Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Родини Драгоманових і Косачів / Волинські образки / Образок 2. Ковельські приятелі родини Косачів

Волинські образки

Образок 2. Ковельські приятелі родини Косачів

Тамара Скрипка

Життєпис Лариси Косач-Квітки безпосередньо пов’язаний і, зрозуміло, певною мірою визначався, не лише членами її родини, але й оточенням – приятелями, знайомими, прихильниками. Ім’я Лесі Українки у тісному переплетенні з добою, тогочасним культурним середовищем, отримує нові виміри, точки дотику або ж перетину з долею людей епохи. У розкритті біографій сучасників письменниці стає ближчою нам, людям XXI століття, історія української еліти зламу двох минулих століть.

Цілком природно, що у житті відомих людей суспільне, політичне, культурно-мистецьке середовище, а також роль і вплив їхніх сучасників, займають одне з найчільніших місць. Окрім усього, родина Косачів уже власною присутністю й активною діяльністю в суспільно-громадській сфері творила своєрідний осередок культури на західноволинських теренах. А ще ж у родинному гнізді гостинних господарів збирався цвіт місцевої інтелігенції. Тому з Волинню і насамперед з Ковелем опосередковано пов’язана ціла епоха української культури, адже тут жили (чи бували) письменники, художники, вчені, правники, педагоги, лікарі.

Серед когорти видатних особистостей, які уславили Ковель, згадують здебільшого відомі імена – членів родини Косачів, Модеста Левицького, Андроника Лазарчука. Однак духовну й культурну атмосферу міста творили й інші люди, що їх з ідеологічних (чи якихось інших) причин було викреслено з історії. “Енциклопедичний словник Ф. Брокгауза та І. Ефрона” засвідчує, що у 1893 році представниками аристократії міста (тобто тими, хто успадкував родове шляхетство) вважалося 696 осіб. Саме вони й складали місцевий осередок дворянства, предводителем якого у 1892–1897 рр. був П. А. Косач. Слід зазаначити, що він мав репутацію бездоганно чесної й справедливої людини як у колег-службовців і значних землевласників, так і у селян. А його загальновизнаний авторитет сприяв міцному й дружньому гуртуванню близьких до нього і членів його сім’ї людей, яких умовно можна поділити на три групи: 1) приятелі, 2) знайомі, 3) друзі дітей. Уявлення про перебіг і особливості життєдіяльності цієї майже родинної спільноти дають мемуари та фактологічно насичений епістолярій.

Найбільше інформації про ковельське оточення Косачів містять спогади наймолодшої сестри Лесі Українки Ізидори. Вона запам’ятала і, що важливо, документально “зафіксувала” епоху кінця XIX – початку XX століть, у переконливих та мальовничих деталях відтворивши її атмосферу. Нова доба, котра утвердила себе після кривавих світової й громадянської воєн і господарями якої стали люди іншої свідомості та світогляду, стерла сліди ковельської еліти на древній бруківці міста, знищила навіть матеріальні (архітектурні) вияви їхньої культури. Та усе ж Ізидора Косач-Борисова впродовж усього життя берегла в душі світ, у якому минуло її дитинство і юність, пам’ять про землю, що у ній лишилось коріння її родини. Мемуаристка воскресила у пам’яті свій Ковель, своє Колодяжне, повернувши нащадкам тіні забутого минулого. Саме вона згадує, що

“приязні стосунки були у нас з родиною Карташевських та з родиною Міяковських. Карташевські мали дочку і чотирьох синів [9], віком ближчих до наших старших дітей. Пані Марія Карташевська була землячка і кума нашої мами. У панства Міяковських було дві дочки і два сини, що товаришували з нами трьома молодшими. Варлаам Міяковський був мировим посередником в одному з’їзді з нашим батьком. З обома цими культурними родинами у нас були приязні відносини”. [10]

Отож родина Миколи Петровича Карташевського мала приятельські стосунки з Косачами [11]. Відомо, що глава згаданого сімейства походив з м. Лохвиця, що на Полтавщині, і з того ж роду, що й В. Г. Карташевський, член петербурзького гуртка українців, у котрого, свого часу, спинявся Т. Шевченко, і який товаришував з І. Тургенєвим та П. Анненковим. Микола Петрович працював у Ковельському з’їзді мирових посередників аж до передчасної смерті у вересні 1892 року. Ізидора згадує, що був він “як на ті часи”, досить ліберальним і трохи “українофілом”.

