Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Родини Драгоманових і Косачів / Батько великої українки

Батько великої українки

Тамара Скрипка

2 квітня 1909 р. пішов із життя батько Лесі Українки Петро Антонович Косач. Іван Франко, який саме тоді перебував у Києві, віддав останню шану людині, яка всім своїм життям служила Україні – скромно, непомітно, але самовіддано й щиро. Гіркі сльози жалю котилися по щоках Каменяра, спадали на безпорадні хворі руки…

Про Лесиного батька докладні й теплі спогади залишила його донька Ольга Косач-Кривинюк. Вона характеризує його як людину бездоганно принципову, з “виключною силою волі” й водночас ніжну, лагідну, делікатну, з широкою ерудицією, високим інтелектом. Мемуаристка торкається передусім взаємин батька й Лесі, лишаючи поза увагою ширші – родинні; а проте Петро Косач, як і його дружина, віддавав усього себе на вівтар родинного дому-храму. В одному з листів до дружини він щиро зізнається у своїх почуттях і жертовності щодо родини: “Але я для тебе, моя дружина, більше ніж друг – чоловік, готовий для блага твого і дітей віддати все своє життя!” [ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, од. зб. 1051.].

Воістину Петро Антонович Косач жив і працював для сім’ї, переймався її інтересами, уболівав за її справи. Розумів порухи душі кожної дитини. Батьківське серце постійно непокоїлося за дітей. Так, сина Михайла Петро Антонович застерігає: “Живучи с Лесею коло моря, пожалуйста, будьте с ним осторожны, не забывайте, що то стихия, ни так, ни на лодке далеко не плавайте” [ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, од. зб. 1079.] (лист від 21 червня 1891 р.). А коли Олена Пчілка у часи матеріальної скрути (рубіж 1897–1898 рр.) поїхала до хворої самотньої Лесі в Ялту, щоб розвіяти депресивні настрої доньки, Петро Антонович підтримав цю незаплановану й не передбачену фінансовими розрахунками подорож дружини: “Что до твоих материнских чувств, то разве ж я когда высказывал сомнение относительно их? Да притом, кроме них, тебя с Лесею немало сближает общность литературных работ” [ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, од. зб. 1078.] (лист від 10 січня 1898 р.).

Петро Косач дуже любив усіх своїх дітей, але таки “особливо був ніжний до Лесі”, “любив і шанував її завжди безмірно”. Батькові листи пройняті тривогою за здоров’я найстаршої доньки, її негаразди й радістю з приводу письменницьких успіхів.

Можна зрозуміти батькове занепокоєння Лесиними близькими стосунками з Климентом Квіткою в той час, коли вони стали очевидністю: в майбутнього зятя була відкрита форма туберкульозу.

Знаменно, що неохочий до подорожей, тяжко хворий на серце, Петро Косач усе-таки зважився поїхати до Лесі в Ялту за півроку до своєї смерті, восени 1908 року. Ніби відчув, що ця зустріч із донькою буде останньою.

Петро Антонович був, як на ті часи, людиною забезпеченою. Про це свідчить формулярний список про службу, складений у 1899 році. Тоді він мав успадковані земельні ділянки в Чернігівській губернії, а також маєток у Колодяжому (471 десятину). Косачева річна платня становила 2500 рублів. До того ж він був дбайливим господарем, давав добрий лад усім своїм землям. Та майже всі чималі кошти (крім тих, які йшли на утримання сім’ї) він віддавав на українські громадські справи. Окрім того, п’ятеро дітей отримали вищу освіту, а Леся приватну, досить дорогу на ті часи. Він не шкодував грошей і на утримання тих великих літніх “колоній”, які щороку збиралися в Колодяжному, а згодом у Зеленому Гаю, адже розумів, що для розвитку дітей конче потрібне відповідне оточення i спілкування. В оселях Косачів на Волині й Полтавщині знаходили притулок родичі, друзі його дітей, українські громадські діячі, письменники. Він допомагав матеріально своєму батькові, сестрі Олександрі, яка рано овдовіла, лишившись із двома синами.

