Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Родини Драгоманових і Косачів / Волинські образки / Образок 4. Володимир Міяковський

Волинські образки

Образок 4. Володимир Міяковський

Тамара Скрипка

Міяковський Володимир Варлаамович – український історик, літературознавець, архівіст, журналіст – належав до тих українських науковців, які лише орали перелоги й засівали ниву, а врожай збирали інші. Його доля – це доля репресованого у 1930-ті рр. інтелігента та “довічного”, починаючи із 1940-х рр., емігранта. На батьківщині ученого на його ім’я було накладено табу, а отже, вилучено й заборонено наукові праці. І тому, фактично до початку 1990-х років, цей шевченкознавець, дослідник української літературної та громадсько-політичної думки середини XIX – початку XX століття, засновник і керівник музею-архіву ім. Д. Антоновича УВАН у США був відомий лише за межами України.

Володимир Міяковський народився 6/18 липня 1888 року в місті Ковелі на Волині. Початкову освіту здобув у Житомирській гімназії. Згодом, після переїзду матері до Києва, продовжив навчання у престижній Першій Олександрівській гімназії, де його дядько Микола Лятошинський викладав історію. У 1906 році, після закінчення гімназії, вступив на юридичний факультет Університету Св. Володимира. Через рік переїхав до Петербургу, де почергово по два роки навчався на економічному та історико-філологічному факультетах цього ж університету.

За участь у толстовській демонстрації був заарештований і виключений з університету. Переїхав до сестри Зінаїди в Полтаву, де працював у відділі ентомології сільськогосподарської станції організованому її чоловіком відомим вченим-ентомологом М. В. Курдюмовим. Через рік поновився в університеті й закінчив його 1913 року з дипломом І ступеня. Після здобуття вищої освіти вчителював у середніх школах Петербургу. Одночасно за дорученням Російської Академії Наук згромаджував матеріал до біографії письменників А. Радіщева та М. Михайлова в архівах Державної ради, Гірничого департаменту та в рукописному відділі Публічної бібліотеки. Послуговуючись зібраним матеріалом написав ряд оригінальних праць, які опубліковано у історичному журналі “Голос минувшего”.

Вже тоді В. Міяковський зацікавився архівістикою, беручи участь в комісії для наукового опису справ архіву Міністерства освіти (1916–1917 рр.). У 1917 році разом з В. Максимовим та Ю. Оксманом керував систематизацією і картковим описом архівів Цензурного комітету і комітету в справах друку, ліквідованих невдовзі більшовицькою владою. Наприкінці вказаного року В. Міяковський з дружиною Інною (з дому Голошвілова) переїхав до України. У 1918 році працював в архівно-бібліотечному відділі Головного управління мистецтв і національної культури. Спочатку як роз’їзний інструктор, а з 1919 року – керівником описової секції і директором Центрального історичного Архіву імені В. Б. Антоновича у Києві.

У 1919–1929 рр. В. Міяковський обіймав посаду наукового співробітника історико-філологічного Відділу Всеукраїнської Академії Наук у Києві в трьох комісіях – для видання пам’яток українського новітнього письменства; для дослідів над історією громадських течій на Україні; для складання біографічного словника діячів Української Землі. А у 1920–1922 рр. він ще й брав участь у роботі Наукового Товариства у Києві (у віданні ученого були мистецтвознавча секція, бібліотечна комісія та завідування архівом Товариства).

З 1920 року В. Міяковський входив до Комітету з організації Всенародної бібліотеки України. А з 1921 року він – дійсний член Археографічного комітету при ВУАН, дійсний член Археографічної комісії, секретар спеціальної комісії ВУАН для дослідів над історією громадських течій та член комісії новітнього письменства (останні дві комісії у 1920-ті рр. очолював академік Сергій Єфремов). Володимир Варлаамович брав також участь у виданні повного зібрання творів Т. Шевченка (упорядковував 3-й і 4-й томи), був співробітником науково-дослідного інституту книгознавства. Разом із С. Єфремовим він виступив співредактором двох томів праці “Декабристи на Україні”.

