Початкова сторінка

Тамара Скрипка

Персональний сайт

?

Сестра Лесі Українки розповідає

Любов Дражевська

Між Лесею Українкою і її наймолодшою сестрою Ізидорою було 17 років різниці. Ольга Косач-Кривинюк пише в своїх спогадах, що ім’я “Ізидора” вибрали малій сестричці Леся та старший брат Михайло, щоб вона була, як виросте, “донна Ізидора”. Молоді Косачі захоплювалися героями лицарських романів.

Тепер Ізидорі Петрівні Косач-Борисовій 83 роки [2] і вона, як і її сестра Оксана Петрівна, є живою ниткою між історичною постаттю Лесі Українки і сьогоднішнім світом. Доля подарувала мені зустріч з Ізидорою Петрівною в повоєнній Німеччині, і від цієї зустрічі почалося довголітнє приятелювання. Я не раз мандрувала на крилах її спогадів.

Від 1949 року Ізидора Петрівна живе в містечку Піскатавей, штат Нью-Джерзі, разом із дочкою Ольгою [3]. Мають вони свій невеликий будинок, плекають садок, квіти. Старосвітська кімната Ізидори Петрівни – наче перенесена чи з Колодяжного, чи з Києва. На комоді шкатула ще з дому. Лесин останній портрет у рамці – теж іще з дому. Повно родинних фотографій.

У ясний день бабиного літа 1971 року я загостила до Ізидори Петрівни. Редактор “Нових днів” прохав мене зробити інтерв’ю з нею. Офіційного інтерв’ю не вийшло, надто багато треба було всякого переговорити. Ще й Ізидора Петрівна, з молодих років прозивана “молнієпутною”, усе зривалася з місця – то осінній урожай малини збирати, то круглооку сіамську кицю нагодувати, то принести листи, фотографії і книжки, недавно одержані з Києва, а то й гостей почастувати. Крім мене, ще був гість із Канади – Василь Михайлович Кривинюк [4], син Ольги Петрівни Косач-Кривинюк.

Ми проговорили кілька годин. Злітали тіні минулого, оживала Леся Українка, її рідні і друзі. Ми порушували теми сучасності, згадували далеких і близьких на Україні і деінде. Ясна річ, говорили про святкування 100-річчя з дня народження Лесі Українки. Я спробую переказати дещо з розповідей Ізидори Петрівни.

Я спитала Ізидору Петрівну, яке її враження від ювілейних святкувань – адже вона побувала на кількох, бо українські громади з різних міст Америки запрошували її як почесну гостю. Ізидора Петрівна не задумуючись, відповіла, що їй було надзвичайно приємно побачити, що нове покоління, яке народилось і виросло поза межами України, знає Лесю Українку, знає дещо з її творів, її крилаті вирази. Добре враження лишилось від учнів школи українознавства в Сиракюзах, що деклямували поезії Лесі Українки, дали інсценізації її творів. Тут заслуга прекрасної вчительки Марії Логази.

А як було в Клівленді? О, там було багато хвилювань через погоду. Боялися, що дощ піде. На щастя, дощу не було, свято пройшло дуже урочисто. Дійсно була велична українська маніфестація, на яку багато людей прибуло здалека. “Леся була скромна людина, – каже Ізидора Петрівна, – і, мабуть, ніколи не уявляла, що так будуть шанувати її пам’ять. Але наша мати не раз висловлювала свою певність, що в майбутньому Лесю високо цінитимуть”.

Я питаю Ізидору Петрівну, чи запрошували її на урочистості з нагоди 100-річчя Лесі Українки на українській землі. Так, запрошував директор Київського музею Лесі Українки [5], але Ізидора Петрівна листовно відмовилась поїхати.

