Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Родини Драгоманових і Косачів / Останній рік у житті Ольги Косач-Кривинюк

Останній рік у житті Ольги Косач-Кривинюк

Тамара Скрипка

(1877–1945)

Леся Українка молодшу на шість років сестру Ольгу голубила найніжнішими епітетами і метафорами, називаючи “Лілеєю золоторожевою”, “Лільчиком золотим і рожевим, і іскристим”, “mia rosa odorata” (“моя трояндо запашна”). А ще – називала її “дитиною щастя”, бо ж не раз нагадувала жартома, що вона, Ольга, й линовище знайшла. За поліським повір’ям той, хто знайде шкіру вилинялого вужа – линовище, буде щасливий. Та після Жовтневого перевороту “линовище” остаточно відмовилося діяти… Лише через збій параноїдальної машини терору Ольга Косач-Кривинюк уникнула переповнених сталінських катівень. Але цю чашу сповна випили її найближчі. Жертвами системи стали її чоловік Михайло Кривинюк, наймолодша сестра Ізидора Косач-Борисова з чоловіком Юрієм, удівець старшої сестри Климент Квітка, двоюрідний брат Юрій Тесленко-Приходько.

Надзвичайно тяжко жилося Ользі Петрівні у 1920–1930-х роках. І не лише через те, що вона, аристократка і за походженням, і за духом, жила злиденно в комуналці й нерідко навіть унадголодь. А найперше, тому, що нова влада безцеремонно конфіскувала найдорожче – родинний архів, фамільні реліквії. Відібрала минуле і лишила без майбутнього. Саме тоді на Ольжине ще молоде, спокійно-мудре обличчя лягла гірка печать страждань і важких роздумів. Та у її тендітному тілі крилася гігантська воля й енергія, a життєвими рішеннями завжди керувала совість. Ця дивовижна жінка з роду Драгоманових-Косачів навіть за вкрай несприятливих обставин неймовірно багато працювала над згромадженням залишків архіву, на основі якого укладався літопис життя і творчості Лесі Українки.

Документи радянських спецархівів свідчать про постійну “опіку” НКВС над сестрами Лесі Українки та їхніми родинами у 1930-ті роки [1]. Інформатори-сексоти ретельно “працювали” в оточенні О. Косач-Кривинюк, записуючи усі розмови. Тих, кого не вдалося знищити фізично, комуністичний режим, створюючи нестерпні умови, просто змушував ухвалювати рішення про еміграцію. Саме це й спонукало Ольгу Петрівну виїхати з України.

І хоча відданість родинним ідеалам та духовний зв’язок з тими, кого любила, були головними принципами її життя, все ж страх перед новими репресіями, страх за життя сина гнав з рідної землі. Ольга Косач-Кривинюк свідомо залишала батьківщину, де, за словами її старшої сестри, “щастя і горе так божевільно сплелися”, щоб більше ніколи не повернутися і щоб померти на чужині.

О. П. Косач-Кривинюк прожила шістдесят вісім років. З них на спілкування з найближчою людиною – старшою сестрою Лесею, їхнє спільне дитинство, юність і пору зрілості – припало тридцять шість років. У радянському “раю” вона прожила двадцять чотири роки, ще три – під німецькою окупацією і два – випали на блукання чужиною, якими й завершився земний шлях цієї дивовижної людини. Саме останній рік був одним із найдраматичніших. І тому кожна подробиця, кожен документ важливі для осмислення її життя у цей період.

Навесні 1944 року О. Косач-Кривинюк, завдяки сприянню Дмитра Дорошенка, виїхала зі Львова до Праги. Давній, ще з часів молодості, приятель, який емігрував з України у 1919 році, тепер через відділ славістики Карлового університету допоміг групі науковців отримати відповідні документи для перетину кордону.

Тому й разом з Ольгою Петрівною виїхали родини Світозара Драгоманова (дружина Антоніна і донька Людмила Шило), Пантелеймона Ковалева (дружина Віра і син Борис), Володимира Міяковського (дружина Інна Леонтіївна), Олександра Оглоблина (дружина Анна і син Дмитро), а ще Лев Окіншевич та Наталія Полонська-Василенко з чоловіком Олександром Моргуном.