Окрім того, В. Міяковський – автор фундаментальних досліджень “З нових матеріалів до історії Кирило-Мефодіївського братства” (1924), “Люди сорокових років”, “Кирило-Мефодіївці в листуванні” (1928). З 1927 року він був дійсним членом Інституту Т. Г. Шевченка, де керував Кабінетом біографії Шевченка, рукописним відділом Інституту та будинком-музеєм Кобзаря в Києві. Довелося йому й викладати – архівознавство в Археологічному інституті та українську літературу в Інституті народного господарства. Зайве, мабуть, уточнювати, що наукова, видавнича, викладацька, архівна діяльність В. Міяковського розгорталася в надзвичайно складних умовах рівно як у радянські часи, так і в часи еміграції

Про цей надзвичайно насичений період у своєму житті В. Міяковський докладно розповідає у листі до Павла Зайцева, датованому 1965 роком:

«Я з Інною Леонтіївною виїхав з Петербургу до Києва на різдвяні канікули в грудні 1917 р[оку], і події захопили нас і залишили там на постійно. Знову таки моя праця йде близько з Твоєю в Академії наук, в “Друкарі”, “Книгарі”, “Нашому минулому”. Милі серцю постаті В. Л. Модзалевського, Г. Нарбута, петербурзьких знайомих і друзів, що теж опинилися в Києві. Як це недавно було і як безповоротно зникло.

Хочу тут без зайвих сантиментів перерахувати етапи своєї праці. Ти пам’ятаєш, як я, опинившись у Києві в травні 1918 р[оку], першим чином прийшов до Тебе шукати праці? Ти був директором Департамента Мін[істерства] Освіти і спрямував мене до Вадима Львовича. Так почалась моя праця в Архівно-бібліотечному відділі на посаді роз’їзного інструктора, потім (в 1919) – помічника В[адима] Л[ьвовича] і керівника Описового відділу, а ще потім, по смерті В[адима] Л[ьвовича], (1920), довелося мені прийняти від нього архівну булаву, яку я тримав до 1929 року як керівник архівного управління і директор Київського Центрального історичного Архіву імені В. Б. Антоновича.

До праці в академії мене запросив Д. І. Багалій (думаю, за рекомендацією Вад[има] Львов[ича]) в 1919 р[оку], надавши мені спеціального доручення по розшуку матеріалів до історії громадських течій 40-60-х років XIX віку. Це доручення перетворилося згодом в Комісію для дослідів над іст[орією] гром[адських] течій ВУАН під головуванням С. О. Єфремова (ще П. Я. Стебницький, О. Ю. Гермайзе, О. О. Тулуб, С. Буда, я – секретарем).

Приміщення Комісії було в тій самій кімнаті, де працювала Комісія Біограф[ічного] словника (В. Модзалевський, а потім П. Я. Стебницький, а ще пізніше Мик[ола] Василенко), тому вийшло природно, що по Тобі я став редактором іст[орико]-літ[ературної] частини Біограф[ічного] словника. В Академії я був дуже активний, був Членом Комісії Новітнього письменства (голова С. О. Єфремов). Першою наміченою працею було видання Котляревського: С[ергій] О[лександрович] мав готувати текст. Ти – вступну статтю, я – бібліографію. Це не здійснилося.

Здійснилося видання III і IV томів повної збірки творів Шевченка (листування і “Щоденник”), мені припала участь в коментарях спеціально на польські теми. Пригадую собі такі мої еляборати там: в III т. – І. Д. Красовський, Марко Андрієвський, Опанас Маркович, в IV т. – Броніслав Залеський, Кароль Лібельт, Міхал Грабовський, Зигм[унт] Сераковський, Е. Желіговський. У мене була чудово підібрана польська бібліотека (історія, історія літератури, мемуари), тому міг на ці теми писати “не виходячи з хати”.

Інші академічні комісії, в яких я брав участь, такі: Археографічна комісія, був дійсн[им] членом, Археологічний Комітет – був дійсним членом, Книгознавча комісія, просто членом. Брав участь у Науково-Дослідчому Інституті Книгознавства (у Меженка Юр[ія] Ол[ексійовича]). Був дійсним членом Інституту Шевченкознавства в Києві (відав там Кабінетом біографії та рукописним відділом, а потім (з 1926 р[оку]) – Музеєм-будинком Шевченка на Козиному болоті. Для Музея повизбирував з усіх усюд матеріали для експозиції в 5-ох кімнатах будинку.

