Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Родини Драгоманових і Косачів / [Про біографічні повісті Касіяна Ґраната]

[Про біографічні повісті Касіяна Ґраната]

Ізидора Косач-Борисова

Хоч для історії той період, коли жила і діяла Леся Укр[аїнка], не такий вже й давній, та для людини з її обмеженим віком – то вже минув поважний відтинок часу, отже сучасників Л[есі] У[країнки], та ще таких, що належали до її близького оточення, залишається все менше й менше.

Покоління, що зросло за останні 50–60 [років], захоплюється творами Л[есі] У[країнки], цікавиться також і її особою: люди хотять ознайомитися з Л[есею] У[країнкою], яка вона була в житті, дізнатися про побут тих часів і т. і.

Використовуючи цей інтерес теперішнього читача, сучасні укр[аїнські] письменники почали писати власні белетристичні твори, побудовані начебто на біографічних даних Лесі Укр[аїнки]. Особливо розписалися підрадянські письм[енники]. На Україні з’явилося цими роками скілька таких творів, різних авторів. (На чужині теж мені трапилося читати, напр., повість п. Наумович-Вітошинської “Леся” [1]. Маловартісна річ – досить невдалий переказ біографії з додачею вигадок авторки).

Петро Вас[ильович] [2] ознайомив нас з п’єсою Л. Смілянського “Червона троянда” [3], а я маю з вами поділитися вражіннями від повісти Касіяна Ґраната [4]. Повість видав двома книжками. Перша част[ина] зветься “Велетом покликана”, 230 стор[інок], а друга – “Велет розпалює ватру”, 262 стор[інки]. Не буду довго зловживати вашою увагою, але мушу поділитися своїм жалем (інакше не можу висловитись) і обуренням, що люди дозволяють собі спотворювати духовий образ Л[есі] У[країнки] і вдачу найближчих до неї людей: матері, батька та інших. Вважаю це за обов’язок нас, позосталих сучасників Л[есі] У[країнки]. Дуже до речі місяців півтора тому, вже склавши цю свою доповідь, я отримала листа від моєї сестри Оксани, що живе у Празі в Чехословаччині. В цьому листі вона, між іншим, пише мені про ці quasi біографічні белетристичні твори, що тепер пишуть. Ця сестра на шість літ старша від мене, а від Лесі молодша на 11 р[оків], отже, не гірше від мене пам’ятає і Лесю з молодого віку, і все тогочасне життя нашої родини, і точнісінько так, як я, зареаґувала на цю писанину Касіяна Ґраната.

Художньої вартості повість Ґраната не має (що свідчить про брак хисту), а що, не маючи письменницького таланту, пише, до того й друкує свої писання, то, очевидно, авторові бракує ще й скромності та критичного ставлення до свого писання. Зрештою, це невелика біда, скільки то маловартісних творів друкується? А лихо в тому, що в цій повісті Лесю і всіх інших подано невірно. Автор схарактеризував кожного так, що коли б він не назвав їх повними іменами (ім’я, по-батькові і прізвище кожного!), то я б ніколи не догадалася, що то говорить Леся, мама або батько мій, чи хто інший з нашої родини, або хто з таких знайомих, що я їх добре знала. Оце вже я вважаю за злочин, бо понаписує отакий автор, що тільки йому прийде до голови, поперекручує і додасть своїх вигадок до тих чи інших фактів з тогочасного життя, коли жила Л[еся] У[країнка], а люди читатимуть, та й думатимуть, що то так і було.

Не знаю, чи то Ґранат писав на замовлення, чи може з власного сервілізму, але Л[есю] У[країнку] він характеризує як большевичку, ортодоксальну марксистку (у нього Леся тільки й думає і говорить про партію трудящих та про соціальний гніт трудящих мас; враження таке, що партійного квитка у Лесі немає тільки тому, що вона хворіє, отже, самі товариші-партійці не хотять приймати її до партії, бо оберігають її від репресій (тюрми [або] заслання). Про Лесин патріотизм, про те, як Леся ніколи не забувала й на мить про національний гніт на Україні, як обстоювала людські права саме українців – жодного слова у повісті! Це вже безпардонне фальшування, що викликає обурення не тільки у нас, сестер, а у всіх, хто знає Лесю, хто читає її твори і хто любить правду; це фальшування свідоме, бо навіть у тих архівних матеріалах, що К. Ґр[анат] мав можливість студіювати, Леся, як завжди, щиро і недвозначно висловлює свої переконання, гарячий патріотизм, критичне ставлення до марксизму, осуджує великодержавні тенденції серед російських соціалістів (навіть радикалів). Щоб не бути голослівною, дозволю собі зацитувати тільки з одного Лесиного листа. Леся пише з Сан-Ремо, в Італії, до чоловіка (тоді ще нареченого) сестри Ольги Мих[айла] Вас[ильовича] Кривинюка [5], що перебував тоді в Празі у Чехії:

«… гадка двоязичного видання. Російської літератури і так виходить незмірно більше, ніж української, і грошей з української території пішло на те вже стілько, що пора нам “вертати своє”. Я вважаю слушним, щоб скоріше, напр., “Рев[олюционная] Россия” видавала в свій кошт переклади своїх видань на укр[аїнську] мову, ніж щоб молоді і убогі укр[аїнські] організації видавали російські праці, бо для кого вони мають служити? Коли для Великоросії, то ми заубогі на такі дарунки “старшим братам…”» [6].