До Праги всі вони приїхали 23 квітня. Ольга Петрівна оселилася у своєї сестри Оксани в будинку на Ломніцького, 3, пом. 22. Сюди ж зі Львова через Братіславу приїхав її син Василь. Тут вона отримала змогу продовжити працю над “Хронологією життя і творчости Лесі Українки” [2]. Майже щодня навідувалася до Українського музею визвольної боротьби, де працювали його організатор Дмитро Антонович та Володимир Міяковський. Цілком імовірно, що саме останній умовив її передати частину родинного архіву на збереження у цей музей. І саме ці матеріали в 1945 році частково перевезено до Києва, де вони 30 років пролежали у спецсхові. Частина ж із них потрапила до Слов’янської бібліотеки в Празі й була виявлена лише 1998 року.

Чеський професор Баєр запропонував Ользі Петрівні написати роботу на тему “Головні риси красного письменства в Совєтському Союзі”. Д. Дорошенко у листі від 22 серпня 1944 року просить її не відмовлятися від цієї пропозиції, запевняючи, що “діло зовсім не таке тяжке й складне, як, може, здається, на перший погляд. В усякому разі не приймайте якогось неґативного рішення, не поговоривши зі мною. Я зайду до Вас на слідуючому тижні, – справа сама по собі не така вже й спішна. Аналогічну пропозицію зробив проф. Баєр і Світозару Михайловичу” [3]. Ця праця давала змогу отримувати бодай скромний гонорар. Тому, все зваживши, Ольга Петрівна прийняла пропозицію і 11 жовтня 1944 року з професором Гіппіусом склала план дослідження. На жаль, із задуманого вдалося виконати лише підготовчу роботу.

У тому ж 1944 році в столиці Чехословаччини відновило діяльність Історико-філологічне товариство, членом якого стала й О. Косач-Кривинюк. Здавалося, що у Празі, одному з найбільших осередків уенерівської еміграції, нарешті влаштується і її життя. Ольга Петрівна турбувалася i про виклик для Ізидори, мріяла знайти і облаштувати для усієї родини житло. “Я от хвилююся, як то буде, чи вийде що-небудь. Звичайно, що зараз тебе сповіщу”, – писала вона у листі до сестри від 1 січня 1945 року [4]. Та певності в майбутньому не відчувала, про що й свідчать її побажання, надіслані Ізидорі з нагоди нового 1945 року: “Коли б то він був вам усім, тобто нам усім, такий хороший, як я того бажаю! Коли б то збулося все те, надія на що тільки й підтримує, тільки й помагає жити, а не гинути од тої туги та журби, що в свята ще дужче опановує душу. Коли б то збулося!” [5].

Наближення радянських військ до Праги кардинально змінило плани біженців. О. Міяковська-Радиш, яка після трагічної смерті чоловіка переїхала із тримісячним сином з Берліна до Праги, написала спогад про цю “подорож у невідомість”. Вона згадує, як Василь Кривинюк за 300 цигарок дістав товарний вагон і усі згадані вище українські родини зі своїми скромними пожитками, значну частину яких становили приватні архіви, зайняли його. 18 квітня 1945 року вагон дочепили до ешелону, який і повіз їх на Захід. Ніхто не знав куди вони їдуть, і ніхто навіть не уявляв свого майбутнього. Вранці потяг зробив першу зупинку у Вінтербергу (Вімперку). Місцева влада скерувала пасажирів вагону у приміщення фабрики скла, яка в роки війни слугувала притулком для тих, хто не мав де жити.