В цей період був співробітником “Літератур[но]-Наукового вісника”, “Нашого минулого”, “Книгаря”, “України”, збірників “Шевченко”, “За сто літ”, “Бібліологічні Вісті” (Меженка), “Голос Друку” (Харків), “Червоний Шлях”, “Життя і Революція” (О. Дорошкевича), “Мистецтво” (Харків), “Вільна Українська Школа” (Дорошкевич), “Архівна Справа” (Харків).

Видав окремою брошурою “Революційні відозви до українського народу” (1920). Окремими відбитками вийшли “Декабристи на Україні” зі збірника праць, що видав Багалій в Наукових Записках Харківської Катедри, та інші статті з “України” і “Бібліологічних Вістей”. Разом з С. Єфремовим зредагував два томи публікацій “Декабристи на Україні”, як видання комісії для дослідів гром[адських] течій. Перший том вийшов з нашими іменами, як редакторів, а другий, що був уже у друку під час арешту Єфремова і мого, вийшов під іменем Д. Багалія як редактора. Останньою моєю публікацією було видання з рамени Інституту Шевченкознавства – “Москалева криниця” (обидві редакції з моєю вступною статтею)». [45]

У липні 1929 року В. Міяковський був арештований за справою СВУ. На “показовий” суд до Харкова його не повезли, а вислали, очевидно за рішенням суду, “по етапу” на п’ять років в Кандалакшу – єдиний населений пункт за полярним колом. Там він працював на загальних роботах, а згодом статистиком виробничого відділу.

Після повернення із заслання В. Міяковський працював статистиком у різних науково-дослідних медичних закладах Києва. У 1942 році з іншими співробітниками ВУАН мав намір відновити Академію наук. Того ж року налагодив співпрацю з Музеєм-архівом переходової доби у Києві, де під керівництвом О. Оглоблина разом з Н. Полонською-Василенко, С. Драгомановим, П. Курінним і В. Шугаєвським брав участь у діяльності “Комісії для розгляду питання про українські емблеми”. На науковому засіданні, з нагоди 30-річчя з дня смерті Лесі Українки, яке відбувалося 11 і 12 вересня у Будинку вчених, зачитав доповідь “Сонет у Лесі Українки”. А вже через два тижнів разом з родиною змушений був залишити Україну.

У квітні 1943 року В. Міяковський приїхав до Праги, де кілька місяців працював в Українському музеї визвольної боротьби. У столиці Чехословаччини він був обраний дійсним членом та секретарем Історико-філологічного товариства.

Рівно через два роки В. Міяковський переїхав до Німеччини. Саме тут 10 жовтня 1945 року в Авгзбурзі був заснований музей-архів УВАН, який мав на меті згромадити і зберегти музейно-архівні матеріали наукового, культурного і політичного значення, що опинилися поза межами України. Ініціатива організації музею-архіву належала В. Міяковському. До його створення долучилися також науковці-вигнанці, котрі не втрачали надії на повернення в незалежну Україну.

Саме тому головна мета В. Міяковського – згромадити вивезені архівні документи та зберегти їх для батьківщини – знайшла підтримку у професійних музейників-архівістів, що перебували в українських осідках Ді-Пі. У надзвичайно складних умовах таборів для переміщених осіб він, захоплений своєю великою ідеєю, невтомно збирав документ за документом: таборові оголошення періодичні видання, автографи мало відомих тоді літераторів тощо. Адже як архівіст добре знав ціну кожному папірцеві.

У 1950 році Володимир Міяковський разом з родиною емігрував до США. В Америці він став одним із батьків-засновників Української Вільної Академії Наук, зокрема першим секретарем названої установи та фундатором її музею-архіву. Завдяки його зусиллям з Європи до Нью-Йорку було перевезено архів, який невдовзі отримав ім’я історика Дмитра Антоновича й у котрому В. Міяковський невтомно працював з 1951 року. Робити доводилося усе – від склеювання папок для зберігання матеріалів й ведення кореспонденції до написання наукових розвідок, збирання матеріалів і підготовки до друку збірників літературознавчих та історичних праць. В. Міяковський був також директором Інституту шевченкознавства УВАН у США. На Інститут, поміж іншого, було покладено завдання організації щорічних конференцій до Шевченкових днів, підготовку річників “Шевченко”, інших друкованих видань тощо. Варто також нагадати, що дійсним членом НТШ ученого обрали ще 1947 року.