В Лесиному листуванні дуже багато є подібних висловлювань і фактів, що заперечують твердженням Ґраната й інших прислужників більшовицьких, але Ґранат іґнорує все те, а натомість, щоб якось підкріпити свої тенденційні неправдиві твердження, просто вигадує розмови і дії, яких ніколи не було і не могло бути.

Точнісінько те саме робить і М. Олійник [7] у своїй повісті. Що Лесин розумовий розвиток відбувався під впливом батька й матері, а пізніше у формуванні політичних переконань Лесі дуже великий вплив на неї мав дядько Мих[айло] Петр[ович] Драгоманов, якого Леся дуже любила і поважала, це добре знають всі дослідники Лесиного життя, та ці письменники – Ґр[анат], Олійник (та інші їм подібні) – не мають досить сумління, щоб написати по правді, і тепер через 55 [літ] по смерті Лесі почали твердити, що Лесині переконання склалися під великим впливом С. К. Мержинського [8]. A цю леґенду вигадали тому, що С[ергій] К[остянтинович] був cоц[іал]-демокр[ат] (здається, він був учасником з’їзду с[оціал]-д[емократів] у Мінську). На щастя, збереглася значна частина Лесиного листування з батьками, і з цього цілком виразно видко, який вплив на Лесю мали батьки і старший брат Михайло. А в листах до дядька М. П. Д[рагоманова] Леся висловлюється на різні політичні теми, питається у дядька поради, що їй читати, щоб краще орієнтуватися в тому чи іншому питанні, обговорює прочитане і т. д. Дядько їй радить літературу (цілі списки), часами сам їй дістає рідкі[сні] видання німецькі, французькі, додає свої коментарії і т. і. З того листування яскраво видко, як молодий Лесин інтелект розвивається під керівництвом старшого досвідченого соціолога.

Тут мушу подати відомості про С. К. М[ержинського], цю фактичну довідку. Лесине знайомство із С[ергієм] К[остянтиновичем] було недовготривале – з літа 1898 р. до весни 1901 р. (понад 3 р[оки]). Познайомилася Леся із С[ергієм] К[остянтиновичем] у Ялті, коли була вже дорослою людиною (мала 26 літ), з цілком усталеними поглядами й переконаннями, і була Леся вдачі твердої, непохитної – послідовна й принципова, і ще сама могла на інших впливати і переконувати, бо не з тих, щоб піддаватися впливам нових знайомих. Все знайомство тривало недовго, бо С[ергій] К[остянтинович] помер від сухот напровесні 1901 р. Родина Лесина ще менше його знала, бо у нас в “Зеленому Гаю” [9] він був тільки раз (гостював тижнів зо три), у Києві ж заходив тільки по дорозі з Ялти, а стало він мешкав у Мінську. У Ґраната С[ергій] К[остянтинович] якийсь “сухар”, що для нього ніщо не існує поза партією. Коли б С[ергій] К[остянтинович] був такий дійсно, то з певністю можна сказати, що Леся його не покохала б. А в дійсності він був (наскільки я його пам’ятаю і як про нього згадували часами Леся і Ольга) людина лагідна, культурна, дуже делікатна в стосунках з іншими людьми (нікому не нав’язував своїх переконань), мрійник, естет.

Про Лесині й С[ергія] К[остянтиновичa] особисті почуття я ні говорити, ні писати не хочу, бо то була б непошана до пам’яти Лесі, – я дуже добре пам’ятаю, як Леся обурювалася (багато разів то було!), коли хтось втручався зі своїми міркуваннями і обговорював суто особисті відносини інших. І сама Леся ніколи цього не робила відносно інших. Мені просто фізично недобре робилося, коли я читала у Ґраната в повісті такі місця, напр., як Серг[ій] Кост[янтинович] освідчувався Лесі, або потім через декілька років сцену освідчення Лесі Клим[ента] Вас[ильовича] Квітки [10] (Лесиного чоловіка), або захоплення закоханої сестри Ольги і вихваляння свого нареченого (М. В. Кривинюка) та інші подібні. Це якась карикатура на тих людей; кому це потрібно, щоб якась примітивна малоінтеліґентна людина розповідала, як вона собі уявляє поведінку людей незрівняно вищої культури в моменти суто особистих переживань?

Між іншим, Кл[иментові] Вас[ильовичу] Квітці Ґранат вигадав мало не цілу біографію. Батьків Лесиних Ґранат теж невірно характеризує, але я не буду багато спростовувати його “свідчення”, бо вже таки скоро має вийти друком праця сестри Ольги, де вміщений додаток сестри про батька Лесиного і докладна стаття Петра Вас[ильовича] про матір. Отже, укр[аїнський] читач буде знати, які вони були справді в дійсності. Зазначу все ж, що наш батько не був нічим схожий на того, що в повісті Ґраната, якогось наче “фрондирующего бюрократа”, а в родині “солодкого папашу”, та й мама ніколи не говорила такою поганою і вульгарною мовою, як це виведено у повісті. Зрештою, широковідомо, що мати наша говорила і писала завжди дуже гарною мовою.