Ольга Петрівна була хресною матір’ю сина Карташевських Петра, а Марія Миколаївна у парі з Миколою Віталійовичем Лисенком хрестила Миколу Косача. Восени 1892 року Ольга Петрівна опікувалася Михайлом і Петром Карташевськими [12], прихистивши їх у Колодяжному, доки овдовіла Марія Миколаївна облаштовувалась у Житомирі. В часі навчання на Петербурзьких вищих жіночих медичних курсах Ольга Косач не раз гостювала у М. Карташевської, яка з Житомира перебралася до північної столиці Росії, де жила родина її чоловіка. Відомо, що Великдень 1900 року з Карташевськими святкувала й молодша Косачівна.

У 1905 році в Марії Миколаївни мешкала уже Ізидора, котра навчалася на Стебутівських Вищих жіночих сільськогосподарських курсах. Також тут зупинялася і Леся Українка, яка, на виклик господині, приїхала рятувати хвору сестру. Олена Пчілка, на початку того ж року, прибувши до Петербургу в складі делегації українців з відомим клопотанням до С. Вітте, також відвідала свою куму. Відповідно й М. Карташевська із сином Петром майже щоліта приїздили на відпочинок у Зелений Гай, що його обоє називали раєм. Як у подальшому склалося життя її дітей – Катерини, Володимира, Петра, Миколи, Михайла та Євграфа, на жаль, не відомо. Знаємо лише, що єдина донька Катерина (1877 р. н., в одруженні Маркова) жила у Вільні, де чоловік служив суддею. Володимир Карташевський жив у Харкові, де працював у губернській типографії. А його молодший брат Петро приблизно у тім же часі закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Передчасно помер, підкошений сухотами.

До приятелів батьків родини належало й подружжя Модеста і Зінаїди Левицьких, сина яких – Віктора – хрестила Олена Пчілка. У 1895–1897 рр. М. Левицький служив лікарем Ковельського повіту. З ними у Косачів теж були давні дружні стосунки. Документи свідчать, що Пилип Левицький, ще студентом філологічного факультету Київського університету Св. Володимира, а це початок 1860-х років, вчителював у недільній школі на Подолі разом з Михайлом Драгомановим, рідним братом Ольги Косач, та Миколою Шульженком її кузеном.

Модест Пилипович Левицький (1866–1932) – лікар, громадський і політичний діяч, письменник, композитор, педагог, дійсний член “Літературно-артистичного товариства” (1904). Закінчив історико-філологічний та медичний факультети Київського університету. Працював лікарем на Волині, Поділлі і Київщині. У 1918−1919 рр. він керував санітарним і культурно-освітнім відділеннями Міністерства шляхів сполучення Української Народної Республіки. У 1919 році виконував обов’язки радника, а пізніше – голови дипломатичної місії УНР у Греції. В еміграції М. Левицький проживав у Відні й Тарнові, а у Закопанному (Польща) очолював туберкульозний госпіталь для українських ветеранів. Довелося спробувати й викладацького хліба в Українській господарській академії в Подєбрадах. Одночасно входив до відомої Термінологічної комісії та авторського колективу газети “Українська трибуна”. У 1927–1932 рр., не полишаючи лікарської практики, працював учителем української мови і природознавства в українській гімназії міста Луцька.

