Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Родини Драгоманових і Косачів / Волинські образки / Біографічні відомості / Відомі люди, котрі відвідували Ковель та Колодяжне

Волинські образки

Біографічні відомості

Відомі люди, котрі відвідували
Ковель та Колодяжне

Тамара Скрипка

Верзілов (Верзилов) Аркадій Васильович (1867, с. Ковчин Чернігівської губ. – 1931, Чернігів) – український історик-краєзнавець, археолог, земський і громадський діяч, архівіст, педагог. Учень В. Антоновича, випускник історико-філологічного факультету Київського університету. Учасник відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві (1903). У 1888–1890-х роках працював у Київському центральному архіві давніх актів. З 1893 р. проживав у Чернігові, був секретарем Чернігівської міської думи, в 1906 – 1919 рр. – міським головою (обирався 4 рази).

Член Чернігівської губернської вченої архівної комісії. 1917 р. очолив першу в Чернігові українську гімназію. Протягом 1919–1922 рр. – лектор з історії та українознавства в Єлисаветграді та Чернігові. Вийшовши на пенсію 1928, викладав історію й економіку краю у Чернігівському технікумі землевпорядкування. У 1920-ті роки працював у ВУАН членом постійної комісії для складання біографічного словника українських діячів. Вчений секретар чернігівського наукового товариства при ВУАН. Член чернігівської Громади та «Просвіти». У 1920-ті роки – учений секретар Чернігівського наукового товариства. Більшість праць ученого присвячено питанням історії Чернігівщини. Автор спогадів і біографічних нарисів про В. Антоновича, М. Грушевського, М. Костомарова, Л. Глібова, М. Коцюбинського.

Весну і літо 1890 р. жив у Колодяжному, навчаючи латині Лесину сестру Ольгу. Його перебування у маєтку яскраво описане у спогадах Ізидори. У цей же період бував у Ковелі.

Дорошенко Дмитро Іванович (8 квітня 1882, Вільно (Вільнюс) – 19 березня 1951, Мюнхен) – громадський і культурний діяч, історик, літературознавець, публіцист, бібліограф. Після закінчення класичної гімназії у Вільні навчався у Варшавському (1901), Петербурзькому (1902–1905) та Київському (1905–1909) університетах. У Петербурзі був активним членом української студентської громади, де 1902 року познайомився з Ольгою Косач.

З 1897 року співпрацював із політичними виданнями Галичини й Наддніпрянщини. У 1910–1914 рр. редагував часопис “Дніпрові хвилі” (Катеринослав). 1913 року з дружиною Наталією переїхав до Києва. Представник ліберального крила українського руху, член Товариства українських поступовців, Української партії соціалістів-федералістів, Центральної ради. Губернський комісар Тимчасового уряду в Галичині та Буковині, згодом у Чернігівській губернії (1917). Міністр закордонних справ Української Держави. З 1919 року – перебував у еміграції. Перший президент УВАН, автор близько тисячі наукових та публіцистичних праць з історії України, української церкви та історії національної культури.

З Лесею Українкою Д. Дорошенко вперше зустрівся на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903). Навесні 1909 року переїхав до Катеринослава, де отримав посаду викладача в комерційному училищі. Був одним із засновників крайової “Просвіти”. У цей період тісно співпрацював з О. Косач-Кривинюк, яка жила у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава (збереглося кілька їхніх тогочасних фотографій, в колі місцевих просвітян). У Ковелі Д. Дорошенко був у грудні 1918 року.

Драгоманов Світозар Михайлович (29 червня 1884, Плєнпалє, кантон Женева, Швейцарія – 4 грудня 1958, Рочестер, США) – син Михайла Драгоманова, економіст, кооператор, викладач вищих навчальних закладів у Києві, перекладач, публіцист, член УВАН і голова її Комісії для збирання і вивчення науково-літературної спадщини М. Драгоманова. Автор статей, присвячених питанню європейської федерації і загалом проблемам федералізму. Член Центрального комітету Українського Національно-Державного Союзу.

Початкову освіту отримав у Женеві. З переїздом батьків до Софії (Болгарія) два роки відвідував французьку початкову школі, після закінчення якої продовжив навчання у ліцеї Дженсона де Сейлі в Парижі. Після смерті батька навчався у коледжі Св. Антуани в Женеві (1895–1897). У 1897 році переїхав у Київ, де вступив до IV хлопчачої гімназії.