Що Ізидора Петрівна думає про видання з нагоди ювілею Лесі Українки? Ізидора Петрівна захоплена випущеною на Україні листівкою з портретом поетеси, що його зробив мистець В. І. Чебаник. Каже, що жодна фотографія Лесі так не відбиває її характеру, як цей портрет: “Очі просто Лесині, її погляд. Її вираз обличчя”. Звичайно, є добрі нові видання творів поетеси, деякі з чудовими ілюстраціями. Щодо публікацій про Лесю Українку, виданих на Україні, то Ізидора Петрівна вважає, що хорошою є книжка Анатоля Костенка – “Леся Українка”, Київ, 1971. “Просто кажучи, нічого не понабріхував, – рубає Ізидора Петрівна, – видно великий пієтет до Лесі Українки і сумлінне використання архівних матеріялів. На жаль, є кілька помилок у підписах під фотографіями. Наприклад, під фотографією нашого кузена Юрія Тесленка-Приходька підписано “Сергій Мержинський”. Ізидора Петрівна вважає також добрим недавно перевиданий і доповнений збірник спогадів про Лесю Українку, хоч щодо деяких матеріялів вона має застереження. Найбільше помилок зробили люди, що змолоду один-два рази бачили Лесю, а тепер понаписували “спогади”.

“Безсумнівно, найкращим ювілейним виданням є Лілина книжка”, – каже Ізидора Петрівна. Тут вона має на увазі книжку її сестри Ольги Косач-Кривинюк “Леся Українка. Хронологія життя і творчости”, Нью-Йорк, 1970. “Я безмежно рада, – продовжує Ізидора Петрівна, – що ця книжка вийшла. У ній кожна думка, кожне твердження обґрунтовані документами (переважно листами), що їх підібрала Ліля, людина надзвичайно правдивої вдачі, дуже близька до Лесі не тільки як рідна сестра, але й духово. Тут – правда про Лесю, про її родину і ближче оточення”.

Зауважу при цій нагоді, що душею видання “Лілиної книжки” була Ізидора Петрівна, яка очолювала спеціальний видавничий комітет при Українській Вільній Академії Наук у США. Монументальна книжка на 927 сторінок тексту і 15 сторінок ілюстрацій вийшла в громадський спосіб, на кошти, зібрані серед українців, що живуть поза межами України. Збирання коштів тривало кілька років. Ізидора Петрівна писала безліч листів і закликів, говорила, прохала, наполягала. Також допомагала при редагуванні книжки, дала фотографії з свого архіву. Але нагорода за працю – неоціненна: тепер є об’єктивне джерело для пізнання життя Лесі Українки.

Та вернімось до наших розмов. Я спитала Ізидору Петрівну, яка її думка про повісті й оповідання з життя Лесі Українки, що вийшли за останні роки. Ізидора Петрівна вибухає, обурюється, сердиться. Каже, що всі біографічні повісті й оповідання, які вона читала, за винятком згаданої праці Костенка, – неможливі. Автори не уявляють оточення Лесі Українки, не знають обставин життя, стилю взаємин між людьми. “Часто, – каже Ізидора Петрівна, – як на Україні, так і на еміґрації різні особи гадають, що пишуть біографічні повісті, а самі виписують таке, чого не тільки не було, але й не могло бути”.

Я прошу Ізидору Петрівну дати кілька прикладів. Вона каже, що яку з тих книжок не одкрий, приклади будуть на кожній сторінці; бере з полички повість Касіяна Граната “Велет розпалює ватру”, видану 1967 року в Києві. Каже, що наче для сміху поміщено нотатку від видавництва: “Написана сучасником поетеси, який зустрічався з нею; книга ця привертає увагу добрим знанням тогочасного життя і побуту”. На думку Ізидори Петрівни, книжка ця нікудишня: то бабрання в Лесиному особистому житті, то намагання зробити з неї мало не більшовичку. Вся повість – це цілковите фантазування. Повидумував діялоги між Лесею і Мержинським, між Лесею і Квіткою. Вигадав, як Леся і її близькі реагували на поточні політичні події. “Біографічна повість” переповнена ляпсусами. Ось він видумав, що Леся невідомо якого року відвідувала в Гадячому бабуню Єлисавету Іванівну Драгоманову, яка начебто була зажурена смертю сина Михайла Петровича Драгоманова. Ще й відповідну розмову придумав між Лесею і бабунею. Насправді ж Михайло Петрович помер 8 червня 1895 року, а бабуня – через три дні, 11 червня, не довідавшися про смерть сина. Леся тоді була в Болгарії. Або ще таке: пише, як Леся милувалась донечкою сестри Лілі. Та ж у сестри Лілі дочка народилась після смерти Лесі! У листах же Леся часто згадує старшого сина Лілі – Михаля, якого дуже любила.