М. П. Левицький – автор популярних брошур: “Рідна мова”, “Десять заповідей здоров’я”, “По закону”, збірок прози “Оповідання”, “Шкільні товариші”, “Землиця рідна”, “Тяжка дорога”, української граматики, лікарських порадників. Його новели та оповідання – це історії “маленької людини”, трударя-бідняка, пройняті щирим авторським співчуттям і розумінням. Друкувався у часописах “Літературно-науковий вістник”, “Рідний край”, “Рада”, “Громадська думка” та ін. Маловідомий факт, але саме М. Левицький написав музику до поезій Лесі Українки з циклу “Сім струн”. Олена Пчілка активно підтримувала літературну діяльність свого колеги, а також опікувалася, його переїздом до Гадяча на посаду місцевого лікаря.

Зінаїда Левицька (1870–1919) – дружина письменника – відома як перекладачка з польської і французької мов. У 1895 році, в період епідемії холери, вона разом із сином Віктором з метою убезпечитися від інфекції, тимчасово залишила чоловіка, який контактував із хворими, в Косачівському маєтку.

Ізидора Косач-Борисова у спогадах підкреслювала, що подружжя Левицьких “особливо заприятелювало з Лесею. Обоє Левицькі любили поезію, музику, спів, їхнє товариство було цікаве й приємне. Модест Левицький був не тільки добрий лікар, але й чула людина, а пацієнти (переважно селяни) його дуже любили”. [13]

До категорії приятелів належить і родина Миколи Дмитровича Короткевича, [14] губернського секретаря, члена з’їзду мирових посередників, який часто згадується у родинному листуванні та спогадах. На жаль, відомо про цю людину небагато. Походив він із родини священика. Закінчив юридичний факультет Ніжинського ліцею князя Безбородька.

Спочатку М. Короткевич з дружиною і донькою оселився у Ковелі, де обіймав посаду мирового судді, згодом замешкав у Любитові. І. Косач-Борисова, згадуючи про нього у листі до А. Костенка, обурювалася з приводу вигадок і нісенітниць, котрі понаписував про цю реальну постать Касіян Гранат у своїй спробі художнього життєпису Лесі Українки “Велетом покликана”. І з особливою теплотою мемуаристка характеризує подружжя Короткевичів у спогадах.

«Наша молодь, – підкреслює авторка, – особливо охоче вчащала до них, бо Короткевич був неперевершений оповідач гумористичних пригод та різних народних анекдотів. Особливо добре він знав побут “старосвітських батюшок і матушок”, бо сам він і його дружина були священичого роду. Говорив він доброю українською мовою з чернігівською вимовою. Короткевичі любили спів. Обоє мали досить приємні голоси і гарний слух, знали багато хороших українських пісень, а як збирався більший гурт – співали хором”. [15]

Однак про особливості взаємин Лесі Українки з цією родиною майже нічого не відомо.

У досить близьких стосунках Косачі були й з родиною Івана Павловича Петерсона, судового слідчого Кременецького повіту, який також служив і мешкав у Ковелі. Петерсони любили Колодяжне, часто гостювали у Косачів. Ця родина навіть винаймали «великий» дім, коли їхній будинок знищила пожежа. [16] Збереглися фотографії, які засвідчують їхню присутність у Колодяжному, і водночас розширюють зоровий образ садиби, зокрема й Лесиного будиночка. Дружина І. Петерсона Леонільда Францівна, полька за походженням, з великою симпатією і повагою ставилася до Ольги Петрівни. А дочки Петерсонів – Маня і Яся – приятелювали з Дорою. У складні для Косачів часи, пов’язані почасти з переїздом господаря маєтку на службу до Києва, опікуватись Колодяжним пропонував Петру Антоновичу серед інших й І. Петерсон. Як склалися долі членів цієї родини, невідомо. На початку XX століття І. П. Петерсон жив на Бібіковському бульварі у Києві. А от після жовтневого перевороту сліди родини втрачаються.