У Ґранатовій повісті у всіх персонажів мова погана. Маса русизмів (а також невдало перекладених з російської мови або вигаданих слів). Прикладом, “груба людина” (в розумінні брутальна), “міська знать”, “сум’яття”, “суматоха”, “помалкує” ([з рос.] помалкивает), “обіцяюче обличчя”, “сказання” ([з рос.] сказание), “животрепетне питання”, “послідиш Бонапарта” і т. д., і т. п. Часами неграматичні вирази (ваговиті будови і багато інших); суміш різних укр[аїнських] діалектів – “мамцю”, “твар”, “тра”, “щобисьте”, “до домівки” та інші; часто дуже вульгарні, що зовсім не властиво членам нашої родини і, взагалі, інтеліґентним людям (мама там говорить “шалапутка” на дочку Ольгу, “дівчисько”; Леся на членів родини – “нахлібники”; куховарка каже Лесі, що писала і не їсть у пору, – “досить вже варіювати”; батько нам каже “чинодрали”). Трапляється, що з уст персонажів ще задовго до революції вилітають слова “совєтського” походження: “симпатяга”, “західник”, “юрфак” і т. п. Автор не знає ні одної чужої мови, тому чужі слова і вирази коверкає, – замість “контенти” – “контентни”; не знає, коли можна сказати “Alma mater”, “альтернатива”, або думає, що “протеже” – це той, хто комусь протегує, і таке подібне. А найчастіше автор виявляє, що в нього якесь “глухе вухо” до особливостей укр[аїнської] мови.

Автор, хоч і сучасник Лесин (він, як виявляється, мій ровесник, це я недавно читала, що десь в Києві тепер відзначалося його 80-річчя), проте побуту укр[аїнської] інтеліґенції тих часів не знає, побуту нашої родини, зокрема, теж не знає зовсім. А тому, напр., у читача Ґр[анатової] повісті можуть скластися хибні уявлення, що наш батько – “клубний завсегдатай-вінтьєр”, тоді як батько, хоч і грав часами у знайомих у вінта (і дуже добре грав, спокійно, якось наче трохи іронічно), але грати по клубах не ходив, на карти спеціально. Ґранат і маму засадив за карти, ще й партнерів для мами знайшов дивних – С. К. Мержинського і рос[ійського] поета Мачтета [11].

Ото, коли б мама дожила до того часу та прочитала, то не поздоровилось би Ґранатові, одбрила б його так, що й сам би вже не писав подібних вигадок та й іншим заказав. Річ у тому, що мама не просто не грала сама у карти ніколи в житті, а й дивитися, як інші грають, не любила, вважала, що це зовсім нецікаве, пусте, дурне марнування часу, навіть шкідлива розвага, бо це потурання поганим нахилам до легкої наживи й азарту. Всі, не тільки родичі, а й знайомі, це знали, і ніхто навіть не зважився б пропонувати карти. У нас в хаті мама дозволяла грати тільки два рази на [рік] “скрепя серце”: це на батькові іменини 21/XII і на свої 11/VII, а це тому, що в ці дні приїздило багато різних гостей, і то дехто, бувало, між собою мало або зовсім незнайомі, то щоб деякі з них не нудилися і щоб їх не треба було спеціально бавити, то розставлялися ломберні столи і вони до вечері грали собі у вінта [12].

Ґранат зовсім не обізнаний з вдачею кождого з членів нашої родини (а ми до того всі ще й різної вдачі), і тому поведінка і розмови наші в повісті фальшиві. Отакий, напр., дрібний ляпсус, а мені одразу впадає в око: Ґранат пише, нібито я і Оксана дуже тішилися, що поїдемо на баль у дворянське собраніє в Києві під Новий 1904 рік. Ми з Оксаною багато танцювали замолоду (особливо я) і їздили на балі й вечірки, але завше у своєму добре знайомому товаристві (переважно студентства, молодих інженерів, лікарів та інших), і такими балями у двор[янському] клубі з малознайомими людьми ми не цікавилися, а під Новий 1904 рік, взагалі, танці нас не вабили: тож восени 1903 р. всю нашу родину пригнітив жаль за братом Михайлом, що так несподівано помер в розквіті своїх сил. Це біографові Лесиному слід було би знати.

Стиль, фразеологія у всіх персонажів повісті однакові і погані – специфічні ґранатівські. Як-от, з Лесиних уст такий перл: “Не відчувається ще поштовху плода, який провіщає про скоре народження”, або, напр., вираз “об’єкт любострастя”, або батько каже Лесі: “думка не переставала знобити”, або Леся зве Франка “Іван Якович”; або ще зразок: проф. Поссе, редактор журналу “Жизнь” [13], відомий російський публіцист, до Лесі так промовляє: “Знаєте, Лариса Петр[івна], за своєю фізичною консистенцією Ви у нас співробітник-мініатюра, а за вагомістю Вашої творчої праці – першорядний гвардієць…”, і в такому роді мало не на кожній сторінці.