Походив Петро Косач із заможної української козацької аристократії, котра, як і Драгоманови, після скасування Гетьманщини отримала всі права російського дворянства. Здобувши університетську юридичну освіту й почавши службову кар’єру з найнижчої сходинки (рангу колезького секретаря), Петро Антонович дослужився до дійсного статського радника, що відповідало чинові генерал-майора; його працю було відзначено орденами Св. Станіслава II ступеня, Св. Анни II ступеня, Св. Володимира IV ступеня. Посада мирового судді (яку сполучали з основною роботою мирові посередники, потім ці інституції розділилися) зобов’язувала кожного претендента мати освіту, дворянський чин і майновий ценз. Освіту Косач мав, чин статського радника VIII класу також, а маєтковий ценз у сумі 3 тис. руб. у вигляді нерухомості визначився, коли він придбав землю в селі Колодяжному. Як статський радник, a певний період навіть маршалок Володимир-Волинського та Ковельського повітів, Косач отримував запрошення на бали, мав право на членство в клубах. Та ці дворянські привілеї цікавили подружжя Косачів лише формально – як можливість забезпечити дітям у майбутньому добру освіту й працю.

Дитинство Петра Косача пройшло в місті Мглині на Чернігівщині, вочевидь у російськомовному оточенні. Його мати Марія Степанівна Чернявська, родом з Полтавщини, померла молодою 3 листопада 1848 р. Осиротілий семилітній Петрусь ріс і виховувався під опікою тітки Параски Степанівни, материної старшої сестри. Вона мала у Мглині пансіон для дівчат, який давав вихованкам трикласну освіту. Саме в цьому пансіоні він здобув початкові знання, а потім навчався у Чернігівській гімназії. Мав неабиякі нахили до точних наук, історії та літератури. Його вчителем словесності був український байкар Леонід Глібов. Твори свого наставника Петро Косач дуже любив, пам’ятав усе життя й за різних нагод декламував, зокрема своїм дітям.

У 1860 році Петро Косач вступив до Петербурзького університету на математичний факультет, через рік перейшов на правничий. За участь у студентських заворушеннях його виключили з другого курсу. Приїхавши до Києва, він 12 травня 1862 р. вступив на правничий факультет університету Святого Володимира. У 1864 році здобув ступінь кандидата законодавства й на початку 1865 року отримав призначення на посаду секретаря Київського “присутствія” у селянських справах. У 1866 році Косача відрядили до Новограда-Волинського для виконання обов’язків голови з’їзду мирових посередників, й згодом затвердили на цій посаді. Інститут мирових посередників у царській Росії було утворено після звільнення селян з кріпацтва. Згідно із законом, він мусив виконувати посередницьку роль між поміщиками i селянами, відстоюючи інтереси останніх у справах нарізки землі та дбаючи про мирне розв’язання суперечок.

У Києві Петро Косач увійшов до української “Громади”. Саме у рік його приїзду до міста (1862) Михайло Драгоманов об’єднав українофільські гуртки у “Громаду”, яка налічувала близько 200 осіб, здебільшого студентів i випускників університету. Діяльність громадівців виявлялася в заснуванні недільних шкіл для дорослих, виданні “метеликів” (популярних книжечок українською мовою), записуванні народних пісень і дум, збиранні етнографічних матеріалів, праці над складанням українського словника тощо. Крім того, члени “Громади” пропагували свої ідеї та працю серед інтелігенції, міщан Києва й околиць. Олександр Лоначевський-Петруняка видавав гумористичний часопис “Помийниця”, чотири рукописні числа якого зберігалися в бібліотеці Українського наукового товариства [Повна назва: “Помийниця. Часопись соціяльного життя. Під редакцією Архиєрейської сволочі. Виходить раз щотижня (як редактори тверезі)”. У видання був епіграф:

З помийниці воду брала,

Гречаники учиняла,

Добрих людей годувала.].