Гаврило Кузьмич Боровиков, який зайняв посаду голови Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників після переведення Петра Антоновича у Ковель, також підтримував взаємини з його родиною. Із сином Г. Боровикова Віталієм (1864–1937), товаришували старші діти Косачів. А їхнє знайомство відбулось у домі Карташевських. Ольга Петрівна у листі до Лесі пише, що Михайло, одвізши до Ковеля лікаря Кулькіна, «зайшов до Карташ[евських] і потрапив там на хрестини свого одноіменця, новонародженного Михайла. Хрестила Познерша і Володя (стояв за якогось дядіньку). Гостей прошених не було, але дехто з “своїх” таки був; трапились якраз і посредніки з Владимира-[Волинського], між ними посреднік Боровиков, з своєю кна-кною – київським студентом, котрий оказався знакомим нашій кна-кні, бо єсть тим самим “білим поетом”, котрого Мака, було часом згадує, що читав якісь свої вірші на роковинах (тілько Мака забув його назвісько)» [17].

Віталій Боровиков (Боровик), заохочений Оленою Пчілкою, увійшов до літературного гуртка “Плеяда”, писав поезії, перекладав. [18] У студентські роки був активним членом Братства тарасівців, а згодом одеської “Громади”. Пізніше приєднався до Загальноукраїнської безпартійної демократичної організації (ЗУБДО, згодом – Українська демократична партія). Закінчивши природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету Св. Володимира, працював дрібним урядовцем на Полтавщині, Херсонщині, в Криму і на Волині. Після жовтневого перевороту жив в Одесі, брав участь в опрацюванні лексикологічних матеріалів для словника української мови. В. Боровиков був одружений з донькою художника Амвросія Ждахи. А їхня донька Галина Віталіївна Боровикова-Гловацька стала доволі відомою актрисою. У роки більшовицького терору В. Боровикова спіткала доля більшості представників української еліти – арешт і розстріл у 1937 році.

Євген Карвасовський, член Ковельського з’їзду мирових посередників, та його дружина Олена Карвасовська також підтримували приязні стосунки з Косачами, часто відвідували Колодяжне. Збереглася фотографія, яка зафіксували один із їхніх візитів у Косачівський маєток.

У Ковелі жив мандрівний художник Зозуля, який учився у Петербурзькій Академії мистецтв. Про нього майже нічого не знаємо (навіть його імені), окрім поодиноких згадок у спогадах Варвари Дмитрук та Ізидори Косач. Зокрема, остання писала про нього наступне: “Це був талановитий мистець і така чудна людина з дуже химерним життям. Замолоду був ченцем у Києво-Печерській лаврі, а потім пішки багато років мандрував по всій Україні. Не знаю, чи мав він яку художню освіту, але картини, що він подарував нашому батькові та намалював їх у Колодяжному, були гарні”. [19] У 1893 році митець приїздив до Косачів з Ковеля і давав уроки рисунка й живопису Ларисі Косач та Антону Шимановському.

До кола знайомих Косачів належали й Антон Робертович Русилович, секретар міської управи, та його рідний брат Кароль, котрий довгий час (до одруження і переїзду на Рівненщину) служив управителем маєтку в Колодяжному і наглядав за спорудженням будинків у Зеленому Гаю на Полтавщині.

Григорій Антонович Просяниченко, секретар Луцького окружного суду, якому підпорядковувася й Ковель, також був знайомий з Косачами. Його син Володимир став найближчим товаришем Миколи Косача і довіреним управителем колодяжненського маєтку після смерті Петра Антоновича.

Серед знайомих Косачів згадується також родина мирового посередника Володимир-Волинської дільниці Олексія Павловича Чеснока. Саме з його дружиною, Тетяною Олександрівною, Ольга Петрівна, Леся та Ольга у травні 1892 року їздили до Варшави. А їхній син Вадим навчався в Дерптському університеті, де, як відомо, у свій час навчався і працював Михайло Косач.

