Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Родини Драгоманових і Косачів / Волинські образки / Образок 1. Ковель у часи Лесі Українки

Волинські образки

Образок 1. Ковель у часи Лесі Українки

Тамара Скрипка

Історія одного з найдревніших міст Волині, яке розляглось у пониззі ріки Турія, правої притоки Прип’яті, за писемними згадками, починається 1518 роком. Тоді Ковель був селом, належав Гедиміновичам-Сангушкам; згідно грамоти короля Сигізмунда І від 24 грудня вказаного року, Ковелю надано Магдебурзьке право. Згодом містечко і волость, що сформувалась довкола нього, придбала королева Бона. А вже Ковельське староство, яке, внаслідок адміністративних змін постало на землях колишньої волості, наприкінці XVI століття отримав російський князь Андрій Курбський. З 1779 року староство перебувало у володінні краківського воєводи Вацлава Ржевуцького. А через шістнадцять років Ковель як частина Волині увійшов до складу Російської імперії. Після тривалого занепаду в першій половині XIX століття місто почало розбудовуватись як північно-західний залізничний вузол імперії.

У 1870-х роках через місто проходили залізничні лінії Київ – Сарни – Рівне – Здолбунів – Ковель – Брест та Ковель – Холм – Люблін. Відтак, Ковель набуває важливого транспортного значення в економіці царської Росії і стає третім, після Житомира і Рівного, ключовим містом Волинської губернії. Розвивається будівництво та інфраструктура. З’являються дво- і триповерхові будинки, церкви, готелі, ресторани. Згідно “Енциклопедичного словника Ф. Брокгауза та І. Ефрона” у 1893 році в місті працювало три шкіряних заводи, пивоварня, цегельний завод, 194 крамниці, державний винний склад i тютюнова фабрика. Населення Ковеля зросло до 15 тисяч мешканців (за винятком військових), що з них третину складали українці, стільки ж євреї i трохи менше поляки та німці. За соціальним статусом нараховувалося близько 13 тисяч міщан та ще понад тисячу селян щороку наймалися на службу в місті. У Ковелі діяло чотири православні церкви, костел, синагога та сім єврейських молитовних домів. А серед навчальних закладів слід найперше згадати три училища – два для дівчат (одне з них приватне) та для хлопців. Окрім того, в спеціалізованому училищі юнаки могли здобувати професію залізничника. Також діяв єврейський притулок для дітей.

У Ковелі регулярно відбувалися ярмарки і торги, найбільші з яких припадали на зиму, весну та осінь. За інформацією “Енциклопедичного словника Ф. Брокгауза та І. Ефрона”, торговельними свідоцтвами володіло 1097 осіб, 194 з яких мали крамниці. Міські доходи у 1893 році становили 14 тис. 507 руб., (не враховуючи 26 тис. 615 руб., які надійшли від уряду на потреби військових). У місті функціонувало “Общество взаимного кредита” та Ковельське казначейство, яке мало свою ощадкасу [1].

Основним товаром для торгівлі було дерево, яке, як і в давні часи, сплавляли Турією до Гданська. Ця справа дозволяла власникам великих маєтків отримувати значні прибутки, що, к свою чергу, стимулювало ціни на землю, а, отже, і розвиток міста та його околиць. [2]

Поблизу Ковеля (приблизно за сім кілометрів на схід) у невеликому сільці Колодяжному Косачі й розбудували маєток, у якому починаючи від 1882 року члени родини прожили значну частину свого життя. “Живемо ми тепер всі в селі Колодяжному недалеко м. Ковеля (по шосе), куди я перейшов на службу з кінця листопада і таким чином уже не нарізно з сім’єю. Відчуваючи приємність і зручність такого становища, я звідси не рвуся,” – пише Петро Антонович Косач, батько Лесі Українки, у листі до Л. М. Драгоманової [3].

Відтак, це повітове місто назавжди вписується в історію родини Косачів. Тут у 1891–1899 рр. головою Ковельсько-Володимир-Волинського з’їзду мирових посередників працював П. А. Косач. Саме розташування родинного гнізда визначило те, що Ковель став містом, де залагоджувались банківські і поштові справи, робилися закупи тощо. А ще тут жили приятелі та знайомі. І тому дім Косачів у Колодяжному мав “своє” щоденне сполучення з Ковелем.