Кожному, хто читав Лесине листування, впадає в очі, що у нас часто, вживали різних виразів, які мали свою історію, так би мовити, таких різних здрібнілих імен, тощо, незрозумілих сторонній людині, що не знає звідки і чого вони постали, багато називали один одного здрібнілими іменами дуже своєрідними, то їх у повісті немає, а натомість є “Лара”, “Ларина” (!), начебто так звали Лесю вдома батьки, Серг[ій] Кост[янтинович], Квітка. Це вигадка Ґранатова (чи не відгомін Пастернакового “Доктора Живаґо”) [14], бо ніколи ніхто так Лесю не звав, або брата Михайла – “Мишко”, сестру Ольгу – “Лія”, мама батька – “Петро”, “Петенька”, Леся до мами – “матусенько” та інші. Одразу видко, що автор не дав собі труду уважніше прочитати листування Лесі з членами своєї родини (хоч є деякі ознаки, що в руках його було воно та й частина листів надрукована в Києві у десятитомникові Лесиних творів) [15]. Ґр[анат] навіть не дає собі труду запам’ятати склад родини: пише, що у сестри Ольги – дочка, а в неї був син, у брата Михайла – діти, а у нього тільки одна була дочка; а то повигадував Лесі двоюрідних братів – Георгія Драгоманова і Сашка Шимановського, – таких у нас кузенів не було; а тіток – двох батькових сестер, що Леся дуже любила, плутає; або ще таке: родич Л[есі] У[країнки] – декабрист Яким Якимович Косач, – а такого не було на світі, це Ґранат переплутав, був Драгоманів Яків Якимович – рідний брат маминого батька. Це помилка, що свідчить, як неохайно досліджують джерела quasi біографи.

А що вже різних вигадок, так би мовити, не ідеологічних, але таких, що все ж викривлюють біографію Л[есі] У[країнки], безліч. Напр., начебто коли в родині було скрутно з грошима, а Лесі треба було екстренне лікування, то батьки продали частину “Зел[еного] Гаю” і одержали 13 тисяч. В ті часи за цілий “Зел[ений] Гай” ніхто не дав би 13 тисяч. Коли кому цікаво знати докладно, що то за посілість була у мами “Зел[ений] Гай”, то може прочитати мій спогад про нього, друкований в “Нашому житті” за 1963 рік, [числа] IX, X, XI, XII. Тут тільки коротенько зазначу, що хутір “З[ений] Гай” – це, властиво, клаптик лісу (9 десятин) [16] на досить крутому схилі гори над р. Пслом, де мама наша, купивши його 1898 р. у якогось Голуба (урочище так і звалося тоді Голубівщина), збудувала хороший просторий дім і назвала його хутір “З[елений] Гай”, куди на літо з’їздилася вся наша родина.

У Ґраната наш батько освідчується мамі в “Зеленому Гаю”, а наші батьки побралися 1868, с[еб]т[o] за 30 років до того, як повстав “З[елений] Гай”.

Жодного прибутку матеріального з цього “хутора” в лапках, звичайно, не було, навпаки, на утримання його були витрати (податки, сторож і т. і.), але батьки наші тішилися дуже, що туди і Леся могла приїздити, бо підсоння на Полтавщині гарне, сухе (Лесі заборонили лікарі жити на нашому рідному милому Волинському Поліссі з його вогкістю). Як місце літнього відпочинку, “З[елений] Г[ай]” був чудовий, надзвичайний. Дозволю собі привести виписку з Лесиного листа до О. Кобилянської – запрошення приїхати до неї у гостину до “Зел[еного] Гаю” 1899 р.:

« сюди якомога раніш. Поки я по шпиталях лежала, мама збудувала тут хорошу хату […]. Околиця тут гарна, горизонт широкий. […] Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; будемо читати, розмовляти, я буду Вам грати Шумана і Шопена […], українських пісень масу у власній транскрипції […], мої сестри (їх у мене три) покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що “українішої й нема”» [17].

О. Кобилянська того літа й приїхала до “З[еленого] Г[аю]” [18]. Ніколи батьки його не продавали ні цілого, ні частини, то цілковита Ґр[анатова] вигадка. Мені навіть дивно, що описуючи цей продаж (якого не було в дійсності), Ґр[анат] каже, що то робилося через Ковельське Тов[ариство] взаємного кредиту, і йому самому не приходить до голови, чому це полтавську земельну власність продається через Ковельське Кред[итне] т[оварист]во? Я зовсім не обізнана в справах купівлі й продажу, а таки знаю, що в таких випадках треба послуговуватись з найближчих кред[итних] установ.

Ґр[анат] фантазує досить просторо, приводить якісь розмови (а в них і я начебто брала участь), де наш батько інформує нас (маму і дітей) про свої матеріальні справи (такого теж не було), правда, там автор нічого лихого не пише, навпаки, відзивається про всіх добре. Ото дійсно, це правда, ніхто з нас в цілій родині не був ані скнара, ані захланний, кожен охоче ділився з іншими, якщо мав, і помагав, коли міг, – скромно, не говорячи про те нікому, вже не кажу, що батьки наші все життя старалися нам дати не тільки конечне потрібне, але й просто для приємности, але радитися з дітьми або інформувати нас, як він має розподілити своє майно між нами, наш батько ніколи не вважав за потрібне, і ми ніколи тим не цікавилися, я навіть за життя батькового не знала, що він написав вже заповіт.