Просування радянських військ до кордонів Німеччини визначило й наступні події. Знову, завдяки спритності Василя і його умінню домовлятися, вдалося за цигарки дістати вантажівку і спішно виїхати в напрямку Пассау. Від функціонерів Українського комітету, який діяв у цьому місті, Світозар Драгоманов довідався про можливість поселення у Тітлінґу, куди біженці виїхали 29 травня. Неподалік цього міста, у селі Трансфельдені, старий емігрант Андрусов, що був одружений з німецькою баронесою, організував своєрідний табір-поселення для науковців. Біженці розселилися у великій залі будинку для гостей на фермі фрау Ваґнер. Попід стінами кімнати стояли платформи з дошок, які слугували ліжками для мешканців. 19 червня Ольга Петрівна інформувала сестру Ізидору: “Живемо в одній сезії всі 16 душ нашої компанії плюс 14 душ кооператорів. Живеться нам, як на мандри, досить добре. Але сожительство дуже в’їлося в печінки” [6]. Проїздом у стайні ночували інші біженці. Зокрема, кілька днів перебували Калина Білецька з малим сином Олегом Кандибою і сестрою Ялинкою, молодий поет Юрій Чорний.

“У цьому мальовничому селі, – згадує О. Міяковська-Радиш, – після обстрілів в дорозі, після постійного неспокою, наше почуття скороминучої тимчасовості змінюється на почуття спокійного очікування майбутнього” [7]. Товариство почувалося настільки певно, що ентузіасти навіть узялися до налагодження науково-просвітницької роботи. Зокрема, було прочитано поважний ряд наукових доповідей. 20 червня Світозар Драгоманов поділився із присутніми спогадами про свого відомого батька. Наступного дня Ольга Косач-Кривинюк озвучила неопубліковані листи М. П. Драгоманова до неї і розповіла про історію листування з дядьком. Володимир Міяковський ознайомив колег з документами про Михайла Драгоманова, що зберігалися у київських архівах і копії яких він зробив. Ці виступи було приурочено до 50-ліття з дня смерті великого українського мислителя.

13 вересня Ольга Косач-Кривинюк ознайомила слухачів з матеріалами до теми “Леся Українка в Звягелі та Луцьку” [8]. Із записів В. В. Міяковського також довідуємося, що вона активно відвідувала доповіді П. Ковалева, В. Міяковського, О. Моргуна, Н. Полонської-Василенко, О. Оглоблина, Л. Окіншевича. Тобто впродовж перебування у Вінтербергу і Трансфельдені була присутня на всіх 19 виступах, два з яких прочитала сама.

У Трансфельдені Ольга Петрівна відчула значне погіршення свого фізичного стану, що й спонукало Володимира Міяковського шукати в найближчому містечку Тітлінґу медичної допомоги. Після огляду лікаря хвора писала сестрі Ізидорі: «Коли тутешній – єдиний – лікар не помиляється, то в мене початок цирозу печінки […]. Вже раз робили мені пункцію (без содраганія не можу згадати цеї коновальської операції і аж млію, коли думаю, що доведеться її повторяти) і випустили до 4-х літрів води. […] Проти ж самої хвороби нічого не робиться, бо, здається, й нема чого робити. Схудла я до ужаса, сили не маю і, на гріха, весь час лежу, нічого не роблю і навіть мало думаю. Спочатку я гостро розпачувалася од свідомости своєї “конечної” хвороби, а тепер якось тупо байдужа до всього. Лише Василя шкода, що він має стільки возні зо мною. Але йому всі гріхи простяться за те, як гарно він мене глядить» [9].

Приятелі та знайомі, як могли, намагалися допомагати хворій. Зокрема, довідавшись про її стан, письменниця Людмила Коваленко надіслала з Авґсбурга пакуночок з цілющими альпійськими травами і листом такого змісту:

“Моя дорога і золота Ольга Петрівна. Так багато хочеться Вам написати, а ще більше хотілося б поговорити з Вами. Я вже давно вирішила, що як тільки буде вільна хвилинка, то вирвусь на день, щоб побачитися з Вами.

Але хвилинки такої ніяк не виберу, та й така стала тепер безвільна, що мені треба, аби хтось мені приказував щось зробити, і я те старанно роблю. Бо, поправді, ніщо не має тепер для мене ні цінності, ні інтересу. Отак, волочу життя, як каторжник колоду.

Але Вас хочеться мені побачити, таки самій хочеться. Ще для Вас не збайдужіла, ще маю до Вас почуття самої теплої дружби і самої щирої пошани. Тому приїду неодмінно на цілий день, а ввечері назад.

