Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Родини Драгоманових і Косачів / Михайло Драгоманов

Михайло Драгоманов

Світозар Драгоманов

(1841–1895)

Чи знає докладно нинішній українець, хто такий був Михайло Петрович Драгоманов (18.ІХ.1841 – 20.VI.1895) для українства, для українського визвольного руху, політичного, національного й соціального? Кажу “докладно” саме тому, що після смерті М. Драгоманова про нього серед українців й чужинців можна почути й прочитати різко протилежні й взаємно виключаючі одна одну думки.

Справді, що є спільного між думкою, «який здегенерований був “патріотизм” В. Липинського [2] і “патріотизм” М. Драгоманова» (д-р Д. Донцов [3]) і думкою – “Михайло Драгоманов! Скільки в цьому імені злилося для кожного українця високого, прекрасного, дорогого!” (С. Русова).

Або між думкою: «Драгоманов і драгоманівці не розуміли, не знали категорій “свій” – “чужий”, не розуміли, що від несвого – нема правди. Вічно чекали з далекої півночі коли не політичного (на це їм було “наплювать”), то соціального “визволення”, за яке багато прощали наїздникові. Не раз просто кликали до себе» [Дм. Донцов. Де шукати наших історичних традицій, 1941. С. 54] і думкою:

“Річ природна, що Драгоманов має великі заслуги перед нашим поколінням та ніхто йому їх ніколи не відбере (підкреслення моє – С. Др.). Сі заслуги були – його колосальна праця, його широка освіта і се, що він вперше поставив українство, яко питання політичне (що зрештою його епігони (і не тілько вони – додамо від себе – С. Др.) так само скоро, як і ґрунтовно забули) та підкреслював значіння національних традицій” [Дм. Донцов. . 1921, ст. 134].

Що спільного між думкою: “Але не відбираючи величезних заслуг Драгоманова треба врешті раз ствердити, що цілим напрямком і духом своєї науки він приніс надзвичайні шкоди здоровому розвиткові українського націоналізму” [, стор. 135] та думкою: “Всіх українців Драгоманов хотів з’єднати в одній політичній волі. Він перший накреслив також план федеративної російської республіки на соціалістичних основах, в якій Україна мала бути окремою державою” [Е. Вінтер. Візантія та Рим у боротьбі за Україну. Прага. 1944, стор. 168–169].

Нарешті, як примирити вищеподані думки про М. Драгоманова з такою оцінкою його:

“Драгоманов був тимчасовим, хитким й ненадійним другом революційного руху домарксистської епохи. Сучасні драгоманівці – класові вороги, зрадники пролетарської революції” [Д. Заславский. М. Драгоманов. К истории украинского национализма. Москва. 1934, ст. 235].

Можна було б написати цілу книгу, в якій були б наведені висловлювання найрізнородніших авторів про М. Драгоманова. Ці висловлювання зрештою привели би читача до думки, що справжній дійсний М. Драгоманов такий, яким він був за своє життя і яким він залишився для дальших поколінь, був винятковою людиною, винятковим вченим – істориком і фольклористом, педагогом, літературознавцем, громадським і політичним діячем, натхнителем численних молодих талантів (І. Франко, Леся Українка, М. Черемшина [4], В. Стефаник [5]) в різних галузях суспільного життя українського народу, заступником за право його перед всією Європою, громадським послом України в усьому цивілізованому світі.

Ці висловлювання також показали би, що М. Драгоманов мав друзів і прихильників не тільки серед поступовців-українців й чужинців, але також і там і там мав непримиримих ворогів серед реакційних й одчайдушних занепадаючих та розкладених нападницьких елементів, що намагалися й намагаються ще й нині задержати невмолимий й нестримний біг уперед історичного життєвого процесу розвитку українства й піднесення його на однаковий рівень з найпередовішими народами.