Зокрема, у другому числі йдеться про Олександра Лашкевича, заможного панича з київських Липок, і його приятелів – Миколу Константиновича і Петра Косача, чернігівців, між якими точилися “книжні розмови” та “юридичні сутички”, за що Петра називали волхвичем [Волхви – особливий клас людей, який мав великий вплив у давнину. Це були мудреці чи так звані маги, мудрість та сила яких була у їх знаннях, недоступних звичайним людям. Відповідно до рівня культурного розвитку народу, його волхви чи мудреці могли уособлювати собою різні ступені мудрості – до дійсно наукового знання. Батьківщина волхвів – давній Схід, волхви чи маги згадуються як особливий клас у мідян та персів.]. Косачева білоруська вимова українських слів привертала увагу товаришів і викликала іронічні репліки.

Як зазначає Володимир Міяковський,

«величезна культурна робота лежала на плечах громадян. І в “Помийниці” згадуються школи й шкільні ради, правда, з увагою, що й там ніхто нічого ніби не робить. Але недільні школи були утворені громадянами, а праця в них провадилася дуже жваво. Під доглядом В. Антоновича провадилося навчання в декількох школах. Студент Євген Білогруд утворює школу для арештантів. К. Шейковський, М. Драгоманов, О. Стоянов, Д. Мороз, В. Беренштам, Петро і Павло [Очевидно, що це помилка. Відомостей про Павла не знайдено.] Косачі й інші громадяне беруть участь в викладанні елементарних предметів для дорослих. Працю в недільних школах було припинено не через недбалість громадян, а через підозрілість начальства, яке вгледіло в цих школах щось дуже небезпечне й неблагонадійне. І треба тільки згадати, яку діяльну й корисну участь через десять років ця ж сама громада, значно побільшена, взяла в роботі Південно-Західного Відділу Географічного Товариства в Київі, – щоб зрозуміти, що студентське об’єднання на ґрунті студіювання етнографічних особливостей українського народу не було даремним для громадян – об’єктів шуткувань “Помийниці”. Антонович, Беренштам, Житецький, Константинович, Рубинштейн, що згадуються на сторінках сатиричного журналу, були членами-фундаторами Відділу. Індрик-Новицький, Цибулька-Вербицький, Ломака-Лоначевський, Петро Косач, Данило Мороз, Ничипір Тумасов, Олексій Гулак – в тій чи іншій мірі допомагали в роботі Географічного товариства» [Володимир Міяковський. Передмова // Наше минуле. – 1919. – Ч. 1/2. – С. 76–77. – У публ.: “Помийниця”. Українська гумористична часопись 1863 р. / подав М. Марковський.].

У 1864–1868 рр. діяльність київської “Громади” згорнулася, бо більшість її членів після закінчення університету виїхали з Києва, діставши працю деінде. 1869 року громадівці знову активізувалися, щоправда, дещо в іншому складі й за інших обставин. У “Громаді” залишилися Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Володимир Антонович, Павло Житецький, Вільям Беренштам, Михайло Старицький, Микола Константинович, Петро Косач, Всеволод Рубінштейн, Олександр Лоначевський, Іван Рудченко. До них долучилися Кость Михальчук, Єгор Цвітковський, Олександр Русов. Започаткувалися “суботи” – засідання, на яких обговорювали насамперед питання організації української науки як засобу боротьби з самодержавним режимом, що заперечував саме існування українського народу, його мову. Наукові здобутки громадівців заклали надійні підвалини наукового українознавства. Водночас було зорганізовано етнографічно-статистичну експедицію Павла Чубинського й відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. A молода “Громада” отримала нарешті від старої згоду на організацію закордонного соціал-революційного видавництва. Перепис у Києві 1874 року, організований “Громадою”, постановка першої української опери “Різдвяна ніч” Миколи Лисенка, Третій Археологічний з’їзд ознаменували перемогу українського духу над насильницьким російщенням краю.