“Жодному слову в Гранатовій книжці вірити не можна”, – каже Ізидора Петрівна і більше про неї говорити не хоче: настрій її зіпсований. З прикрістю згадує, що часом і письменники-еміґранти, пишучи про Лесю, виявляють невігластво. Одна з емігрантських письменниць видумала, що в 1898 році в Києві Леся з гуртком молоді йшла пішки з Літературно-артистичного товариства додому. Авторка, видно, поняття не має, що то була б досить таки довга піша мандрівка (з Роґнідинської вулиці на Назарівську), а Леся ж у той час хворіла – було загострення хвороби ноги. Та й узагалі Леся, мавши хвору ногу, ніколи багато пішки не ходила. Візник тоді коштував яких 20 копійок. Та ж письменниця вкладає в уста Лесиної шістнадцятилітньої сестри Оксани слова, начебто сказані до Лесі і її супутника: “Годі вам шури-мури розводити”. Цей перл показує, що письменниця, взявшися писати про Лесю і її родину, поняття не має, які були взаємини в родині Косачів. Де ж то дівчина-підліток насмілилась би таке сказати старшій 27-літній сестрі, уже відомій поетесі! [6]

До Лесі всі сестри й брати ставилися з надзвичайним пієтетом. Та й того міщанського жаргону, що вжила письменниця, у родині Косачів не було.

“Слава Богу, – каже Ізидора Петрівна, – що вийшла Лілина книжка. Радію безмежно, бо там правда про Лесю, її родину і ближче оточення”.

“Ізидоро Петрівно, – кажу я, – книжка Ольги Петрівни кінчається моментом фізичної смерти Лесі в серпні 1913 року. Поговорімо про дальшу долю героїв книжки, що їх життя тісно перепліталося з Лесиним, що були ідейно близькі Лесі”.

Ізидора Петрівна відповідає: “Більшість людей з оточення Лесі в 1917 році пішло за ідеями української національної революції. Дехто пішов на еміграцію. З тих, що лишились на Україні, багато хто зазнав тюрми і таборів примусової праці, дехто і смерть свою там знайшов”.

Ізидора Петрівна розповідає про долю близьких до Лесі людей. Її чоловік Климентій Квітка був заарештований 1934 року і висланий на три роки до Караганди. Після закінчення терміну заслання не міг повернутися на Україну, жив в Александрові під Москвою. Лесину матір Олену Пчілку прийшли заарештовувати в 1929 році, але застали її хворою, прикутою до ліжка. Лишили дома, бо не могла ходити. Через рік Олена Пчілка померла. Михайло Васильович Кривинюк, чоловік сестри Ольги, близький друг Лесі і довголітній співробітник на політичній роботі, був заарештований 1929 року, засуджений умовно на процесі СВУ. У Великодню ніч 1930 року його випустили.

Лесина сестра Оксана ще до революції виїхала закордон (її чоловік Антін Шимановський був есером) і на Україну не поверталась, тепер живе у Празі. Антін Шимановський повернувся був до СРСР і там загинув [7]. Лесин брат Микола після революції жив у Колодяжному, у тій частині Волині, що відійшла до Польщі.

Ізидора Петрівна і її чоловік Юрій Григорович Борисів мучилися роками в тюрмах і таборах. Юрій Григорович був заарештований 1930 року і висланий на північ на три роки. Повернувся восени 1934 року, в березні 1938 року був заарештований знову. Слід його пропав у таборах. Ізидора Петрівна була заарештована 10 вересня 1937 року, сиділа в Лук’янівській тюрмі у Києві. В січні 1938 року її перевели до так званої етапної камери і там оголосили присуд: вісім років поправно-трудових таборів за статтею 54-10, тобто “за аґітацію”. 31-го січня 1938 року її забрали на етап, не сказавши, куди везуть. Була на далекій півночі, рубала ліс. Сестра Ольга подала заяву про перегляд справи. Єжовщина пішла на спад, і в листопаді 1939 року Ізидора Петрівна повернулась до Києва.