Після успішного закінчення гімназії (1904), склав іспити до Київського політехнічного інституту Імператора Олександра II. У 1909 році залишив Політехніку і продовжив навчання у Київському комерційному інституті, економічне відділення якого закінчив з відзнакою у 1915 році. Служив у Союзі земств (1915–1917). У роки української державності активно включився в державотворчий процес. У Міністерстві праці Уряду УНР займав посаду віце-директора одного з департаментів. За Гетьманату працював у Всеукраїнському союзі земств.

Після втрати національної незалежності лишився в Україні, працюючи у різних установах. Зокрема у 1919–1922 рр. завідував інструкторським відділом “Сільського господаря” (орган сільськогосподарської кооперації). У 1920–1921 рр. – коректор і секретар редакції часопису “Більшовик” у Києві. Одночасно обіймав посаду декана суспільно-економічного відділу агрономічного технікуму в с. Мироцьке Києво-Святошинського району. У 1922 році – лектор Інституту народної освіти в Києві. До 1926 року працював у часописі “Пролетарська правда”, дописуючи до рубрики про громадське господарство і планування міст. У 1926–1931 рр. працював в “Укрфільмі” в Києві, у 1931–1933 рр. – у державному технічному видавництві.

У 1922–1923 рр. С. Драгоманов обирався ректором Київського архітектурного інституту. У 1930 році зазнав переслідувань і був відсторонений від наукової праці. Проходив як свідок у справі Центрального комітету Української партії соціалістів-революціонерів (22–30. 05. 1921) i навіть викликався на засідання Верховного надзвичайного революційного трибуналу. Після кількох літ безробіття у 1933 році влаштувався консультантом Науково-дослідного інституту комунальної гігієни Гіпромісту в Харкові. У кінці 1935 року його “вичищено” за причетність до УНР і позбавлено права на пенсію. Відтоді він не міг знайти постійної праці. Заробляючи на життя, перекладав з французької мови на замовлення видавництва “Мистецтво”.

У 1941–1942 рр. Світозар Драгоманов був співробітником Музею-архіву переходової доби, який очолював О. Оглоблин. Одночасно працював у Вукоопспілці. У вересні 1943 року виїхав з родиною до Львова, а у 1944 році – до Праги, де недовго працював в Українському музеї визвольної боротьби. У квітні 1945 року переїхав до Німеччини (табір Ді-Пі в Регенсбурзі). Через шість років емігрував до США. В еміграції (в Європі) працював в Українському технічно-господарському інституті як професор самоврядування, в Америці – професор і ректор Українського технічного господарського інституту в Нью-Йорку.

Літературно-публіцистичну діяльність розпочав ще у 1909 році, написавши на прохання Олени Пчілки подорожні нотатки зі Швейцарії для журналу “Рідний край”. С. Драгоманов – автор спогадів про Лесю Українку, a також низки статей про Михайла Драгоманова та перекладів з французької його наукових праць. Уклав “Бібліографічний покажчик літературно-критичних і літературно-історичних висловлювань М. П. Драгоманова за перепискою з сучасниками” та збірник “Драгоманіяна на 1861–1940 [Бібліографія]”.

У Ковелі бував неодноразово, відвідуючи родину в Колодяжному.

Комарова (в одруженні Волянська) Віра Михайлівна – наймолодша донька М. Ф. Комарова (1844–1913), бібліографа, етнографа, фольклориста, критика, лексикографа, перекладача, громадського діяча, члена київської, згодом одеської старої “Громади”, який працював нотарем в Одесі. “Розмова про земні сили” російського історика і громадського діяча О. Іванова (Строніна) у перекладі М. Комарова (1874) – перша книжка, яку Леся Українка прочитала самостійно. В. Комарова – близька приятелька Ольги Косач-Кривинюк.

Була у Ковелі в 1896 році, відвідуючи із сестрами Колодяжне.