Певне, Ґр[анат] десь в листах натрапив на відомість, що батько послав Лесі гроші, а що то за гроші, який там розрахунок, для сторонньої людини не зрозуміло було, от Ґр[анат], “нічтоже сумняшеся”, і вигадав, як вже йому схотілося. Коли б він був спитав мене або сестру Оксану (нас тепер дві тільки з родини нашої живе на світі), то ми б йому вияснили, як наш батько розподілив мат[еріальні] ресурси свої між дітьми. Ще в 1890-х роках батько купив на Волині землю біля ст. Рожище Ковельського повіту [19]. Садиби там не було, і будувати батько не збирався, а купив більше тому, що дешево, і гадав, що, може, кому з дітей колись придасться, як ценз до виборів чи що. Оцю землю пізніше, коли саме не пам’ятаю, батько продав колоністам-чехам, що в тій околиці займалися культурою хмелю для броварень. Вони дали гарну ціну, а гроші платили ратами. Гроші ці батько віддав Лесі, бо вона тоді найбільше зі всіх нас потребувала. Перша рата й була 13 тисяч. Напевне, Ґранат прочитав десь у листі згадку про 13 тисяч, не знаючи, що то за гроші [20].

Можливо, це великий мінус біогр[афічних] (в лапках) цих писань в тому, що автори їх дуже вільно поводяться з хронологією подій. Я вже згадувала про освідчення батькове в “Зел[еному] Гаю”.

A то ще таке у Ґраната: він досить багато пише, як бабуня наша Є[лизавета] Ів[анівна] Драг[оманова] (мамина мама) журилася за покійним сином Михайлом (тут і розмови з Лесею, діалог з мамою і т. і.), а бабуня померла в Гадячі 11/VI 1895, через три дні по смерті М[ихайла] П[етровича] у Софії в Болгарії, 8/VI 1895. Бабуня тоді була вже тяжко хвора і тому їй не зважилася навіть показати телеграму про смерть сина. Отже, вона померла, не знаючи, що син вже не живе. Мама була при бабуні в той час і дуже тяжко переживала ці втрати. Ще приклад незв’язки хронологічної – Лисенко [21] фіґурує на вечері в 1913 році, коли, як відомо, Лисенко помер 1912 р., і ще багато подібної плутанини. Нам, близьким Лесі, особливо прикро читати різні фантазії, написані незугарним стилем і мовою про такі події в родині, що ми всі дуже боляче переживали, – смерть брата Михайла 1903 [р.], потім батька нашого 1909 р. і Лесі 1913 р. Автор повісті, напевне, не уявляє собі, яке то горе було для кождого з нас, а береться описувати, як ми тужили і т. і. Така то нетактовність, така неделікатність!

При тому видко, що автор і співчуває нам, але він не розуміє того, що на такі теми писати сторонній людині та ще додавати якість свої власні вигадки щодо обставин, за яких то діялося, не випадає зовсім. Я думаю що походить тая нетактовність не від злої авторової волі, а, скоріше всього, від ступеню культури його.

Ще одну вигадку мушу спростувати, в ній не тільки невірно відображений побут родини Косачів, а й свідомо автор кидає тінь на наших батьків. Оце на стор. 96 Ґр[анат] вигадує, як у нас в Колодяжному обходили Великодні свята. Він пише: “Розговлятися сіли за стіл, як тільки розвиднилось, всією родиною, вкупі із слугами”. І далі наводить як Леся на це реаґувала: “Нащо ота показова святкова демократичність. Вони краще себе почували б на кухні. Хай би вже й не було тих свят і тої облуди, думала, бо від того хвилинного перебування за панським столом слуга не перестає бути слугою”. Це вигадка вже злісна, це ж Ґранат (та ще, начебто, Лесиними словами) хоче показати, що наші мама й батько були лицеміри і тільки показово удавали демократів.

Цього вже йому я не можу ніяк подарувати, бо наші батьки виключно добре, по-людяному ставилися до слуг, до селян, взагалі, до людей, що соціяльно були принижені. Це міг спостерігати кожен із сучасників їхніх. Ще й тепер живуть деякі колишні наші слуги і згадують дуже теплими словами наших батьків. (Див. збірник спогадів про Лесю, що вийшов 1966 під редакцією А. Костенка в Києві) [22]. І до того, це цілковита фантазія, бо у нас в Колод[яжному] ніколи не розговлялися разом зі слугами, ніколи цього не було, слугам окремо на кухні приготовлялися всякі великодні страви (паски, крашанки, шинка і т. і.) і напої (горілка, наливка). І вони там споживали зі своїми родичами чи приятелями, кого вони кликали. Свята Різдвяні і Великодні у нас в родині в Колод[одяжному], а пізніше і в Києві, обходили за певними загальноукраїнськими традиціями. З деякими особливостями, власне, родинними косачівськими або драгоманівськими, та не знаючи їх, Ґр[анат] повигадував свої і видає їх за косачівські. Напр., описує як наш батько любив у Колод[яжному] по виході з церкви вітати колодяжанців із святом, а того й не знає, що у Колодяжному й церкви не було [23].