Саме те, що серед нинішнього українського громадянства й серед нинішніх публіцистів є елементи, які вороже виступають проти М. Драгоманова, до того і не зовсім чесно (що зрештою мало місце й за життя самого М. Драгоманова), а також такі, які обстоюють його добре ім’я й видатні заслуги для України та її народу, саме це звертає на себе увагу кожного, хто чесно й щиро хоче виробити власний погляд на великого українця і велику людину.

Найкраще, розуміється, нинішній українець, що живе півстоліття після того, як перестав промовляти до українців живий М. Драгоманов, може ознайомитись з думками його з його творів. Але це трудно тепер зробити, бо нелегко дістати його твори й публіковану переписку з численними сучасниками. Цим користуються вороги думок М. Драгоманова, які й самі немало спричинилися тому, щоб знищити твори М. Драгоманова, що були по різних книгозбірнях.

В недавній версальській Польщі з читалень польські урядовці вилучали твори М. Драгоманова не без участі декого з українців під час так званої пацифікації. Це цілком, зрештою, природно, бо М. Драгоманов був противником польських державно-історичних магнатсько-аристократичних традицій, хоч і обстоював природні права поляків. Характерно, що й паплюження діяльності М. Драгоманова мало місце саме під крилом версальської Польщі.

Також нищення творів й паплюження пам’яти М. Драгоманова мало місце й під більшовиками.

Михайло Петрович Драгоманов народився в родині значного козацького походження в м. Гадячі на Полтавщині. Дід Михайла Петровича Драгоманова, Степан [6], був військовим товаришем й війтом м. Переяслава й дістав там російське дворянство грамотою Катерини II. Вся родина Драгоманових належала до найосвіченішої верстви дрібної козацької старшини. Петро Акимович Драгоманов [7] служив в Петербурзі, де брав участь у літературному світі, як письменник і збирач українських етнографічних матеріалів. Був споріднений з відомим українським етнографом Метлинським [8]. Дядько М. Драгоманова, Яков [9], належав до Товариства об’єднаних слов’ян, за що в чині поручника був висланий на Сибір, де вмер молодим, 26 років.

Петро Акимович Драгоманов був прихильником визволення селян й гуртував навколо себе найосвіченіших осіб Гадяча та Гадяччини, мав значну книгозбірню чужоземної й російської літератури, що була духовою стартою молодого Михайла Петровича, в якого рано розвинулася жага до гуманітарних наук. Після закінчення Полтавської гімназії, де вивчав латинську, грецьку, французьку й німецьку мови, М. Драгоманов вступив до Київського Університету, який закінчив по історико-філологічному факультету. В 1870 році М. Драгоманов виїхав у наукове відрядження від університету до Італії та Німеччини. Звідти він писав, що після 1870 року він учителів в Росії більше не мав, а лише в Європі. Після повернення з відрядження М. Драгоманов став спочатку приват-доцентом, а потім доцентом по кафедрі загальної історії. В магістерській дисертації М. Драгоманов виклав свій погляд на поступ і значення історичної науки, з якого не сходив все життя.

В 1876 році М. Драгоманов виїхав закордон й ніколи більше на Україну не повертався.

Проживши до 1889 року в Женеві, М. Драгоманов був запрошений на посаду професора загальної історії в Софію (Болгарія), де вмер 20. VI. 1895 р. на руках своєї небоги Лесі Українки, що приїхала його відвідати в 1894 році.

В 1894 році вся передова Україна справила М. Драгоманову урочисте ювілейне свято з приводу 35-літньої діяльности, в якому взяли участь й чужоземні вчені-приятелі М. Драгоманова. Особливо тепло відгукнулися галицькі селяни. Вони в привітальній телеграмі відзначили, що М. Драгоманов “перший навернув нашу інтелігенцію до праці над темним робітним народом”.

Леся Українка писала в 1899 р. своїй приятельці, теж письменниці, Ользі Кобилянській, що вона вважає М. Драгоманова своїм учителем, “бо дуже завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. и. Коли б був жив довше, то, може б, з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер, а так буде, що буде!”