Комарова Галина Михайлівна (1877–1938) – приятелька Ольги Косач-Кривинюк, поетеса, перекладач. Автор збірок поезій “Починок” (1905), “Роксолана” (1917). Публікувалася у “Літературно-науковому вістнику”, альманахах “Акорди” (1903) і “На вічну пам’ять Котляревському” (1904), антології Олекси Коваленка “Українська муза” (1908). Її згадували І. Франко та С. Єфремов в “Історії українського письменства”. Твори її увійшли до сучасних антологій “Тридцять українських поетес” та “Українська хата”. Після Жовтневого перевороту працювала редактором у різних видавництвах.

Була у Ковелі в 1896 році, відвідуючи із сестрами Колодяжне.

Косач Григорій Антонович (28 листопада 1843 – після 1916) – титулярний радник, дядько Лесі Українки. Вчився в Полтавському кадетському корпусі, але двічі кидав навчання. У висліді задовольнився лише домашньою освітою, як, до слова, і сестри Олександра та Олена. Служив судовим приставом з’їзду мирових посередників у м. Новограді-Волинському, мировим посередником волосного суду в м. Полоннe Новоград-Волинського повіту та у м. Більськ на Гродненщині. 1909 року подав у відставку за віком, після чого жив у Києві недалеко родини брата Петра на вул. Маріїнсько-Благовіщенській.

За спогадами О. Косач-Кривинюк, був розумною, дотепною, надзвичайно порядною людиною, “дуже хороший стрілець та мисливий, любив усіляке майстрування та агрономічну роботу, професійно робив опудала звірів та птахів”. Був одружений з Марією Михайлівною (прізвище невідоме). Їхній син помер у дитячому віці. Невдовзі дружина залишила його заради П. І. Немоловського. Вийшовши у відставку, зійшовся з Антоніною Іванівною (прізвище невідоме), виховував підкинутого хлопчика Бориса, жив у Мглині. З братом Петром та його родиною завжди підтримував добрі стосунки.

Часто бував у Ковелі в приватних і службових справах.

Красицький Фотій Степанович (1873–1944) – художник, внучатий племінник Т. Шевченка, автор серії портретів визначних діячів української культури, у тому числі Лесі Українки й Олени Пчілки. Портрети Лесі, Ольги й Оксани, а також їхньої матері Ольги Петрівни Косач пера Ф. Красицького експонуються в музеї Лесі Українки в Києві. Влітку відпочивав у Колодяжному і Зеленому Гаю.

Бував у Ковелі проїздом, коли відвідував Колодяженський маєток Косачів.

Кривинюк Михайло Васильович (1871, с. Гнійниця, Острожчина, Волинь – 1 вересня 1944, м. Свердловськ, РСФСР) – за фахом інженер, близький приятель, побратим Лесі Українки, чоловік її сестри Ольги, перекладач, член УСДП, автор популярних брошур соціал-демократичного спрямування, громадський діяч. З М. Кривинюком сестри Лариса і Ольга познайомилися 26 січня 1896 року на весіллі Л. Старицької і О. Черняхівського, у якого він був боярином. Один із найближчих і найдовіреніших людей в оточенні Лесі Українки останніх років її життя, ініціатор і помічник в реалізації різних видавничих проектів. Письменниця присвятила йому відомі поезії “До товариша” (квітень 1897) та “Весна зимова” (1898).

М. Кривинюк навчався в Острозькій і Житомирській класичних гімназіях. Освіту продовжив на медичному факультеті (1893) i природничому відділенні Київського університету Св. Володимира. 24 листопада 1896 року був заарештований за причетність до соціал-революційний гуртків; перебував у Лук’янівській в’язниці. Тоді ж його виключили з Київського університету із забороною вступу до навчальних закладів Росії. У 1898 році М. Кривинюка вислали до Астрахані.

У 1900 році він повернувся до Києва, але через заборону навчатися в Росії у наступному році виїхав до Львова, де продовжив навчання у Політехнічному інституті. Пізніше перебрався до Праги де й завершив освіту в Політехніці (відділ інженерної механіки). У 1904 році одружився з Ольгою Петрівною Косач. На початку 1906 року повернувся на Україну, де наступного року був удруге заарештований. У 1910–1914 рр. працював у Волзько-Камському комерційному банку в Києві. У 1914 році переїхав до Катеринослава, де жила його дружина і син. Активно співпрацював з “Просвітою”, вчителював у середніх навчальних закладах.