В моє завдання не входить, та й не хочу відбирати у вас багато часу на розгляд тої досить значної за обсягом у книжці частини, що не має безпосереднього відношення до Лесі Укр[аїнки]. Це освітлення різних революційних подій в колишній Росії та політики царського уряду в справі переселення селян до Сибіру, вигадані розмови нашого батька на політичні теми з вигаданими також чиновниками, тощо; все ж зазначу, що там менше “развесистой клюквы”, очевидно, автор для тої теми користався з якоїсь непоганої популярної історії рев[олюційного] руху в Росії. Я тої думки, що марно чекати від людини, що її природа не наділила письменницьким талантом, і яка до того ще не мала можности здобути путньої освіти, щоб вона написала гарну повість, але певних загальноприйнятих у світі норм кожен письменник мусить дотримуватись (навіть і поганий), особливо, коли претендує на писання біографічних творів.

Одна така авторка [24], що допустилася писання теж про Лесю і членів Лесиної родини всяких своїх фантазій, на моє зауваження, що того всього не було, що вона понаписувала, відповіла, що автор белетристичного твору не зобов’язаний писати тільки те, що було. На те я їй відповіла: “Так, Ви маєте право писати про найнеймовірніші речі, тільки не маєте права писати, що той чи інший епізод стався зо мною, коли того в дійсності не було. А коли Ви все-таки таке напишете і друкуєте, то я можу тягти Вас до суду і, безперечно, виграю справу”.

Автори бел[eтристичних] творів про Лесю (К. Ґр[анат], М. Олійник, Л. Смілянський) взялися за виконання важкого і дуже відповідального завдання – дати мистецьку картину Лесиного життя, але не спромоглися навіть показати хоча б недосконалу технічно, але вірну фотографію його.

Та, на жаль, своєї мети, – дезорієнтацію підрадянського читача – своєю фальсифікацією вони, в певній мірі, можуть досягати, отже нам, що живуть у вільних країнах, належить викривати це фальшування.

Коментар

Цей текст Ізидора Косач-Борисова виголосила на засіданні Вашингтонської групи Української вільної академії наук у США, яке відбулося 7 червня 1968 року у помешканні Любові Арнольдівни Марґоліної (1901–1988), біолога, журналістки, громадської діячки. Ада Кулик (Вашингтон), у матері якої зберігався рукопис І. Косач-Борисової, передала його Тамарі Скрипці в 2004 році. Друкується з автографа, який тепер зберігається в архіві НДІЛУ (Ф. 1, од. зб. 6). Правопис автора збережено. Вперше цей виступ оприлюднив П. В. Одарченко під назвою “Біографічні повісті про Лесю Українку”.

Ізидора Петрівна Косач-Борисова (21 березня 1888, c. Колодяжне, Волинь – 12 квітня 1980, Піскатавей, штат Нью-Джерсі; похована на українському цвинтарі Андрія Первозваного у м. С. Бавнд-Брук, штат Нью-Джерзі) – наймолодша Лесина сестра. У 1906–1911 рр. навчалася на агрономічному відділі Київського політехнічного інституту, який успішно закінчила. 22 квітня 1912 р. одружилася з випускником того ж навчального закладу Юрієм Григоровичем Борисовим. 23 липня 1914 р. у подружжя народилася донька Ольга (Олеся). У роки сталінських репресій I. Косач-Борисова зазнала переслідувань, відбула ув’язнення в Лук’янівській в’язниці i дворічне покарання у концтаборі на Колимі (“Онєґлаґ”). 1944 року емігрувала. Від грудня 1949 року жила у США.

Ізидора Косач-Борисова – авторка спогадів про Олену Пчілку та Лесю Українку, родинний маєток у Колодяжному й хутір Зелений Гай. Листувалася з працівниками музею Лесі Українки у Києві, Олександром Дуном, Анатолем Костенком, Іриною Стешенко, Володимиром Іваненком, у листах до яких подала цінну інформацію до біографії сестри-письменниці та її оточення. Впродовж життя на еміграції зустрічалася з українською громадою США та Канади, розповідаючи про Лесю Українку та інших визначних членів родини Драгоманових-Косачів. Зокрема, у Вашингтоні її виступи організовував Петро Одарченко, секретар, а від 1973 року – голова Вашингтонської групи УВАН у США. Так, Косач-Борисова збирала кошти на видання праці Ольги Косач-Кривинюк “Хронологія життя і творчости Лесі Українки”, яку 1970 року випустила у світ Українська вільна академія наук у США.

Підготовка тексту Т. Скрипки, Т. Артищук. Коментарі Т. Скрипки.

1. Софія Наумович (псевдонім Ольги – Любомири Гаращук, у заміжжі Вітошинської; 27 листопада 1908, Перемишль – 30 червня 2000, Париж, Франція) – українська журналістка, письменниця, перекладачка, громадська діячка. Автор повісті “Леся” й перекладів творів Лесі Українки французькою мовою. Працювала у редакції газети “Українські вісті” у Львові (1930-ті рр.). На поч. 1940-х рр. ув’язнена органами НКВС у львівській в’язниці. В 1944 р. емігрувала до Західної Європи. Закінчила Український вільний університет у Мюнхені, Національний інститут східних мов і цивілізацій, Сорбонну (Париж, Франція, 1970). Читала лекції, виступала з науковими доповідями на теми української літератури. Член-засновник Союзу українок у Франції, член Міжнародного руху матерів. Кореспондент українських політичних і культурних газет і журналів діаспори. Авторка історичної повісті “Забута королева”, перекладачка французьких письменників українською мовою.