Діяльність Володимира Міяковського вражає широтою інтересів, масштабністю осягів та подиву гідною ерудицією вченого. У житті він був неймовірно працьовитий і навдивовижу скромний. Жив, як видається, лише працею і, власне для праці. Жив з надією, що прийде час і його зусилля виявляться потрібними Україні. На жаль, ученому не судилося діждатися заповіданої днини, чи радше, той день спізнився до нього. Помер В. Міяковський 22 березня 1972 року в Нью-Йорку. Похований на цвинтарі в Савнт Бавнд Бруку. Заповідав доньці не ставити на його могилі надгробка, вважаючи, що його праця, і є тим справжнім пам’ятником, який лишиться по ньому.

Земляки В. Міяковського в діаспорі високо цінували працю вченого. Марко Антонович з нагоди 80-ліття з дня народження колеги писав:

“Науковий доробок В. Міяковського відзначається надзвичайною докладністю, точністю і солідністю. Він збирає матеріал і укладає його, а в науковій публікації дає твердо обгрунтовані висновки, не вдаючись у небезпечні міркування і необосновані здогади. Усе це робить наукові праці В. Міяковського незаступними”. [46]

А відомий дослідник епохи “розстріляного відродження” Юрій Лавріненко у посмертній згадці писав про вченого так:

“Спостерігаючи його зблизька, не раз я думав: мабуть, на таких от людях і сталося в XX-му столітті чудо відродження України – всупереч долі, заборонам, поліційним репресіям, руїні”. [47]

В. Міяковський підтримував дружні взаємини з родиною Косачів впродовж усього життя. [48] Саме він віднайшов і передав Ользі Петрівні Косач (Олені Пчілці) вірші Петра та Якова Драгоманових з рукописної книги А. Кускова. Згодом їх використала її дочка О. Косач-Кривинюк у літописі життя і творчості Лесі Українки. Йому ж належить і передмова до публікації «“Помийниця”. Українська гумористична часопись 1863 р.», в якій зокрема йдеться і про Петра Косача. [49] У чорновому варіанті передмови до “Хронології життя і творчости Лесі Українки” О. Косач-Кривинюк дякує В. Міяковському за матеріали до родоводу Драгоманових-Косачів.

Зрештою, учений, як член Управи УВАН, не лише активно підтримав видання “Хронології…”, але й виступив автором “Передмови” до неї (без підпису). Він також автор статей “Сонет у Лесі Українки (Пам’яті Миколи Зерова)”, “Батько Лесі Українки”, “Сестра Лесі Українки”, пояснень до публікації “До історії роду Драгоманових”. Варто нагадати, що його донька Оксана Міяковська-Радиш подарувала музеєві Лесі Українки у Києві книжку “Мифы классической древности” Г. Штоля, яка належала родині Косачів. До слова, згадана праця німецького дослідника античності була однією із настільних книг юної Лесі Українки.

Значна частина наукової спадщини В. Міяковського посмертно видана у книзі “Недруковане і забуте” (1984), редактором котрої виступив Марко Антонович.

Поруч з іменами представників заслуженого перед Україною роду Драгоманових-Косачів, цілком доречною видається згадка імені уродженця Ковеля, визначного українського вченого Володимира Варлаамовича Міяковського. Вагомий науковий доробок цього ученого і до сьогодні не втратив актуальності. Однак поки що він лише чекає на свого дослідника і видавця на рідній землі.

Примітки

45. Приватний архів О. Міяковської-Радиш.

46. Приватний архів О. Міяковської-Радиш.

47. Приватний архів О. Міяковської-Радиш.

48. Ізидора Косач Борисова у листі до Олександра Дуна зокрема писала: «Вол[одимир] Варл[аамович] Міяковський помер 22 III (березня) 1972 р. Він і його родина – це наші близькі приятелі (його онуки і мої це вже друзі в четвертому поколінні Косачів і Міяковських). – ВР ІЛ – Ф. 179, од. зб. 61.

49. [Володимир Міяковський. Передмова] // Наше минуле. – 1919. – Ч. ½. – У публ.: «“Помийниця”. Українська гумористична часопись 1863 р.» / подав М. Марковський.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1264

Модифіковано : 19.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.