У 1921 році М. Кривинюк з родиною переїхав до Могилева-Подільського, а через два роки знову оселився у Києві, де служив бухгалтером Київської контори управління нерухомого майна. 1926 року він став співробітником Інституту української наукової мови ВУАН. 15 вересня 1929 року його арештували і через рік в Харкові засудили у справі СВУ. За вироком суду отримав три роки умовно. Після суду повернувся до Києва й працював бухгалтером Бесарабського ринку.

15 червня 1941 року М. Кривинюк відвідав К. Квітку, який мешкав у Москві. Туди ж зі Свердловська приїхав і син Михайло. Зі столиці СРСР удвох із сином вирушили залізницею на Урал. Початок війни зустріли у потязі; рідних на Україні відрізала фронтова лінія. М. Кривинюк трагічно загинув, переходячи через залізничне полотно.

Неодноразово бував у Ковелі, відвідуючи родичів дружини Ольги в Колодяжному і Запрудді.

Круковська Катерина Осипівна (? – ?) – троюрідна сестра П. А. Косача, на поч. 1890-х рр. жила у Колодяжному. Її сестра Юлія, вчителька і наглядачка дитячого притулку в Києві, була найближчою приятелькою Олени Антонівни Косач (Тесленко-Приходько).

Отож Катерина Круковська бувала також і у Ковелі.

Левицький Орест Іванович (1849–1922) – історик, секретар Київської археографічної комісії, діловод комісії для розбору древніх актів при Управлінні генерал-губернатора. Приятель П. А. Косача і його родини.

Часто бував у Колодяжному, куди приїздив з Ковельського вокзалу.

Лисенко Галина Миколаївна (в одруженні Шило; 1883–1964), Лисенко Катерина Миколаївна (в одруженні Масляникова; 1880–1948), Лисенко Маріанна Миколаївна (1877–1946) – доньки композитора М. Лисенка, які на початку 1900-х рр. бували у Ковелі, приїжджаючи на гостину до Косачів у Колодяжне і Запруддя.

Лисенко Микола Віталійович (1842–1912) – композитор, основоположник української класичної музики, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч. Освіту здобув у Київському університеті зі званням кандидата природничих наук. Гри на фортепіано вчився у матері. Музичні студії завершив у професорів К. Райнеке, Е. Ріхтера (Лейпціг) і М. Римського-Корсакова (Петербург). У 1904 році відкрив власну Музично-драматичну школу. Автор великих музичних творів – опер “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, оперети “Енеїда”, дитячих опер. Організатор музичних товариств, збирач і популяризатор української народної пісні. Активний діяч київської старої “Громади” й товариства “Просвіта”, голова правління Українського клубу “Родина”.

Бував у Ковелі, у тім числі й як хрещений батько молодшого сина Косачів Миколи.

Лисенко Остап Миколайович (1885–1968) – син М. Лисенка, музикант, викладач Київської консерваторії та організатор музею М. Лисенка при ній, автор спогадів про батька і Лесю Українку.

Гостював у Косачів в Колодяжному, куди приїздив з ковельського вокзалу.

Мачтет Григорій Олександрович (1852–1901) – російський письменник з українофільським нахилом, співробітник "Киевской Старини", революціонер-народник, жив і працював на Україні, знайомий Косачів. Учень П. Житецького, через якого і міг познайомитись з П. А.Косачем та його родиною. Під час однієї суперечки з ним Леся на доказ того, що вона не пише російських віршів не тому, що не може, експромтом написала російською мовою вірша “Когда цветет никотиана”. Гостюючи у Косачів в Колодяжному, проїздив через Ковель.

Науменко Володимир Павлович (1852–1919) – вчений-філолог, педагог, публіцист, редактор, етнограф, громадський діяч, член старої “Громади”. Дослідник творчості Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського. Навчався у Київській 2-й гімназії та на історично-філологічному факультеті Київського університету. Викладач словесності 2-ї Київської гімназії. Редактор “Киевской Старины” (1893–1902) та у 1902–1906 рр. її видавець. Редактор журналу “Україна” (1907), газети “Свобода и право” (1906).

З 1905 року В. Науменко обіймав посаду директора ним же заснованої гімназії. Один із фундаторів та голова Українського наукового товариства у Києві. Керував Київським учбовим округом і Міністерством освіти Української Держави в уряді С. Гербеля (листопад 1918). Науковий співробітник історико-філологічного відділу УАН (1919). 7 липня 1919 року заарештований радянською владою за контрреволюційну діяльність і розстріляний без суду і слідства.