2. Ідеться про виступ П. В. Одарченка з приводу п’єси Л. Смілянського “Червона троянда”, підготовлений на основі його рецензії на згадану п’єсу (П. Заярський. П’єса про Лесю Українку. (Л. Смілянський. “Червона троянда”) // Свобода, 1952).

Петро Васильович Одарченко (20 серпня 1903 р., с. Римарівка Гадяцького повіту на Полтавщині – 12 березня 2006, Вашингтон, США) – педагог, літературознавець, мовознавець, критик. Автор понад 80 статей про життя і творчість Лесі Українки та Олени Пчілки. Працював бібліотекарем у Бібліотеці Конгресу США (1952–1954) та редактором радіо “Голос Америки” (1955–1973). Був дійсним членом УВАН у США, членом Об’єднання українських письменників “Слово”.

3. Леонід Смілянський (1904–1966) – український письменник. “Червона троянда” (1955) – історико-біографічна п’єса про Лесю Українку, позначена ідеологічною та політичною скерованістю у характеротворенні всіх дійових осіб.

4. Касіян Харитонович Ґранат (13 березня 1888 р., с. Микуличі Володимир-Волинського повіту на Волині – 8 вересня 1977 р., м. Житомир) – службовець, письменник. Маючи гарний почерк, працював канцеляристом у різних установах, зокрема з 1904 року – у з’їзді мирових посередників у Ковелі, головою якого свого часу був Петро Косач, батько Лесі Українки. Там, у Ковелі, могла відбутися Ґранатова зустріч з письменницею. Автор художньо-біографічних творів про Лесю Українку: “Народна улюблениця” (1963), “Велетом покликана” (1965), “Велет розпалює ватру” (1967). На вади двох останніх повістей звернула увагу в публікованому виступі Ізидора Косач-Борисова. Проте в Радянській Україні їх сприйняли як досягнення літературної біографістики. Зокрема, Борис Тен, який сприяв літературному становленню Ґраната, писав у листі до нього: “Вам випало бути молодшим соратником і свідком життя великої нашої Лесі Українки, жінки-письменниці, що рівної їй немає в жодній іншій літературі. Ви з любов’ю відновили в своїй пам’яті і в анналах нашого народу ці сторінки, зробили їх невмирущим надбанням наступних поколінь, які завжди будуть Вам за це вдячні” (цит. за: uk.wikipedia.org). У Ґранатовому доробку є також повість про Олену Пчілку “Драгоманівна”, яка не побачила світу через ідеологічні упередження радянської цензури. Прізвище письменника у його рідних Микуличах досі вимовляють через “ґ” (Ґранат), а не через “г” (Гранат), як було заведено в радянські часи.

5. Михайло Васильович Кривинюк (1871–1944) – інженер, перекладач, член Української соціал-демократичної партії, автор популярних брошур соціал-демократичного спрямування, близький приятель, побратим Лариси Косач-Квітки, чоловік її сестри Ольги. За революційну діяльність його виключили з Київського університету із забороною вступати до університетів Росії. Кривинюк продовжував студії у Львівській політехніці, a завершував освіту у Празькому політехнічному університеті. 1929 року його було засуджено у справі СВУ. Леся Українка присвятила йому поезії “” (1897), “” (1898).

6. Лист Лесі Українки до Михайла Кривинюка від 18 лютого 1903 р., Сан-Ремо // О. Косач-Кривинюк. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк, 1971. – С. 667.

7. Микола Якович Олійник (9 березня 1923, с. Бишів на Київщині – 8 січня 1997, Київ) – письменник. Учасник Другої світової війни. Працював у редакціях газет, зокрема “Радянської Волині”. У 1966 році вийшла перша книжка його прози “Волинські оповідання”. 1957 року побачила світ перша частина повісті “Леся”, де змальовано дитинство поетеси, а 1960 року – друга, в якій ідеться про її молодість, формування світогляду та стосунки із Сергієм Мержинським. Громадськість і літературна критика зустріли книжки прихильно, й це заохотило автора до подальшої роботи над змалюванням життєвого й творчого шляху письменниці. 1962 року було видано повість “Одержима”. Через три роки всі три частини перевидано під назвою “Дочка Прометея”. Олійник написав також п’єси “Оновлення” (1957) й “Одержима” (1979). У його доробку – есеї та літературознавчі статті про Григорія Сковороду, Марка Черемшину, Бориса Грінченка, Гната Хоткевича, Андрія Головка, Василя Земляка й інших українських і зарубіжних письменників.

8. Мержинський Сергій Костянтинович (1870, Мінськ – 1901, Мінськ) – один з перших марксистів Білорусі, російський соціал-демократ, пропагандист марксизму в Києві й Мінську, співорганізатор студентської марксистської організації і І з’їзду РСДРП, член київського “Союза борьбы за освобождение рабочего класса”. Виступав проти народників і як марксист боровся з економістами. У колі однодумців був визнаним теоретиком марксизму, активно пропагував новинки марксистської літератури. Навчався у київському Університеті Св. Володимира. Працював службовцем Державного контролю Лібаво-Роменської залізниці.