В короткій статті не можна, розуміється, подати увесь той скарб думок, які виклав у своїх творах та листуванні із земляками та чужинцями М. Драгоманов. Його спадщину треба вивчати, а вивчити не працюючи коло тої спадщини, неможливо. Певно настануть ще часи, коли можна буде докладно вивчати думки та працю М. Драгоманова. Це буде тоді, коли самі українці зберуть усю його спадщину літературну й видадуть її. Поки що мусимо задовольнитися тим, щоб за примірниками творів М. Драгоманова, які збереглися в книгозбірнях й на руках, знайомити нинішнє покоління – щоб воно могло скористатися з правдивої, а не викривленої науки М. Драгоманова. А в цій науці є чимало такого, що хоч і писане від 50-ти до 80-ти років тому, проте спожиточне й корисне ще й нині й на довгі роки вперед.

М. Драгоманов почав працювати на користь українського народу ще тоді, коли більшість освічених українців не вживали, ані в особистому чи родинному житті, ані в своїх наукових працях народної мови.

На Наддніпрянській Україні освічені українці вживали російської мови, в Галичині мішанину церковно-слов’янської, московської та народної мови. М. Драгоманов багато попрацював над тим, щоб освічені українці наблизились до народних мас, вивчали його [народу] мову й вживали її в повсякденному житті, наукових працях, газетах та часописах.

Разом з проф. Володимиром Антоновичем [10] від видав збірник історичних пісень українського народу, а пізніше вже в добровільному вигнанні в Женеві, в Швейцарії, видав два збірники політичних пісень й роботу про українські народні пісні про громадські справи. Праці його по українській народній словесності (зведені докупи) складають 4 томи по 15-20 друкованих аркушів кожний, вони були видані не тільки українською мовою, але й іншими чужоземними й спричинилися до того, що європейська та всесвітня наука визнали національне існування українців.

М. Драгоманов був творцем статутів Південно-Західного Географічного товариства в Києві, заснованого в кінці 1860-х років, а також Товариства імені Т. Шевченка у Львові.

За діяльність на користь українства цар Олександр II звільнив у 1845 р. М. Драгоманова з посади доцента Київського університету без права вступу на державну службу. Хоч М. Драгоманову й пропонували вигідну приватну службу касира транспортної контори, проте він не пішов на цей шлях й волів краще добровільне вигнання, аби могти працювати на користь української справи й народу. В 1876 році М. Драгоманов виїхав закордон, оселився спочатку у Відні, але незабаром переїхав до Женеви в Швейцарії, де за дорученням однодумців заложив вільне від царської цензури українське видавництво, що видавало збірники “Громада” [11] й брошури в оборону життєвих інтересів українців. В цих виданнях М. Драгоманов гостро виступав проти царського уряду, вимагав політичної волі для українців, виставляв вимогу “повної самостоячости для вільної спілки громад на всій Україні”, всупереч тодішньому російсько-австрійському кордонові, що тоді існував й ділив землі українського народу. В такому ж дусі М. Драгоманов виступав і в закордонній російській, французькій, німецькій, італійській, англійській, сербській, болгарській, іспанській мовах. Після того, як царський уряд указом 1876 року заборонив українську літературу, М. Драгоманов виступив з доповіддю-протестом на міжнародних з’їздах літераторів в Парижі (1878) і Відні (1884).

Рішучі виступи М. Драгоманова закордоном, а також ширення ним новітніх європейських соціалістичних думок в своїх виданнях налякали багатьох його колишніх однодумців, що гуртувалися у київській “Старій Громаді”, внаслідок чого між “Громадою” й М. Драгомановим дійшло до гострих розбіжн[остей]. Помірковані колишні однодумці М. Драгоманова зрікалися від політичної роботи, задовольняючись на словах так званою “культурною роботою”, фактично вони не тільки мало що робили, а навіть вдавалися до царського уряду з проханням скасувати обмеження української літератури, вказуючи на те, що це скасування поможе вести боротьбу з ширенням соціалістичних ідей про суспільну справедливість. Ці заходи колишніх однодумців боляче вражали М. Драгоманова, бо він став почувати себе одиноким в Женеві, не маючи підтримки від земляків. Колишні однодумці навіть припинили матеріальну допомогу, яку вони зобов’язалися було давати М. Драгоманову, щоб він міг існувати закордоном з родиною: дружиною й трьома дітьми.