Не перерахувати всіх Лесиних рідних і друзів, жертв більшовицького терору. Лесин кузин Юрій Тесленко-Приходько (що зробив у травні 1913 року Лесині останні фотографії) помер на засланні у Котласі. Його батько й мати (сестра Лесиного батька) були революціонерами. Юрій народився в Сибіру, коли батьки були на засланні. У 1930-их роках Юрій був директором рентґенологічного інституту в Києві, був заарештований 1937 року. Люди, що були з ним у тюрмі, казали, що його дуже катували.

Лесину близьку товаришку Людмилу Старицьку-Черняхівську судили на процесі СВУ, таврували як втілення української контрреволюції. На початку війни вона була знову заарештована і померла у концтаборі. Лесин співробітник юних літ – соціял-демократ Іван Стешенко – був генеральним секретарем освіти в першому уряді України в 1917 році. 1918 року його вбив бандит у Полтаві. Максим Славінський, з яким Леся разом перекладала Гайне, з урядом УНР пішов на еміґрацію. В 1945 році в Празі його заарештували більшовики і вивезли до Києва, де він і помер.

Занурилась Ізидора Петрівна у спогади. З фотографій дивиться багато ясних очей.

Я питаю: “Як ви думаєте, яка була б Лесина доля, якби вона жила за влади більшовиків?”

Ізидора Петрівна не вагається: “Відповідь знає кожний, хто читав Лесині твори. Чесна й послідовна, вона ніколи б не примирилась із владою у новітній країні неволі”.

Дражевська Любов Артемівна (1909–2006) – геолог за фахом, куратор Патерсонського музею в Нью-Джерсі (США). У 1950–1977 рр. – пресовий референт Української вільної академії наук у США, член-редактор і редактор видань Академії українською й англійською мовами. Серед найзначніших англомовних публікацій авторки: “Review of Recent USSR Publications in Selected Fields of Engineering Soil Science”, Reviews in Engineering Geology, Vol. 1, 1962, GSA. Prepared some 220 abstracts published in Chemical Abstracts, Columbus, O. 1960-1964. Associate Editor, Ukraine: A Concise Encyclopaedia (edited chapter “Physical Geography and Natural History”). У 1977–1993 рр. Л. Дражевська була членом Управи Українського музею в Нью-Йорку, протягом перших шести літ працюючи заступником голови цієї установи. Л. Дражевська – багатолітня приятелька Ізидори Косач-Борисової. Разом вони чимало подорожували по США і Канаді. Інтерв’ю “Сестра Лесі Українки розповідає” надруковано у журналі “Нові дні”. Торонто, 1972. – Ч. 1 (січень). – С. 10. Текст подано в редакції часопису.

2. Зустріч відбулася у 1971 р.

3. Сергіїв Ольга Юріївна (1914–2001).

4. Кривинюк Василь (1920–1987).

5. Запрошення директора музею п. Ланового було приватним. Офіційного запрошення на урочистості з нагоди 100-ліття з дня народження Лесі Українки І. Косач-Борисова не отримувала.

6. Детальніше про оцінку І. Косач-Борисовою художньо-біографічних повістей про Лесю Українку див.: І. Косач-Борисова [Про біографічні повісті Касіяна Ґраната “Велетом покликана” та “Велет розпалює ватру”] // Леся Українка: доля, культура, епоха: зб. ст. і мат. – Вип. 1. – Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. – С. 11–24.

7. Антона Шимановського (1878–1941) у радянські часи переслідуваня влади оминули і він помер своєю смертю у Москві.

Підготовка до публікації та примітки – Тамари Скрипки. Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, епоха, культура» – Вип. 2. – Луцьк, 2012. – C. 201 – 206.