9. Зелений Гай – посілість (хутір) на березі р. Псьол, що її Ольга Драгоманова-Косач придбала 1896 року в гадяцького мешканця Голуба. У 1899 році було завершено спорудження двоповерхового будинку, флігеля й дерев’яної купальні на березі Псла. Сергій Мержинський, який познайомився з Лесею Українкою у липні 1897 р. в Ялті, а не у 1898 р., як пише І. Косач-Борисова, гостював у Косачів у Гадячі в липні 1898 року. “, приїхавши з Гадячого до Зеленого Гаю, сфотографувалися там на лугу коло річки під копицею сіна: Леся, її мати, сестри Ольга і Ізідора, дядько Олександер Петрович Драгоманов і приятель Сергій Константинович Мержинський”. Леся вважала, як писала В. Г. Крижанівській в листі з 28 травня 1901 з Кімполунгу, що це найкраща фотографія С. К. Мержинського (Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости… – C. 445). У листі Лесі Українки до сестри Ольги від 6 липня 1898 р. Леся згадує, що “, який гостює в неї, ходили на хутір Зелений Гай” (Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости… – С. 446).

10. Климент Васильович Квітка (1880–1953) – український музикознавець та етнограф, дійсний член НТШ, чоловік Лесі Українки. Скінчивши правничий факультет Університету Св. Володимира, працював у судовому відомстві в містечках Криму та Грузії. В 1922–1933 рр. – керівник Кабінету музичної етнографії УАН, з 1933 року – професор Московської консерваторії. У 1937 році заснував Музей музичної культури ім. М. Глінки при Московській консерваторії. Автор численних праць з етнографії, збирач і дослідник українських народних пісень.

11. Григорій Олександрович Мачтет (1852–1901) – російський письменник з українофільськими нахилами, співробітник “Киевской старины”, жив і працював на Україні. Учень Павла Житецького, через якого й міг познайомитися з Петром Косачем та його родиною.

12. Для картярської гри у ґвинт (по-рос. винт) використовується колода з 52 карт. Число гравців може бути різне: чотири, п’ять, шість осіб. Від числа гравців залежать правила гри. Партія складається з трьох або шести роберів.

13. “Жизнь” – літературно-політичний журнал, що виходив у Петербурзі в 1897–1901 рр., у якому Леся Українка друкувала літературно-критичні статті. Поссе Володимир Олександрович (1864–1940) – фактичний редактор журналу “Жизнь” з 1898 року. Збереглося чотири листи В. О. Поссе до Лесі Українки (1900–1901 рр.).

14. Йдеться про Лару – героїню роману Бориса Пастернака “Доктор Живаґо” (1955).

15. Йдеться про видання творів Лесі Українки в десяти томах, яке вийшло у 1963–1965 рр. у київському Держлітвидаві.

16. Приблизно 0,9 га.

17. Лист Лесі Українки до Ольги Кобилянської від 20 травня 1899 року з Берліну // Леся Українка. Зібрання творів. У 12 т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т. 11. – С. 112.

18. 1 серпня 1899 р. Ольга Кобилянська приїхала до Києва і разом з П. А. Косачем 8 серпня виїхала до Зеленого Гаю, де пробула до 27 серпня.

19. Авторка помилилася, безсумнівно, маючи на увазі селище Торчин, до якого Петро Косач їздив через станцію Рожище. У 1905 р. він прикупив у Торчині ще одну земельну ділянку для дочки Лариси, про що йдеться у “Нотаріальному акті” про купівлю Л. П. Косач маєтку Торчин, який належав Є. К. Трегубову, від 29 липня 1905 року: “Совершают купчую крепость, по которой поверенный статского сов[етника] Е. Т. Трегубова Ан. Ос. Креминский продал доверительнице Действ[ительного] Ст[атского] Сов[етника] П. А. Косача – дворянке Л. П. Косач принадлежащее ему, Трегубову, недвижимое имение […] “Торчин” всего семьдесят две десятины 1680 сажен” // Акт купівлі-продажу маєтку в с. Торчин Луцького повіту в Є. К. Трегубова для Квітки (Косач) Лариси Петрівни. – 1905. – ДАВО, ф. 274, оп. 1, спр. 318, арк. 132–134. – (Мова російська).

20. Йдеться про лист П. А. Косача до Лесі Українки від 1 грудня 1907 року. У ньому він пише про продаж Лесиної землі у Торчині німцям-колоністам за 13 тисяч руб. (Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости… – C. 803).

21. Микола Віталійович Лисенко (1842–1912) – видатний український композитор, диригент, піаніст, етнограф, громадський діяч, приятель родини Косачів. Навчався у Харківському та Київському університетах, мав звання кандидата природничих наук (1864). Музичну освіту здобув у Лейпцигу (1867–1869 рр.) i Петербурзі (1874–1875). Організовував щорічні Шевченківські концерти, був співорганізатором музичного товариства “Боян” (1905). У 1908–1912 рр. – голова ради правління Українського клубу. Написав понад 80 вокальних і фортепіанних творів, автор опер, класичних обробок народних пісень.

22. Йдеться про видання: Спогади про Лесю Українку. – К.: Рад. письменник, 1963. – 520 с.

23. Колодяжанці, серед них П. Косач, належали до Свято-Миколаївської парафії у селі Волошках, збудованої в 1865 році.

24. Йдеться про Софію Наумович.

Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, культура, епоха», Луцьк, 2010, вип. 1, с. 11 – 24.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4279

Модифіковано : 19.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.