Такі взаємини примусили М. Драгоманова, – як писав він, – “взятися за бритву, щоб виплисти на твердіший беріг” й згодитись в 1889 р. на запрошення болгарського уряду стати професором “Вищого училища”, зародку болгарського університету, який готував в першу чергу учителів для гімназій молодої тоді Болгарії, що щойно визволилась з-під турецького султанського ярма.

Хоч М. Драгоманов і розійшовся зі “Старою Громадою” [12], проте йому співчувала “Молода Громада” [13], до якої належало молодше покоління освічених українців на чолі з незмінним другом Миколою Ковалевським [14]. До „Молодої Громади” з молоді належали Леся Українка, небога М. Драгоманова, її брат Михайло Косач [15], молодий письменник І. Стешенко [16], А. Кримський [17], що став пізніше академіком.

“Молода Громада” підтримувала найтісніший зв’язок з однодумцями М. Драгоманова в Галичині – Ів. Франком, Михайлом Павликом та іншими галицькими “радикалами” – селянськими соціалістами. Крім “Молодої Громади”, М. Драгоманова підтримували й були під його впливом члени гуртка 12-ти, студенти українці у вищих школах Петербурга, що називали себе “українськими соціалістами-федералістами”. В своїй програмі, опублікованій членом цього гуртка Михайлом Виспянським [18] в 1912 році в “Записках Наукового Т-ва ім. Т. Шевченка” [19], члени цього гуртка заявили, що “почуття прив’язаності до України, з одного боку, впливає на краще знання умов життя іншого краю російської імперії, з другого, будить нас до роботи на батьківщині, тобто і в практичній діяльності бути націоналістами”. Гурток заявляв, що взаємини між національностями найкраще встановлюються у федеративних, спілкових формах, проте – говорилося далі в програмі – “ми все ж ставимо питання про нашу повну незалежність в момент перевороту, що може наступити; ми не бачимо в такій постаті питання протиріччя чиїмсь інтересам і, навпаки, бачимо гарантію від посягання на наші”.

Переїхавши до Болгарії, М. Драгоманов дістав матеріальну базу для існування й це дало йому можливість провадити дальшу роботу для скріплення національної свідомості молодшого покоління українців й піднесення його політичної й соціальної активності в Галичині, політичної – на Наддніпрянській Україні.

Заснування на кошти, зібрані на Україні М. Ковалевським, газети “Народ” [20] у Львові в 1890 році, а пізніше заснування першої української політичної партії на європейський зразок в Галичині – безперечний наслідок ідейного впливу М. Драгоманова, що радив українцям наслідувати у європейських народів найкращі зразки національної, політичної і соціальної організації й застосовувати випробовані наслідки на українському ґрунті, поважаючи всі життєві особливості українського народу й відкидаючи все, що застаріле та затримує поступ України: національний, політичний і соціальний. М. Драгоманов невпинно вказував, що національне, політичне й соціальне не можна відділити одно від одного, що вони йдуть й розбиваються водночас, маючи в ґрунті національність та її ознаки: мову, звичаї, працю, людську вдачу тощо.

Поступ суспільства й народу йде в напрямі стертя ріжниці між “білою” та “чорною” роботою, в напрямі погодження класових противенств, що виросли історично, але в соціалізмі, соціальній справедливості розв’язуються на користь суспільства і всього народу як єдиного цілого, як спільноти.

Саме поняття чужоземного слова “соціалізм” М. Драгоманов перекладав на українську мову словами “громадівство”, “громадство”, а соціалістів називав “громадівцями”, “спілковцями”. Він казав, що соціалісти, то партія соціальна, громадська, соціалісти-громадівці, а український соціалізм – громада.