У “Громаді” Петро Косач близько заприязнився з Драгомановим, Михальчуком, Антоновичем, Житецьким, Левицьким, Лисенком, Старицьким, Трегубовим. Особливо близькі стосунки були у нього з Лисенком, який певний час наймав з ним спільне помешкання поруч із будинком, у якому жив Драгоманов з дружиною. Перший Лисенків збірник пісень Косач видав своїм коштом у Лейпцигу, вважаючи це за суто дружню послугу й тримаючи її в таємниці. Серед громадівців було багато вихідців з Чернігівщини, з якими Косач також підтримував приязні стосунки. Це – Олександр Лашкевич, Каллист Баковецький, Вільям та Ольгерд Беренштами, Микола Константинович, Микола Вербицький-Антіох, Костянтин Солонина. На жаль, Косачеву участь у діяльності “Громади”, а також у Південно-Західному (Київському) відділі Російського географічного товариства, ще не досліджено, як і його взаємини з Драгомановим як політичним діячем.

У товаристві українців, які відроджували національну свідомість, культуру, мову, Петро Косач зустрів свою долю – майбутню дружину, сестру Михайла Драгоманова красуню Ольгу. Софія Русова у спогадах писала про неї:

“Разом із ним (Драгомановим. – Т. С.) з’являлась теж дуже гарна сестра його Ольга. Це була горда і пишна панночка, що її ми трохи боялися. Вона завжди мовчки слухала жартів брата, але й сама іноді вміла вставити дуже влучне слівце. Обі ці пані (Людмила й Ольга Драгоманови. – Т. С.) завжди ходили в чудових українських убраннях” [Русова С. Мої спомини. – Л.: Хортиця, 1937. – С. 44–45.].

А Драгоманов у листі до матері так характеризував майбутнього свояка:

“Он принадлежит к числу молодых людей, каких теперь иногда встречаешь: с виду занудноватый и насмешливый, не пускающийся в наружные нежности и почтительности, но на самом деле добрый и способный любить и делать добро гораздо более, чем раскисающие и распускающиеся в извинениях; такие люди вдобавок бывают почти всегда прямые и честные. А при всех этих свойствах жить с человеком легко” [Хроніка 2000. – К., 2009. – Вип. 79. – С. 454.].

На Михайла Подолинського під час зустрічі у Львові 1872 року Косач справив враження як чоловік, “маючий найбільше 30 років, но молодий і здоровий, похожий скорше на академіка (студ. унів.), чим на предсідателя мирового суду” [Студинський К. Зустріч Ольги Косачевої з Мелітоном Бучинським 1872 р. // Наша культура. – 1936. – Кн. 11. – С. 732.]. В українських справах Косач мав авторитет у співрозмовника, який одразу пізнав у ньому «нашого чоловіка, київського студента з 63 р., котрий невдоволений “Правдою”, що дуже безбарвна. […] Як одже бачиш, не дармо перебув я цілий день з шурином Мих[айла] Петровича!» [Студинський К. Зустріч Ольги Косачевої з Мелітоном Бучинським 1872 р. … – С. 733.].

Петро Косач понад усе цінував людську гідність, був людиною високоінтелігентною та освіченою. У своєму колі він уславився ще й як скептик і майстер тонкої іронії та сарказму.

“Лесиного батька всі його приятелі і родичі завжди докоряли за великий скептицизм та критицизм, за те, що він завжди в усьому помічає невдалості, недоліки. В Дрезденській картинній галереї гурт людей, в тому числі і батько Лесі Українки, увійшли в приміщення, де знаходиться одна з Рафаелевих мадон. Всі стали виявляти захват. Лесин же батько і тут знайшов догану: полотно зшито з трьох шматків. Мих[айло] Петр[ович] Драгом[анов] довго згадував йому це з обуренням” [ЦДАВО України. – Ф. 4461 (О. Косач-Кривинюк), оп. 1, спр. 2, арк. 245.].