“Моя адреса: Ковель, Волинської губ[ернії], с. Колодяжне”, – писала Леся Українка друзям. “До нашого села від двірця треба їхати 7 верст, а переїзд сей хай Вас не турбує, бо тепер, як знаємо, коли прибудете, то вишлемо коні на двірець”, – інформує вона Ольгу Федорівну, дружину Івана Франка. На жаль, історичні грози XX-го ст. змили сліди багатьох відомих людей на пероні ковельського вокзалу [4]. Відомо, що через Ковель на волинську землю приїздили Іван Франко, Микола Лисенко, Орест Левицький, Володимир Науменко, Єлисей Трегубов, Максим Славінський, Фотій Красицький, Аркадій Верзілов, Григорій Мачтет, Іван Труш, Оксана Стешенко, сестри Комарови, Світозар Драгоманов, Дмитро Дорошенко, Дмитро Донцов та інші відомі особистості. З ковельського вокзалу вирушала у світ широкий і сама Леся Українка, сюди ж поверталася вона і після довгих мандрів чужиною.

Членів родини Косачів і гостей, які приїздили в Ковель з різних міст залізницею, чекав фаетон, присланий з Колодяжного. Для цих потреб, в залежності від кількості приїжджих, висилали або маленький фаетон, або великий – з фартухами і ліхтарями. Потяг, яким найчастіше послуговувались Косачі, відходив з Києва o 12 годині ночі і прибував у Ковель o 6 вечора. Квиток у вагоні І класу коштував 12 руб. 50 коп. Іноді подорожани заїздили до розташованої на Бульварній вулиці канцелярії Петра Антоновича, щоб перепочити чи випити чаю.

У місті діяв “Гражданский клуб”, у якому відбувалися бали й театральні вистави, та мисливський клуб “Товариства правильного полювання”. Є відомості, що Леся Українка відвідувала вистави приїжджих театральних труп, які відбувались у “Гражданському клубі”. Зокрема, у кінці вересня 1889 року Олена Пчілка з донькою Оксаною й сином Миколою їздили до Луцька, де в той час перебував Петро Антоновича, і, повертаючись звідти разом з ним, пішли просто з вокзалу до “театру, де вже їх чекали Леся та Ольга”. Сім’я вибралася на виставу “Невольник” Марка Кропивницького у постановці заїжджої трупи, актором у котрій служив Микола Василенко – далекий родич Олени Пчілки. [5]

У Ковелі було дві лікарні, у яких працювало вісім лікарів (крім військових). Відомо, що Леся Українка лікувалася у Миколи Івановича Делекторського (1888), Марка Ілліча Кулькіна (1889), Модеста Пилиповича Левицького (1895–1897), Олександра Васильовича Воскресенського та Осипа Івановича Лісовського.

Аптека Г. Фрідріхсона на розі вулиць Бульварної та Олександра II і аптекарський магазин, що містився поруч, забезпечували населення ліками. У місті функціонувала друкарня, кравецькі і шевські майстерні. Зокрема, у кравецькій майстерні Рувінова Косачі оновлювала гардероб.

З поштово-телеграфної контори Ковеля вони відсилали листи у міста Росії, Європи, Африки, а також отримували кореспонденцію та передплатні видання. [6] А у книжкових магазинах К. Манделя та Ю. Нудліна (“Труд”) Косачі, у тім числі й Леся Українка, часто купувала літературу. Це засвідчують штемпельні відтиски на конфіскованих жандармами книгах і брошурах під час обшуку 17 січня 1907 року на київській квартирі.

Фотографія як органічна складова культури здобула популярність у заможної публіки після відкриття перших фотосалонів у Російській імперії в середині XIX століття. Значною мірою саме через це мода писання віршів в альбомах залишилась у минулому, натомість перейшовши на світлини, які дарували на вияв любові родичам, на знак товариської уваги приятелям і знайомим, або ж просто обмінювалися як подарунками. Згадаймо, як Лариса Косач одного разу попросила в Ольги Петрівни фотокартку, щоб образ матері завжди був з нею на чужині [7]. Світлина, увійшовши в культуру заможних людей, одразу посіла місце родинних реліквій, котрі передавалися з покоління в покоління. Це не лише визначало цілу традицію сімейного фотографування, але й стимулювало відкриття фотосалонів у всіх містах і містечках імперії. Збереглися знімки родини та знайомих, зокрема Лесі Українки, виконані у фотосалоні Альберта (Азріеля) Епштейна, який містився у його приватному будинку на вулиці Луцькій. Крім цієї студії, у місті були й інші, менш знані салони Я. Тикоцького, Г. Цигельмана. Однак усі члени родини надавали перевагу майстрові Епштейну, портрети якого вирізнялися високою якістю.