М. Драгоманов підкреслював, що «повстання можуть починати будити громадський розум, можуть кінчати старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами, а зробити нові порядки, та ще й громадські і господарські, само повстання не може. Навіть повалені старі порядки, особливо громадські й господарські, вертаються безпремінно “на другий день повстання”, коли їх нічим замінити таким, щоб господарські потреби людські так, чи сяк, та вдовольнились, – а за тими потребами люди не ждуть довго».

М. Драгоманов бачив силу зросту нових громадських порядків не стільки в повстаннях проти старих порядків, а особливо не в скасуванні державних порядків, скільки в зрості малих і великих товариств між людьми, в зміні звичаїв і думок людських по всім громадам якої країни, коли не всіх країн, хоч би на перший раз самих європейських, – в цілім ряді праць, зовсім не політичних, а громадських і господарських, родинних, наукових”. Ці слова М. Драгоманов писав в 1878 році, тобто 67 років тому, але кожний скаже, що вони не втратили рації й на нинішній день.

Ми казали вже, що М. Драгоманов з освіти був істориком. Саме це давало й дає ще силу думкам М. Драгоманова, бо всі ті поради, які він давав своїм сучасникам й нащадкам, завжди були сперті на глибокому досліді й вивченні життя інших народів, країн, держав.

Нічого так не ненавидів М. Драгоманов як пустомельство, поверховість, брак вдумування в речі, політиканство. (Але за те й М. Драгоманова ненавидять наші таки ріднесенькі пустомелі, спритні крутії зі стомома п’ятницями на тиждень, добові політикани, що сьогодні одному кланяються, завтра другому, що втікають від відповідальності, ховаються в бурхливі часи й вилазять наверх після бурі, щоб всіх попередників плюгавити й в отаманчики перти).

М. Драгоманов вважав, що політика – це педагогіка, тобто що керівництво громадськими чи політичними чи освітніми справами повинно виховувати громадян, а не командувати чи наказувати, щоб тільки й знали що слухатись, а коли й в чому це, мовляв, діло не важне. Він не раз у творах, а особливо у листах до сучасників, писав, що він тільки робітник простий, а не генерал, та ще без армії. Але водночас він вимагав від тих, що з ним працювали, сумлінної праці, додержання даного слова, акуратності. Сам він в цьому відношенні був зразковою людиною, як це видно з листів та спогадів його сучасників.

Справді, хіба не вихователь чується в таких словах: “ті люди між письменними українцями, котрі не хотять, щоб дедалі все більше Україна й її мужицтво тратило свої сили, – мусять заректися не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському – єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї ні звідки” (Переднє слово до “Громади”, 1848).

Як завжди з великими людьми, навколо імені М. Драгоманова люди створили також безглузді леґенди. Найпоширенішою вигадкою є те, що деякі не дуже мудрі “політики” закидають М. Драгоманову, що він був засадничим прихильником російської державності, засадничим “москвофілом”. Тим часом М. Драгоманов чимало написав такого, що свідчить якраз про протилежне. Ми вже наводили вище зміст програми українських соціалістів-федералістів. Цю програму схвалив М. Драгоманов. Який же це “прихильник”, який кликав валити царський самодержавний уряд, щоб в момент повалення його народ чинив незалежно!? Нарешті, коли М. Драгоманов був такий “прихильник” російської державності, то пощо було цареві звільняти його з київського університету, а [у] 1892 році вимагати від болгарського уряду вигнання М. Драгоманова з болгарської землі?

Всі практичні поради, які давав М. Драгоманов своїм однодумцям та сучасникам, наочно доводять, що він перш усього дбав про Україну, український народ. За це російські ліберали й революціонери вважали М. Драгоманова “вузьким націоналістом” й це між іншим також доказ того, що самі росіяни не вважали його російським державником. Після опублікування роботи М. Драгоманова “Історична Польща і великоруська демократія” – величезна більшість російських емігрантів припинила з ним будь-які зносини й навіть знайшлася така купка росіян, яка виступила публічно з друкованими закликами на М. Драгоманова, але мусіла згодом вилучати з обігу свою писанину.