Його влучні фрази, характеристики знайомих, навіть окремі слова ставали афоризмами, побутували з посиланням на автора: “Старий Косач казав…”. Зовні був “невисокий, але і в рухах, і в мові, і у виразі обличчя поважний, спокійний, повільний” [Ольга Косач-Кривинюк. [Нотатка з приводу статті Юрія Косача “Стародубські Косачі (Гроно пращурів Лесі Українки)]” (автограф у приватній збірці).].

Петро Косач добре знав світову літературу, був першим критиком і поціновувачем творів дружини (Олени Пчілки), дочки (Лесі Українки), сина (Михайла Обачного), невістки (Грицька Григоренка), фінансував більшість їхніх видань, а також українські часописи й альманахи. Хоча він усе своє свідоме життя був тісно пов’язаний з українськими культурно-громадськими справами, проте українською розмовною і письмовою мовою досконало не володів, лише послуговувався окремими виразами, словами, іноді реченнями, принаймні в усному мовленні.

[Прочитавши у “Наших днях” (1943. – Ч. 8) статтю Юрія Косача “Стародубські Косачі (Гроно пращурів Лесі Українки)”, Ольга Косач-Кривинюк зробила такий запис: «Юрій Косач повторює (за Чикаленком у його споминах) неправду, що П. А. Косач говорив “українсько-білоруським воляпюком”, бо говорив він просто цілком правильною і чистою літературною російською мовою. Білоруської зовсім не знав і ніколи не вживав, а українською говорив окремі речення, співав пісні, а не мішав її у воляпюк».

Марко Антонович писав у листі до мене від 17 січня 2000 р.: “У одній справі я хотів би оборонити Петра Антоновича. У всіх споминах говориться, що Петро Косач не знав української мови, хоч я пригадую у нас одну дискусію на цю тему. Тоді я був надто малий, щоб зрозуміти повний сенс спору, але присутній чернігівець обороняв Петра Антоновича від закиду, що він не знав мови. Він доказував, що П. Косач не знав української літературної мови, а знав якийсь дуже рідкий діялект чернігівської говірки, змішаний, щоправда, частково з русизмами, але той чернігівець доводив, що йому доводилось зустрічати людей, які подібно говорили. Звичайно, це для Олени Пчілки не було достатньо, оскільки вона хотіла своїх дітей навчити української мови”.]

У листуванні до рідних часто вживав українські уснопоетичні звороти, приказки, прислів’я, зокрема дружину любовно називав “моя любка”, “моя голубка”, “моя милая”, “милая Олічка-ластівочка”, “моє зозулятко”, “моя гулічка Олесічка”, “милая люнічка”, “серденятко Олю”, “моя кохана”, “голубочко сизая”, “сонце Олесю”, “моя Олесічка-ясочка”, “моя зіронька”, “моя вінозірочка” тощо. Сучасники з приводу його мови говорили, що він був “занадто чернігівець”, аби розмовляти по-українському. Це, звісно, був жарт. Тут слід зазначити, що Косач іще в гімназійні роки мав труднощі з вивченням мов і за все своє життя не опанував жодної іноземної мови. Його донька Ольга у мемуарах, підкреслюючи виняткову подібність батька й Лесі, акцентувала увагу на такій відмінності: батько був здібний до точних наук і не мав елементарного чуття мови, а донька – навпаки.

Діти виросли й повилітали з родинного гнізда, дружина поринула в громадсько-видавничі справи у Києві, й Петрові Косачу доводилося не раз подовгу перебувати на самоті в родинному Колодяжненському маєтку. Ці роки були найтяжчими для нього, бо він не мислив свого існування без близьких людей. Свій душевний стан, сповнений почуття самотності, він передавав у листі до дружини поетичними рядками:

В уединеньи, среди метели,

Под крик филинов я погибал!

Мой злобный гений, хандра-мучитель,

Холодный, черный, торжествовал.

[ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, од. зб. 1045.].