Близько зійшовся із Косачами й Іларіон Васильович Тесленко-Приходько (?–1913). Надвірний радник, він обіймав посаду ветеринара на скотопрогонному тракті і тому оселився разом з дружиною Броніславою Іванівною в Ковелі. Іларіон Васильович потомственний дворянин, народився у Сорочинцях на Полтавщині. Доводився він рідним братом Петру Васильовичу Тесленку-Приходьку, чоловікові Лесиної тітки Олени Антонівни. У 1896 році, Петро Васильович. повернувшись із заслання, мав намір купити посілість в Україні. Про це у листі П. А. Косача дружині від 1 березня 1899 року читаємо: “Здесь (у Києві – Т. С.) Петр Васильевич. Ищет с Ларионом имение и все не обретет по их изысканно-избалованным вкусам”. [20] Зрештою, вибір зупинився на Запрудді, де П. В. Тесленко-Приходько придбав садибу, землю і ліс. Не виключено, що саме його брат Іларіон, який тривалий час жив у Ковелі й встиг залюбитись у край синіх озер і дрімучих лісів, “справжнє Полісся”, міг вплинути на вибір полтавчанина з “вишукано-вередливим”, як підкреслював П. А. Косач, смаком.

Бували у Косачів й Ігельстроми, нащадки знаного шведського шляхетського роду, представники якого наприкінці XVIII століття оселилися на Волині. Також часто згадується ім’я ковельського лікаря Осипа Лісовського, який згодом купив посілість у Колодяжному. У записах Ізидори фігурує і студент Скиба, син начальника залізничної станції Ковеля, що зазвичай приїздив до Колодяжного велосипедом. Цей факт може опосередковано свідчити й про знайомство Косачів із родиною самого начальника залізниці.

У Ковелі жили доньки візника Косачів Шимона – Каролька і Марися, які замолоду працювали в Колодяжанському маєтку покоївками. Ізидора в листі до А. Костенка писала про цю родину так: “Батьки її [йдеться про Марисю – Т. С.] поляки, переселилися ще з малими тоді дітьми, здається, з-над Мазурських озер на Ковельщину, шукаючи заробітку. Та й, як почав Шимон працювати у нашому господарстві (кучером), так все життя і жив до кінця свого віку. Був вдачі сумирної, мав жінку дуже господарну (і досить твердої вдачі) і двох дочок: старшу Карольку і молодшу Марисю”. [21] Згодом, повиходивши заміж за залізничних майстрів ковельської станції, дівчата оселились у місті. Особливо приязні стосунки були в Олесі (Ольги) Косач з Марисею, що підтверджує поміж іншого і родинне листування. Зокрема, у 1896 році Ольга разом із Дорою кілька разів відвідувала свою подругу та її новонародженого сина Адама.

В одному з листів Ізидора пише братові, що в Колодяжне “приїжджали гості – Мельниченки з дітьми, потім я їх проводжала на вокзал, а звідти заїздила до Карольці” [22]. Про Володимира Олександровича Мельниченка відомо лише те, що він навчався у Харківському університеті на медичному факультеті разом з Олександром Петровичем Драгомановим. Після закінчення університету дістав посаду лікаря у Луцьку, де працював у 1890–1914 рр. Лист Ізидори переконує у тому, що В. Мельниченко бував і в Ковелі.

Зрозуміло, що коло ковельських знайомих Косачів значно ширше. Адже службове становище зобов’язувало Петра Антоновича складати візити багатьом місцевим посадовцям. В одному з листів, приміром, він просить дружину відвідати родину лікаря Гвоздиковського [23], якого, незадовго перед цим, призначили до Мацієва. Однак, бодай встановити імена усіх ковельчан, яких у тій чи тій мірі єднало знайомство із Косачами, уже неможливо. Адже майже ніхто не цікавився цією яскравою сторінкою в історії нашої культури тоді, коли ще живими були безпосередні свідки тих далеких подій – нащадки відомих ковельчан. [24]

Примітки

9. Неточність – у Карташевських було п'ятеро синів і дочка.

10. Косач-Квітка Лариса Петрівна (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / ред. О. Біланюк. – Нью-Йорк: УВАН; К.: Факт, 2004. – C. 163.

11. Ізидора Косач-Борисова у листах до О. З. Дуна неодноразово згадувала, що приязнь між двома родинами зав'язалась ще у роки проживання Косачів у Луцьку.