Поки що передаю Вам два сорти трав, що дуже допомагають при хворій печінці і наривах. На одній спосіб вживання написаний, а другу – жовті безсмертники треба заварювати щіпоть на шклянку кип’ячої води і пити двічі в день по шклянці.

Хоч Ви й лікар, але не смійтеся з цих трав – альпійських я не знаю і купила їх на пораду аптекаря, але безсмертники зробили з моєю тіткою, у якої після операції видалення туберкульозної нирки теж зробилися злоякісні нариви всередині рани і зовні – зробили просто чудо. То було на моїх власних очах – то це не бабська легковірна побрехенька, а факт. Отож пийте, видужуйте і дожидайте мене” [10].

Однак жодні поради та ліки не могли принести порятунку, і Ольга Петрівна як фаховий медик була цілком свідома свого близького життєвого фіналу. Надіслані Людмилою Коваленко альпійські безсмертники Василь Кривинюк беріг як спогад про маму, втрату якої болісно переживав усе життя [11].

Літо для біженців минуло в Трансфельдені. Світозар Драгоманов час від часу навідувався за поштою і новинами до Пассау, де урядував український комітет. Одного вересневого дня він привіз радісну звістку, що Ізидора Косач-Борисова, яка уже перебувала в таборі “Сомме касерне” (Авґсбурґ), приїздить по сестру і має намір узяти з собою усіх поселенців “дому для гостей”. Саме в той час у різних містах Німеччини та Австрії закладалися табори для біженців – Ді-Пі (з англ. Displaced Persons – переміщені особи). В кінці вересня вантажівкою науковців з родинами було доправлено до Мюнхена, де функціонував адміністративний центр українських біженців. О. Косач-Кривинюк з сином Василем та В. Міяковського з родиною скеровують до Авґсбурґа, де вже раніше оселилася Ізидора Косач-Борисова з донькою та онуками.

Колишні казарми та службові приміщення побіля них, нашвидкоруч пристосовані під табір для переселенців “Сомме касерне”, жартома називали “Таборова Україна”. Територія охоронялася поліцією. На той час там зібралося стільки біженців, що не було не лише вільних кімнат, але й ліжок. Хвору Ольгу Петрівну забирає Ізидора, інші шукають притулку на ніч, хто де може. У кімнаті, розділеній перегородками з простирадел чи ковдр, проживало 10–15 осіб. З кожним днем хворій ставало усе гірше і гірше. О. Міяковська, свідок її передсмертних мук, згадує, з якою гідністю та шляхетністю аристократки домежно виснажена О. Косач-Кривинюк трималася серед страху, хаосу й розпачу, що панували навколо.

Кілька разів син Василь привозив лікаря. І без нього надто добре усвідомлюючи, що її чекає у найближчім часі, Ольга Петрівна все одно сподівалася на чудо. Це, поміж іншого, засвідчує останній її лист, датований 23 вересня 1945 року й адресований Наталії Михайлівні Дорошенко. Варто навести повністю цей промовистий життєвий документ:

Шановна й люба Наталіє Михайлівно.

Вибачте, що так одворотно пишу, але, бачите, побила мене лиха година, і я вже два місяці, як тяжко хвора і цілими днями лежу. І пишу лежачи, бо не маю сили сидіти довше, як яких 2-3 хвилини. Гадаю, що це вже моя “остаточна” хвороба і часами приходжу до гострого розпачу, що доведеться життя дожити і вмерти у цій чужій країні в цьому огидному бараці, в цій антипатичній (за винятком Міяковських) компанії, в цій брудоті, смороді і т. п. Здебільша ж лежу в якомусь байдужому отупінні і навіть нічого не думаю.

Велику приємність зробив мені Василько, розказавши про Вашу виставку і про плани влаштування майстерні. Радісно мені, що Ви не складаєте зброї. Доки існуватиме українська пісня і вишивання – Україна не загине [12].