Наскільки твердий i ясний був погляд на росіян, показують такі слова М. Драгоманова, написані в 1882 р. в статті про російського революціонера Желябова [21], напів українця по матері: «Єдність неможлива ні для якого українського гуртка з жодним “русским кружком”, або партією, до того часу, поки “русские кружки” не відмовляться від теорій єдинства Росії й не визнають український народ нацією, зовсім на рівній нозі з великоруською, польською і т. п. зо всіма практичними наслідками такого визнання» (Собр. полит. соч. Т. II, ст. 418).

В 1891 році М. Драгоманов писав редакторові “Народа” М. Павлику [22]:

«Я сам, як і Ви, багато потратив чорнила і нервів ради всяких федерацій, фратернізацій і т. д. поки не прийшов до виводу, що треба майже виключно зайнятись тим, щоб упорядкувати свій куток, звісно, ширючи в ньому думки і про фратернізації, – а тоді “брати” самі прийдуть до нас стискувати нам руки, – а інакше вийде так, мов би то ми набиваємось на брацтво і всякі дурні нас же й одпихати будуть. Покладіть Ви собі ціллю – звести до купи хоч 1000–2000 хлопів-русинів, свідомих свого лиха й готових самим собі помагати, хоч би асоціаціями економічними…»

Хлопи, селяни українські були для М. Драгоманова основною силою української нації, такою же основою вони є й нині. З неї М. Драгоманов з 1874 р. і весь час своєї діяльності кликав витворювати й організовувати нову інтелігенцію, передову, по-європейськи освічену, цілковито віддану народові, просякнуту гарячим національним почуттям.

Його, М. Драгоманова, заповіт живий ще й досі, й як би не повернулася історія України, вказаний М. Драгомановим шлях лишається й нині вірним. Мільйони українців в Німеччині й на Україні це доведуть в найближчому часі.

[1945]

Стаття друкується в авторській редакції за рукописом, який зберігається в архіві-музеї ім. Д. Антоновича УВАН у США (Ф. 122, од. зб. 3). У цьому ж фонді зберігаються й інші статті автора, присвячені батькові, – “Михайло Драгоманов”, “Наука Михайла Драгоманова”, “З переписки Лесі Українки з Михайлом Драгомановим”, “Життя М. Драгоманова”, “Великий емігрант М. Драгоманов (1841–1895)”.

2. Липинський В. К. (1882–1931) – політик, історик, публіцист. Поляк за національністю, сприйняв українську культуру і мову як свою, був палким прихильником української державності як продовження традицій гетьманства. Випускник філософського факультету Київського університету. Друкувався в ЛНВ, польських збірниках, “Записках НТШ”, “Раді” під псевдонімом В. Правобережець. Фундатор і редактор київського тижневика “Przegląd krajowy” та журналу “Хліборобська Україна” у Відні. З 1914 р. – дійсний член НТШ. Навесні 1918 р. – посол України у Відні. Перебуваючи в еміграції, продовжив наукову діяльність, очолив кафедру історії української державності УВУ в Празі (1926). Автор праць “Україна на переломі”, “Релігія й церква в історії України”, “Листи до братів-хліборобів” та ін.

3. Донцов Д. І. (1883–1973) – український літературний критик, публіцист, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму. Освіту здобув у Петербурзькому університеті (юридичний факультет). У 1917 р. одержав ступінь доктора юридичних наук у Львівському університеті. Активний член УСДРП (1905–1913). Активний член і перший голова СВУ. У період Гетьманату директор Українського телеграфного агентства. З В. Липинським, В. Шеметом засновник Партії хліборобів-демократів. 1919–1921 рр. – шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). З 1922 р. у Львові редагує “ЛНВ”, “Заграву”, “Вістник”. З 1939 р. жив у Бухаресті, Празі, Парижі, з 1947 р. в Монреалі (Канада). Автор праць “”, “Якою має бути література?”, “”, “” та ін.