12. У листі до матері віл 10 жовтня 18992 р. О. П. Косач писала: “…жена его и 6 детей остались без всего, потому что имение их сильно задолжено в банках. Двое малых побудут у нас, пока Карташевская устроится хоть немного». – Ф. 28, од. зб. 389.

13. Косач-Квітка Лариса Петрівна (Леся Українка)…. – Нью-Йорк: УВАН; К.: Факт, 2004. – C. 163.

14. Доля цієї родини невідома. Короткевич Олександр Михайлович, який народився 1885 року в Ковелі, потрапив у лещата радянського терору ще 1929 року. Однак підтвердити його родинні зв’язки з Миколою Короткевичем не вдалося.

15. Там само. – С. 163.

16. У листі до О. З. Дуна від 10 січня 1980 р. І.П. Косач-Борисова писала:

«Петерсони: чоловік і жінка і 3 дітей жили (наймали у нас великий будинок цілий рік, бо у них згорів будинок, а наш тато жив тоді сам (влітку ми всі їздили в Зелений Гай під Гадячем на Полтавщині. Лікарі не радили (як знаєте) Лесі жити у Колодяжному через вогкість, малярію, болота нашого Полісся Волинського. Літом у липні батько наш брав відпустку і приїздив теж у Зелений Гай, щоб побути з Лесею і всіма нами на іменини маміни с.т. 11/VII по старому стилю. Тому в Колод[яжному] великий дом і міг бути зданий на рік Петерсонам». – ВР ІЛ. – Ф. 179, од. зб. 67.

17. “Листи так довго йдуть…”: Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці у Празі / Упоряд., передм. та прим. С. Кочерги; післям. О. Сліпушко. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2003. – С. 38.

18. Ім’я В. Боровикова згадується серед автури задуманого Оленою Пчілкою збірника художніх творів волинських митців.

«Бачиш ти, – зверталася письменниця до Лесі Українки, – з учорашнього дня у нас із нашою кна-кною (Михайлом Косачем) новий проект – видати (і навіть не в далекім часі!) волинський збірник, написаний самими живущими на Волині. Облічуємо сили: ну, ми всі, потім in spe (лат. – у сподіваннях) – Зюня (Василь Дмитрович Завілейський), Маня (Биковська), Боровиков, Жданов, Бернадський (письмовод Іржикевича), ну і ще, може хто… Сегодня обсуждали ми з Макою назву збірника. Маячать такі: “Здобуток Волині”, “Волинські жнива”, “Волинська Україна”, “Волинський скарб”. Чи не хороше, га?.. У всякім разі, коли твору ще нема ні одного, то назвів для збірника вже єсть багато!..» // “Листи так довго йдуть…”: Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці у Празі. – К.: Просвіта, 2003. – С. 38–39.

19. Косач-Квітка Лариса Петрівна (Леся Українка)…. – Нью-Йорк: УВАН; К.: Факт, 2004. – C. 163.

20. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 1095.

21. Косач-Квітка Лариса Петрівна (Леся Українка)…. – Нью-Йорк: УВАН; К.: Факт, 2004. – C. 227-228.

22. “Листи так довго йдуть…” – С. 266. Листа не датовано, але з тих подій, про які йдеться можна припустити, що його написано 1895 або 1896 року

23. “Посылаю Тебе, – пише Петро Антонович дружині, – Твою и Дорину шубки через доктора з Мациева Гвоздиковского, которого жене ты не успела сделать визита. Будь с ним любезна за его незлобливость и услугу” // Ф. 28, од. зб. 1064.

24. Пригадую, як в Колодяжному випадково зустріла жінку з родини Лісовських, що приїхала в рідні місця з Австралії. На жаль, у мене була можливість поставити їй лише кілька запитань, які стосувалися вигляду Косачівської садиби. Чи спромоглися працівники музею записати бодай коротку інформацію про Лісовських? Далеко не впевнена.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1655

Модифіковано : 19.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.