Коли б Бог судив мені таке чудо, що я одужала [б] і ще трохи пожила [б] і приїхала до Авгсбургу, то, звичайне, що я б з найдорожчою душею допомогала б Вам у чому лише могла чи ділом, чи хоч словом.

Бувайте обоє з Дмитром Івановичем здорові і Богові милі. Бажаю вам обом усього найкращого. Василько цілує Вам ручку і низенько кланяється Дмитрові Івановичеві. Міцно Вас цілую і ще бажаю всього доброго.

Ваша Ольга Косач-Кривинюк [13].

Свою зустріч із О. Косач-Кривинюк, яка припала на останній день її стражденного життя, описала у спогадах і Наталія Наріжна – тоді молода дівчина. Заприязнилися ж вони ще у Празі. «У 1945-му році […] одного гарного дня поїхала [я], – згадувала пані Наталія, – в Ауґсбурґ, де у колишніх військових казармах був величезний переселенчий табір організації ІРО. Там, між іншими знайомими мені українцями, жила у просторій кімнаті Ольга Петрівна. Я відразу пішла відвідати… Зрозумівши стан хворої, і не бажаючи втомлювати її розмовами, дівчина пообіцяла навідатись наступного дня. Але Ольга Петрівна відповіла: “Не приходьте, Наталочко. Завтра не приходьте”. […] Я не приходила завтра, бо не було до кого» [14].

11 листопада 1945 року на руках у сина Василя Ольга Петрівна Косач-Кривинюк померла. Передчасно згасла людина, яка була свідком знакових подій останньої чверті XIX століття i яка пережила смертоносну другу чверть XX з гідністю української шляхтянки. Поховали її на міському цвинтарі в Авґсбурґу. Прощальне слово над домовиною близької ще з дитячих років приятельки виголосив Володимир Міяковський.

«Зоре моя! В тебе світло повік буде ясне!» – ці слова Лесі Українки викарбувані на могильній плиті її сестри – її “Лілеї золоторожевої”, “Лільчика золотого і рожевого, і іскристого”, “mia rosa odorata”…

Слово на похороні Ольги Петрівни Косач-Кривинюк [15]

Володимир Міяковський

Сестри, брати і друзі!

Важко ховати людину, з якою нас в’яжуть такі міцні і близькі зв’язки. В особі Ольги Петрівни Косач-Кривинюк ми губимо той тісний зв’язок поколінь, який ми відчували при єднанні з нею.

Перше з черги покоління, яке в її дитинстві привітало її ніжною ласкою й любов’ю, було покоління батьків Михайла Драгоманова та Олени Пчілки. Це була та ланка української інтеліґенції, що в юнацтві пережила український декабризм і на схилі віку визволення українського кріпака.

Покоління Михайла Драгоманова, Олени Пчілки і українського шістдесятника Петра Косача було поколінням батьків небіжчиці. Ця ланка твердою рукою накреслила для себе громадський життєвий шлях свій і двигнула по ньому своїх дітей і нащадків.

Покоління Лесі Українки було разом з тим і поколінням самої Ольги Петрівни. Воно виходило на широку путь національного самовизначення, і йому належить участь у перших змаганнях за права свого народу.

Четверте з черги покоління – це покоління Юрія Косача. Воно винесло на собі всю заметіль і грози світових заворушень.

Нарешті і п’яте покоління так само, як сама небіжчиця, у своєму дитинстві зазнало любові і ласки її і само простягало до неї свої рученята. Ми загубили цей безпосередній зв’язок поколінь в особі Ольги Петрівни, але шануймо його, зміцнюймо і цементуймо його, бо в цьому зв’язку поколінь, у плеканні історичних традицій – сила нашої нації.

З великої родини Лесі Українки лишилася її молодша сестра, на яку тепер переходить щасливий обов’язок плекання родинних традицій, які для нас стають історичними і національними.

В особі Ольги Петрівни ми всі, люди її країни, її нації, губимо великого друга людини. Лікар з фаху, вона мала за об’єкт для своєї фахової роботи людину, пересічну людину без імені й назви, людину як вищий витвір природи. І це поклало на рисах її особи свій особливий відбиток. Діти, малі і дорослі, були її особливою любов’ю. Як письменниця і громадянка вона несла їм ідеали людяності, громадського поступовання і національного чину. Шануймо ж в її пам’ять дитину і людину, пересічну людину без імення і назви.