Близький приятель П. А. Косача, неодноразово бував у нього в Ковелі.

Славінський Максим Антонович (1868–1945) – громадсько-політичний діяч, поет і перекладач, журналіст, педагог, учасник літературного гуртка “Плеяда”. Автор ліричних поезій, літературних перекладів, спогадів, історико-літературних та публіцистичних статей, у тім числі й про Олену Пчілку. Освіту здобув у Київському університеті Св. Володимира (юридичний факультет). Приятель Михайла Косача. У його шлюбі з Олександрою Судовщиковою був свідком (поручителем) нареченої.

З Лесею Українкою познайомився 1886 року в Колодяжному, викликавши у неї почуття великої симпатії і захоплення. Письменниця присвятила йому поезію “”. Разом перекладали Гейне (“Всесвітні твори. Книга пісень Гейнріха Гайне”. Переклади Лесі Українки і Максима Стависького. Львів, 1892. З друкарні товариства ім. Шевченка, під зарядом К. Беднарського). До книжки додано передмову Олени Пчілки. У збірнику вміщено 143 вірші, з них 92 – переклади Лесі Українки.

М. Славінський також відомий як перекладач віршів Т. Шевченка російською мовою. Редактор і співредактор часописів “Придніпровський край” (Катеринослав), “Северный курьер”, “Вестник Европы”, “Украинский вестник”, офіційний видавець “Украинского народа в его прошлом и настоящем”. З 1917 року представляв Центральну раду при Тимчасовому уряді в Петрограді. За Гетьманату – член Ради міністерства закордонних справ, посол на Дону, учасник переговорів з Радянською Росією, міністр праці в уряді Ф. Лизогуба, глава дипломатичної місії УНР у Празі (1919). На еміграції в Чехословаччині обіймав посаду професора кафедри новітньої історії в Українській господарській академії (Подєбради) та історії західноєвропейської літератури в Українському високому педагогічному інституті ім. Драгоманова. Заарештований у 1945 році радянськими спецслужбами у Празі.

Влітку 1886 року М. Славінський працював у Ковелі репетитором у родині Пушакова.

Старицька (в одруженні Стешенко) Оксана Михайлівна (1873–1942) – педагог, літературознавець, перекладач, донька письменника М. Старицького, автор спогадів про Лесю Українку. Письменниця подарувала їй фото з написом “Дорогій товаришці на незабудь. / Не споминай нас злыми путями / Но только великодушными. / Колодяжне. 8. 08. 1896”. (Зберігається в Київському музеї Лесі Українки). В часи сталінського терору була заарештована разом з сестрою Людмилою, загинула в ув’язненні у Казахстані.

Бувала у Ковелі влітку 1896 року, двічі відвідала фотосалон Епштейна.

Судовщикова (в одруженні Косач) Олександра Євгенівна (псевдонім Грицько Григоренко; 1867–1924) – письменниця, учасниця літературного гуртка “Плеяда”, приятелька Лесі Українки, дружина її старшого брата Михайла. Освіту здобула у Київській гімназії для дівчат і на вищих жіночих курсах у Києві. Авторка збірки прозових творів “Наші люди на селі” (Тарту, 1898). Леся Українка присвятила їй поезію “Шлю до тебе малий сей листочок…”.

Судовщикова (з дому Хойнацька) Анна Іванівна (?–?) – хресна мати Лесиної сестри Ольги. Освіту здобула в пансіоні шляхетних дівчат A. Нельговської, після закінчення якого її залишили у цьому навчальному закладі вихователькою молодших класів. Дивуючись відданості Косачів Волинському краєві, вважала, що їм варто жити на Полтавщині, “а не на этой сырой, лихорадочной Волыни, к которой Вы питаете непонятную для меня симпатию, особенно Миша ей предан, сколько я заметила”. А. Судовщикова усе ж часто гостювала саме тут, приїжджаючи потягом у Ковель.

Тесленко-Приходько (з дому Косач) Олена Антонівна (2 січня 1846 – 9 лютого 1927) – тітка Лесі Українки по батькові, дуже близька до неї людина. Окрім належної домашньої освіти закінчила ще й акушерські курси при Київському університеті. У 1877 році разом з Л. М. Драгомановою працювала вихователькою в “денному притулкові для дітей робітничого класу” у Києві.