4. Черемшина Марко (справжнє ім’я Іван Юрійович Семанюк; 1874–1927) – український письменник, за фахом адвокат, доктор права. Автор книжки “Карби. Новели з гуцульського життя”.

5. Стефаник В. С. (1871–1936) – видатний український письменник-новеліст. У 1892–1900 рр. навчався у Краківському університеті (медичний факультет), але не закінчив. Перша збірка прози вийшла в Чернівцях 1899 р. й отримала високу оцінку критиків. Член Радикальної української партії, 1908–1918 рр. – депутат австрійського парламенту. Автор збірників новел, спогадів.

6. Драгоманов Степан (Стефан) – засновник і “патріарх” полтавської гілки родового древа, значковий товариш, якого у 1755 р. призначили війтом (міським головою) Переяслава, був прадідом М. П. Драгоманова. А його дідом був син Степана Яким, який із реформованим козацьким військом опинився на службі в російській армії й вийшов у відставку в чині полковника. Після скасування Гетьманщини отримав права російського дворянина.

7. Драгоманов Петро Якимович (1802–1860) – чиновник, правник, літератор. Походив з української шляхти. Освіту здобув у Петербурзькому училищі правознавства. Від 1817 р. служив на цивільних посадах канцелярії Військового міністерства та підлеглих йому установ у Санкт-Петербурзі. Писав вірші, готував поетичні переклади, які друкувалися в російських альманахах і часописах “Северная звезда на 1829 год”, “Северный Меркурий”, “Гирланда”, «Литературные прибавления к “Русскому инвалиду”» впродовж 1828–1832 рр. У 1836 р. в чині колезького асесора пішов у відставку й повернувся в Україну. Одружився з Єлизаветою Цяцькою, з якою мав трьох синів і трьох дочок. У 1840–1844 рр. був засідателем повітового суду, згодом – приватним адвокатом. Збирав народні пісні.

8. Метлинський А. Л. (1814–1870) – український поет, фольклорист, видавець, належав до харківської групи письменників-романтиків 30–40-х рр. Професор Харківського (1848–1849) і Київського (1849–1854) університетів. Родич П. Я. Драгоманова, який передав йому частину записів українських пісень.

9. Яков – Яків Якимович Драгоманов (1801–1840) – чиновник, військовик, учасник декабристського руху, поет, перекладач. Освіту здобув у Петербурзі. Від 1817 р. служив канцеляристом у Санкт-Петербурзі при військовому міністерстві. В чині колезького реєстратора залишив цивільну посаду та 1820 р. став юнкером Полтавського піхотного полку, дислокованого в містечку Ржищів (нині місто Київської обл.).

1825 р. (можливо, й раніше – 1824) у Житомирі прийнятий до Товариства об’єднаних слов’ян, сам залучив до організації однополчан – ротних командирів Омеляна Троцького і Степана Трусова. Проте восени 1825 р. захворів і, потрапивши до лазарету, втратив зв’язок із декабристами. Від початку 1826 р. – прапорщик на посаді полкового аудитора в Бобруйську, навесні того ж року був заарештований, утримувався під слідством у Могильові (нині обидва міста – в Республіці Білорусь). Відбув тримісячне ув’язнення в Динабурзькій фортеці, після чого висланий до Староінгерманландського піхотного полку.

1828 р. пішов у відставку. Перебував під наглядом жандармів. 1829 р. – знову на цивільній службі, в сенатському департаменті, від 1830 р. – у Головному управлінні ревізій державних рахунків (канцелярист, помічник контролера). На сторінках петербурзької преси виступав (почасти в співавторстві з братом) як поет, прозаїк, перекладач з німецької й французької мов на російську. Серед його творів – переспіви віршів А. Міцкевича.

10. Антонович В. Б. (1834–1908) – український історик, викладач, археограф, археолог, етнограф, громадсько-політичний діяч. Один з організаторів та ідеологів київської Старої громади, засновник наукової школи істориків-документалістів. Один з ініціаторів заснування журналу “Киевская старина” та його багатолітній співробітник.