У широкому сенсі фотографія представляє один з аспектів культури української еліти. Світлини індивідуальні та групові ілюструють коло тогочасних захоплень, процес єднання у певні спільноти людей з різними долями, політичними та громадськими інтересами, садибну культуру, особливості побуту, зміну моди як своєрідний зріз суспільного розвитку. Пропонований у книзі візуальний ряд допомагає відтворити, так би мовити, предметний план життя того часу. У вужчому сенсі аналіз “змісту” світлини виразно оприявнює зображальні виміри біографії людей далекої епохи, їх емоційний і творчий стан.

Косачі любили місто, яке було так близько розташоване від родинного маєтку. У ліричних “Волинських спогадах” Олена Пчілка зворушливо і з нотками ностальгії згадувала Ковель та рідну оселю біля нього:

Край Ковеля є там господа,

Що ми будували, садків насаджали,

Та сталась лихая пригода:

Волинь шматували й село одірвали,

Де діти мої виростали,

Ще раз подивиться, сльозами облиться, –

Та й спогади хай би вмирали…

Прощай, Волинь красна, країна прекрасна!

Тебе я навік не забуду

Та кращої долі, і щастя, і волі

Бажати для тебе все буду! [8]

Примітки

1. У заповіті П. А. Косача, до прикладу, йшлося про грошові суми, які зберігались і в “Обществе взаимного кредита”, і в ощадкасі Ковельського казначейства.

2. Високий економічний рівень розвитку міста найперше пов’язаний, як підкреслював у спогадах Дмитро Дорошенко, з діяльністю українців-дідичів, утримувався навіть після Першої світової війни. У першій половині грудня 1918 року Д. Дорошенко приїхав до Ковеля, де

«розшукав місцевого повітового старосту, тутешнього українського дідича; до нього зайшов М. Косач (син Олени Пчілки), що був місцевим дідичем і теж, здається, виконував якусь адміністраційну функцію. Прийшов ще якийсь земляк. Всі радили переїхати до Ковеля…[…]

Я вперше в житті був у Ковелі, в цім кутку західньої Волині, і мені цікаво було придивитись до нього. Та не було часу. Все таки мені впало у вічі кілька українських вивісок, українська книгарня, “Просвіта”, кооперативна крамниця. Ковель своїм зверхнім виглядом нагадував мені типове провінціальне місто на Україні: великі площі, багато садів, жидівські крамниці. Незвичайним було тільки зустрічати на кожнім кроці німецьких солдатів, що ходили по крамницях і закуповували провізію, щоб везти до своєї голодної батьківщини. А тут, дарма що під німецькою окупацією і серед знищеного війною краю, все ж таки було всього досить: скрізь можна було бачити по крамничках сало, ковбаси, білі булки». // Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920). – Мюнхен: Тризуб, 1969. – С. 390–391.

3. Спогади про Лесю Українку. – К.: Рад. письменник, 1963. – С. 145.

4. У 1907 році завершилось будівництво нового, у модерному стилі, приміщення вокзалу, спроектованого архітектором А. М. Вербицьким. Див. фото № 1, 3.

5. «Назад (з Луцька – Т. С.), – писала Олена Пчілка синові Михайлові, – вернулись зо мною й з папою і прямо з вокзала ковельського поїхали в театр, – бо так умовилися з Лесею і Лілею, котрі з дому без нас поїхали в театр. Грали в той вечер “Невольника” в якійсь новій редакції, – якось краще виходила тепер п’єса, ніж я бачила колись. Кох сказав, що так як у “Гайдамаках”, бо справді – й жупани, й збори на війну й ціла сцена військова! Страшенно Кох дивився своїми тигрячими очима!

А трупа у нас грає Василенкова, не знаю, чи ти бачив у Луцьку її? По-моєму, вона далеко ліпша, ніж теперішня Кропивницького. Вже вони тут місяць у Ковлі і поводиться їм добре. Ми були двічі і театр був повний». // ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 443.

6. Леся Українка у від 2 березня 1907 року писала: “Любая Ліліє! Пишу тобі, сидячи на пошті. Тільки що відправила телеграму Кльоні…” // Українка Леся. Зібр. тв.: у 12 т. – К.: Наук. думка, 1975–1979. – Т. 12. – С. 186.

7. “Оце думаю, як се так сталося, – писала Леся Українки матері, – що я не маю ні одної твоєї карточки, щоб належала до мене і щоб я могла її возити по своїх нескінченних дорогах, коли мені приходиться так далеко від роду відбиватись”. // Українка Леся. Зібр. тв.: у 12 т. – К.: Наук. думка, 1975–1979. – Т. 10. – .

8. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 7.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1253

Модифіковано : 19.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.