Учасниця київського революційного гуртка. У 1876 році проходила через дізнання у справі революційного українського гуртка в Єлисаветграді. Відтоді перебувала під негласним наглядом поліції, який було знято 26 липня 1878 року в наслідок закриття справи за браком доказів. Наступного року разом з двоюрідною сестрою Ю. Й. Круківською (в одруженні Бубнівською) сприяли втечі за кордон А. М. Макаревич, передавши їй паспорт Олександри Косач. Взимку 1878–1879 рр. жила в Петербурзі, працювала акушеркою в Калінкінській лікарні.

Заарештована після 13 березня 1879 року в зв’язку із замахом на шефа жандармерії О. Дрентельна. Була ув’язнена в Литовському тюремному замку. Через політичну неблагонадійність і зв’язок з Кадьяном, Яценком та іншими революціонерами за розпорядженням міністра внутрішніх справ від 21 квітня 1879 року вислана з Петербурга в Олонецьку губернію під гласний нагляд поліції. 8 травня цього ж року переведена в м. Пудож, де перебувала до 1881 року. Після постанови Особливої наради вислана в Західний Сибір на 5 років. Жила в Ялуторовську (Тобольська губ.).

На початку 1884 року вийшла заміж за політичного засланця П. В. Тесленка-Приходька. 25 грудня цього ж року у них народився син Юрій. У 1891 році, відбувши термін заслання, разом із сином відвідала родину брата Петра Антоновича в Луцьку й Колодяжному. Влітку 1895 року повернулася з сином із Сибіру. У 1896 році, після відбуття чоловіком терміну заслання, жила в Ризі та на Волині (Запруддя). Під час Першої світової війни переїхала з родиною до Києва. Писала вірші українською мовою. Коштом брата видано її поему “Ганна” (1881), що була підписана псевдонімом Олена Ластівка.

О. Тесленко-Приходько – хресна мати Михайла Косача. Племінників і племінниць захоплювали її цікаві розповіді, котрі, поміж іншого, згадуються й у вірші Лесі Українки “Забуті слова”.

Померла у Києві, похована на Байковому кладовищі поруч з могилою Л. Драгоманової – своєї приятельки з молодих літ. Могила не збереглася.

Майже щороку бувала у Ковелі, приїжджаючи в Колодяжне до родини брата і в Запруддя, де був її маєток.

Тесленко-Приходько Петро Васильович (1855?, Миргородський пов., Полтавщина – 1930, Київ) – дворянин, чоловік Лесиної тітки Олени, політкаторжанин. Навчався в Полтавській гімназії. У 1877–1878 рр. працював у друкарні, розповсюджував журнал “Земля і воля” під партійним псевдо Мазниця. 1879 року приїхав до Петербурга, де влаштувався практикантом у механічні майстерні Технологічного інституту. Належав до організації “Чорний переділ”. 28 січня 1880 року заарештований під чужим прізвищем. Перебував у Петропавлівській фортеці. 29 вересня 1881 року Петербурзькою судовою палатою засуджений до заслання у м. Туринськ Тобольської губернії, де працював токарем. Через 5 років переїхав у Томськ, потім до м. Ялуторовська Тобольської губернії (нині Тюменська область), де займався будівельними роботами.

П. Тесленко-Приходько виконував роль свідка, коли 6 серпня 1907 року Л. Косач та К. Квітка брали шлюб. У 1899 році придбав маєток у с. Запруддя на Поліссі.

У Ковелі бував у приватних і службових справах.

Тесленко-Приходько Юрій Петрович (1884–1944) – двоюрідний брат Лесі Українки, фахівець у галузі Х-променології, організатор перших наукових і медичних установ, де застосувалася ця новаторська на ті часи технологія. Освіту здобув у Ризькому реальному училищі та Мюнхенському політехнічному інституті. Коли на базі створеної у 1914 році, громадської організації “Комиссия помощи раненым рентгеновским исследованием”, сформувалась Київська міська рентгендопомога, директором її став Ю. Тесленко-Приходько. 16 липня 1920 року в будинку Терещенка, де був єдиний на увесь Київ власний електрогенератор, розпочав роботу Київський рентгенівський інститут, який став базою сучасного Інституту медичної радіології ім. С. П. Григорьєва АМН України.