11. “Громада” – громадсько-політичний збірник, який редагував М. Драгоманов у Женеві. Протягом 1878–1882 рр. вийшло п’ять випусків цього першого українського безцензурного неперіодичного видання. Збірник виходив за участі А. Ляхоцького, С. Подолинського, О. Терлецького, Ф. Вовка, М. Зібера, М. Ковалевського, М. Павлика, І. Франка. Ідея видання виникла в середовищі української Громади у Києві.

12. “Стара Громада” – українська культурно-просвітницька організація, заснована інтелігенцією Києва в 1859 р. У 1876 р. заборонена Емським указом. Найактивнішими членами були В. Антонович, М. Лисенко, М. Старицький, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський та ін. До її складу входили українці, поляки, росіяни, євреї, але усіх їх, за словами О. Русова, “об’єднувало намагання – оприлюднити ті ідейні цінності, які накопичило місцеве українське населення”.

13. “Молода Громада” – існувала як неформальне товариство покоління дітей старогромадівців.

14. Ковалевський Микола (1841–1897) – учитель кадетського корпусу, діяч київської й одеської Громад, шкільний товариш й один з найближчих до М. Драгоманова людей. За матеріальну підтримку своєї колишньої дружини – народниці М. Воронцової – був засланий до Сибіру. Жив у Києві, збирав кошти для “Громади” М. Драгоманова та інших закордонних видань. Мав маєток Ковалівщина недалеко Гадяча на Полтавщині. У 1879–1889 рр. за українську діяльність був засланий. Підтримував публіцистичну діяльність М. Драгоманова та галицькі радикальні видання (“Народ”), автор популярної “Історії України”, виданої у Львові під псевдонімом І. Маркевич.

15. Косач Михайло – див. примітку до передмови О. Косач-Кривинюк до її листування з М. Драгомановим.

16. Стешенко Іван (літ. псевдоніми Іван Сердешний, Січовик, Світленко; 1873–1918) – громадський і політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У 1897 р. заарештований і висланий з Києва. У 1907 р. повернувся до Києва. Член української старої Громади, УСДРП і ТУП, Товариства імені Нестора Літописця, секретар УНТ у Києві, член НТШ з 1917 р. У цьому ж році – голова Товариства шкільної освіти, член Центральної ради.

17. Кримський А. Ю. (1871–1941) – орієнталіст, історик української мови і літератури, фольклорист, письменник, дійсний член АН УРСР. Закінчив історико-філологічний факультет Московського університету та Лазаревський інститут східних мов, у якому з 1898 р. – доцент, з 1900 до 1918 – професор арабської філології й історії Сходу. 1918 р. повернувся до Києва, став одним з організаторів ВУАН. Автор досліджень з ісламу, історії та літератури арабів, персів, турків. Також автор численних праць з історії української мови та літературознавства. Відомий як поет і прозаїк.

18. Виспянський Михайло – невстановлена особа.

19. “Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка” – видання, що його здійснювало НТШ у Львові у 1892–1937 рр.

20. “Народ” – див. примітку до листа М. Драгоманова О. Косач від 19.VIII.1894 р.

21. Желябов А. В. (1851–1881) – революціонер-народник, член “Народної волі”, один з організаторів убивства Олександра II. Після одруження з Ольгою Яхненко у 1873 р. жив у с. Городище на Київщині, де зблизився з діячами українських революційних організацій, в тому числі з громадівцями. У тому ж році оселився в Одесі, де став учасником гуртка Ф. Волховського. Учасник процесу “193”. Листувався з М. Драгомановим.

22. Павлик М. І. (1853–1915) – український письменник, публіцист, видавець, громадсько-політичний діяч. У 1890 р. разом із І. Франком створив Русько-українську радикальну партію. Близький товариш М. Драгоманова та Лесі Українки.

Підготовка тексту і примітки Тамари Скрипки. Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, епоха, культура» – Вип. 2. – Луцьк, 2012. – C. 215 – 225.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4810

Модифіковано : 19.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.