А іноді йому доводилося робити зусилля над собою, щоб не кинути все й не поїхати до родини. “Мне нужно было вчера употребить большую силу воли, чтобы не поехать с курьерским в Киев; где один вид тебя и детей успокаивает”, – писав він дружині у листі від 16 лютого 1898 р. з Ковеля [ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, од. зб. 1082.].

Слід також згадати про батькову турботу про майбутнє Лесі Українки. Адже хвора донька сталих заробітків не мала, а потребувала чималих коштів на лікування. Компетентний у цих справах батько розумів, що найкраще забезпечити її могло б придбання клаптя землі, й мріяв про власний куточок для Лесі з якомога сухішим кліматом. Ще у 1889 році Леся Українка в листі до своєї бабусі Єлисавети Іванівни Драгоманової писала про “тую землю, що ми з мамою хотіли купить у Будищах”. Будище – село біля Гадяча. Леся “дуже хотіла, щоб мама її купила” й рада була “там щоліта сидіти…”, турбувалася, чи не зрубали там якихось “білих дерев”, готова була “сама приїхати строїти хату”. Отже, природна мрія кожної людини про свій куточок, власноручно посаджене деревце чи квітку властива були й Лесі Українці, яка так любила природу.

У жовтні або листопаді 1893 року Олена Пчілка ділилася з Франковою дружиною Ольгою новиною: “Щодо поважніших справ, то от Вам новина: П[етро] А[нтонович] продав один свій ліс і купує вкупі з Єлисеєм Купр[ияновичем] маєток для Лесі в наших сторонах. От будемо сусіди! А Леся матиме свій власний доход, рублів 600, а може, й більше на рік. Врешті, я найбільше радію тим, що вона значно поздоровшала, а через те й повеселіла”. Невідомо, чи авторка листа має тут на увазі майбутнє сусідство з Єлисеєм Трегубовим, чоловіком рідної сестри адресатки, а чи поселення в купленому маєткові своєї дочки. Все ж найважливішим моментом у турботах батьків Лесі Українки було забезпечення коштів на її лікування. Землю було куплено недалеко Торчина на Волині у Трегубова 10 листопада 1905 р. й записано на ім’я Лесі [ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, од. зб. 1083. ]. А через два роки Косач почав продавати торчинську землю й пересилати кошти Лесі. Частину їх було переслано 1907 року з Ковеля на Ялтинське казначейство та Азовсько-Донський банк у Ялті. У листі до матері від 22 жовтня 1911 р. з Цулукідзе Леся Українка цитувала лист батька до неї з рахунками за продаж торчинської землі.

Можна припустити, що цей продаж був пов’язаний з Лесиним одруженням. Чоловік поетеси щойно починав юридичну службу й отримував мізерну платню, на яку не міг утримувати родину з п’яти людей (до неї належали його названі батьки Карпови та їхня вихованка Маруся Собіневська). Таке припущення правомірне, якщо зважити, що землю було продано у вересні 1907 року, одразу після Лесиного шлюбу. Батько радив доньці за отримані від продажу гроші придбати земельну ділянку в Криму. До цього спонукала потреба подружжя постійно жити на Кримському узбережжі. Саме у той час в обох загострився туберкульоз, Квітка отримав призначення до Сімферопольського суду, сестра поетеси Ольга мала наміри влаштуватися лікаркою до одного з кримських санаторіїв. На жаль, план цей не здійснився. Та все ж батькова опіка й турбота про майбутнє улюбленої дочки заслуговує на те, щоб кожен, хто шанує її пам’ять, віддавав “належну пошану і пам’яті її найщирішого, найкращого приятеля-друга, пам’яті її батька, що за все своє життя не поклав і марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї” [Косач-Кривинюк О. Батько Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. – К.: Дніпро, 1971. – С. 36.].

Надруковано у збірнику статей і матеріалів «Леся Українка: доля, культура, епоха». Випуск І, Луцьк, 2010, с. 139 – 146.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3960

Модифіковано : 19.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.