Ольга Петрівна належала до родини, що високо ставила українське слово, беручи його з невмирущих народніх джерел і несучи його з покоління в покоління до національної скарбниці української літератури. Від рідної матері вона засвоїла собі цю пошану до слова. Ще в юнацтві перекладала вона рідною мовою твори чужої літератури, пізніше прищеплювала дітям любов до свого слова, помагала підносити культуру слова на вищий щабель і суворо картала нехтування рідного слова. Шануймо ж в її пам’ять наше могутнє слово, наше єдине зараз знаряддя в боротьбі за наші права.

Була в Ольги Петрівни одна маленька риса, яка відкривала нам глибини її душі, де горіла велика пошана до краси. З дитинства вона не могла спокійно пройти повз зламану, кинуту й затоптану квітку. Вже хворою, вона із зусиллям нахилялася, щоб підібрати кинуту кимсь квітку, зірвану з чужих полів, що траплялася на її дорозі. Така була сила пошани її до краси.

Сестро, сьогодні, на бруку чужого міста, що стало тобі за місце упокою, мене приманила зламана і покалічена червона міська квітка. Я приніс її тобі і в пам’ять тебе. Будемо ж усі шанувати красу як квітку наших полів, що доля порозкидала по широких, несходимих чужих шляхах.

1. Докладніше див.: Даниленко В. Ізидора, рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таборів до еміграції. – К.: Смолоскип, 2011. – 255 с.

2. У “Звіті з роботи” О. Косач-Кривинюк пише, що у Празі вона скінчила «картотеки: 1) хронологічну творів Лесі Українки; 2) абеткову творів Лесі Українки; 3) бібліографію творів про Лесю Українку; 4) розшифровок різних імен і спеціально вживаних слів у “Хронології”, особливо ж у численних листах Лесі Українки, що наводяться в “Хронології”. Написала 5 окремих частин споминів про Лесю Українку».

3. Оригінал листа зберігається в приватному архіві.

4. Ізидора Петрівна з донькою Ольгою і двома онуками перебували в містечку Криниця на території Польщі і ніяк не могли звідти виїхати.

5. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / ред. О. Біланюк. – Нью-Йорк – К.: Факт, 2004. – С. 147.

6. Там само. – С. 147–148.

7. Рукопис спогадів зберігається у приватному архіві О. Міяковської-Радиш.

8. Із записів В. В. Міяковського. Зошит зберігається в архіві О. Міяковської-Радиш.

9. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали… – C. 148.

10. Лист зберігається в приватному архіві.

11. У листі до В. В. Міяковського від 22 червня 1951 року він, зокрема, писав:

“Дорогий Володимир Варлаамович, Ваш лист з фото маминої могили дуже багато мені пригадав. Хоч, поправді сказавши, дуже мало є таких хвилин, щоб я не згадував своєї мами. А, скажімо, в роботі, виконуючи свої функції автоматично, я годинами буваю занурений в спомини свого минулого і всякі навіть незначні моменти яскраво собі пригадую так, якби це було зовсім недавно. І я не знаю скільки мені ще присуджено Долею жити, але якби я міг, то без надуми поділився тим часом з мамою. Але що зробиш, як більшість від нас не залежить” // Архів О. Міяковської-Радиш.

12. Ді-Пі знаходився на околиці міста, тому Ольга пише, що приїхала б до Авґсбурґа.

13. Лист зберігається в приватному архіві.

14. Наріжна Н. Дитячими очима: спомин. – Прага: [б. в], 2010. – С. 79–80.

15. Уперше опубліковано в кн.: Міяковський В. Недруковане й забуте. – Т. 1 / ред. М. Антонович. – Нью-Йорк: УВАН, 1984. – С. 445–446. Текст подається в редакції цього видання.

Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, епоха, культура» – Вип. 2. – Луцьк, 2012. – C. 206 – 212.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4037

Модифіковано : 19.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.