У 1920–1922 рр. цю наукову установу очолював Ю. Тесленко-Приходько. Про авторитет закладу свідчить те, що в 1925 році двічі лауреат Нобелівської премії Марія Склодовська-Кюрі подарувала йому препарат радію. У 1933 році учений переїхав до Харкова, де викладав у медтехнікумі. У 1937 році був заарештований, а через рік засуджений до розстрілу. Після того як адвокат оскаржив рішення суду, вирок було замінено на тривале позбавлення волі у таборах.

У Ковелі Ю. Тесленко-Приходько бував проїздом, відвідуючи Колодяжне і Запруддя.

Трегубов Єлисей Купріянович (1849, Полтава – 1920) – історик, педагог, громадський діяч, член київської старої “Громади”. Після закінчення Київського університету Св. Володимира (1872) учителював у Глухові, Курську, Сумах. 1876 року одружився з А. Ф. Хоружинською й переїхав до Києва. Викладав історію в колегії П. Галагана. Певний час був співробітником журналу “Киевская Старина”. Недовго працював інспектором Інституту для шляхетних дівчат у Керчі. З 1918 року брав участь у роботі УАН.

Близький приятель П. А. Косача, якого часто відвідував, заїжджаючи з ковельського вокзалу в його контору на Бульварній вулиці та в Колодяжне.

Труш (з дому Драгоманова) Аріадна Михайлівна (1878–1954) – донька Михайла Драгоманова, дружина І. Труша (молодята обвінчалися у Києві 21 січня 1904 року). Навчалась у Софійській художній школі. Залишила спогади про Лесю Українку, які записала О. П. Тушкан (рукопис зберігається у Київському музеї видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького). Леся Українка присвятила сестрі поезію “На пам’ять 31 іюля 1895 року”.

А. Труш бувала в Ковелі, приїжджаючи з родиною в Колодяжне у 1920-х рр.

Труш Іван Іванович (1869–1941) – художник, мистецький критик, чоловік Аріадни Драгоманової. На замовлення НТШ малював портрет Лесі Українки.

І. Труш бував у Ковелі та Колодяжному в 1920-х рр.

Франко Іван Якович (1856–1916) – письменник, перекладач, публіцист, вчений, фольклорист-етнограф, видавець, критик, історик літератури, громадсько-політичний діяч.

Разом з дружиною Ольгою та дітьми Андрієм і Тарасом гостював у Колодяжному в травні 1891 року. До Косачів І. Франко з родиною приїхав з ковельського вокзалу.

Шимановська (з дому Косач) Олександра Антонівна (1947–1925?) – рідна тітка Лесі Українки. Працювала разом із сестрою Оленою у “денному притулкові для дітей робітничого класа” в Києві. У 1876 році вийшла заміж за Бориса Афанасійовича Шимановського. 1879 року його заарештували біля будівлі Литовського замку за переговори “умовними знаками” з ув’язненою Оленою Антонівною Косач і за розпорядженням петербурзького генерала-губернатора 11 травня вислали в Таращу під нагляд поліції.

О. Косач-Шимановська жила з чоловіком у Таращі, а згодом у Києві, де, за агентурними відомостями, він зблизився з місцевим революційним гуртком і співпрацював з редакцією газети “Земля і воля”. Через політичну неблагонадійність за розпорядженням київського генерал-губернатора в березні 1880 року висланий у Вологодську губернію під нагляд поліції. З квітня вказаного року жив у Кадникові, а в березні наступного – у Сольвичегодську. За постановою “особого совещания” від 12 жовтня 1881 року отримав термін нагляду на три роки (з 9 вересня 1881) з переведенням в Астраханську губернію. До Астрахані прибув 1882 року, жив деякий час у Кадникові.

За постановою “особого совещания” від 1 березня 1884 року був звільнений від гласного нагляду із забороною проживати в обох російських столицях і в Києві. Підлягав негласному нагляду, від якого був звільнений у 1886 році Виїхав до Курської губернії, але з поля зору поліції не виходив, адже зазнавав обшуку через контакти з “неблагонадійними особами”. Олександра Антонівна розділила з чоловіком усі митарства заслання. Після його смерті жила з синами Павлом і Антоном в Мглині та Умані. Часто гостювала в Колодяжному.

Шимановський Антон Борисович (1878–1941) – двоюрідний брат Лесі Українки, молодший син її тітки Олександри, соціаліст і активний діяч революційного руху. Після закінчення Уманського училища землеробства і садівництва (1895) вступив до Мюнхенського політехнічного інституту (будівельний факультет), але у 1904 році, через два нескладені іспити, відклав захист дипломної роботи. Одночасно з навчанням в Політехніці брав уроки рисунка у Школі товариста художників (свого роду приватна Академія мистецтв).

У 1904 році взяв цивільний шлюб з Оксаною Косач. Через те, що молодята були близькими родичами (двоюрідний брат і сестра), їх не обвінчали. Події 1905 року стали перешкодою для завершення навчання. У травні 1906 року в редакції газети “Дело народа”, з якою він співпрацював, А. Шимановського заарештували. Рік перебував у в’язниці. Згодом був засуджений ще на два роки, але звільнений під заставу в 1908 році.

Рятуючись від чергового неминучого арешту, виїхав до Швейцарії. Деякий час жив у Франції. У 1913 році працював керівником культурно-екскурсійної частини навчального відділу Товариства розповсюдження технічних знань, опікуном якого була графиня Бобринська. Проблеми з працевлаштуванням та події 1917 року в Росії вплинули на його рішення повернутися. Наприкінці наступного року він приїхав до Петрограда. Оксана з донькою залишилася у Швейцарії. 1922 року А. Шимановський одружився вдруге з Ольгою Даниловою. Жив у Москві (з 1923 р.), де й помер.

А. Шимановський неодноразово бував у Ковелі, відвідуючи родичів у Колодяжному.

Шимановський Павло Борисович (1877–1918) – вчений-аграрник, двоюрідний брат Лесі Українки. Отримав належну домашню освіту. Закінчив Уманське училище землеробства і садівництва й агрономічний факультет Ризького політехнічного інституту. Після здобуття вищої освіти переїхав у Петербург, де й сформувався як науковець. Служив секретарем Імператорського вільного економічного товариства. Згодом був обраний головою комітету “по распределению знаний Центрального сельскохозяйственного общества”. Тоді ж розпочав педагогічну кар’єру як викладач політехнічних курсів Товариства народного університету.

У 1908 році на прохання селян, Петербурзьке сільськогосподарче товариство заснувало журнал “Крестьянское земледелие”, редактором якого з 1909 року працював П. Шимановський. На сторінках названого видання він оприлюднив ряд наукових статей: “Природа и сельський хозяин”, “Многополье”, “Деревня и кооперация”. Окрім того, опублікував кілька фахових книг з агрономії “Очерки жизни культурных растений”, “Грядковая культура хлебов”, “Сельскохозяйственное общество, его устройство и ведение”. Три наклади витримали плакати П. Шимановського: “Уход за естественными лугами”, “Культура клевера”, “Очистка и сортировка семян”, “Возделывание турнепса”.

А усього за період роботи в журналі підготував чотири книги і близько двадцяти статей. Головною ж темою його досліджень був кооперативний рух на селі. На основі зібраного матеріалу, написав книгу “Сельская кооперация в России”, що побачила світ як додаток до часопису “Крестьянское земледелие”. Цікаво, що цю працю виписав Ленін, коли готував свою статтю “О кооперации”. У 1914 році очолюваний П. Шимановським журнал припинив існування через початок війни. Редактор залишив столицю, щоб допомагати фронтові провізією, адже був призначений уповноваженим з постачання діючих армій продовольством від Могилів-Чернігівського управління землеробства i державного майна.

За ідейно-партійними уподобаннями П. Шимановський належав до соціал-демократів. Під час революції 1917 року був командиром (комісаром) військ північних повітів Чернігівської губернії. Тоді ж зустрічався на військовій нараді з Леніним. Докладав зусиль, щоб об’єднати місцевих есерів з більшовиками. Загинув в квітні 1918 року від кулі чорносотенця.

П. Шимановський неодноразово бував у Ковелі, відвідуючи родичів у Колодяжному.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1251

Модифіковано : 19.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.