Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Родини Драгоманових і Косачів / Родові садиби Драгоманових-Косачів як культурно-історичний феномен / Зелений Гай

Родові садиби Драгоманових-Косачів як культурно-історичний феномен

Зелений Гай

Тамара Скрипка

Посілість Зелений Гай у живописній околиці Гадяча, придбання якої пов’язують з турботою про здоров’я дітей, насамперед про хвору Лесю [148], невіддільнa від Драгоманівcької садиби через близькість розташування. І справді, Волинь, Волинське Полісся – осідок батьків у Колодяжному – рано стали для Лесі Українки «втраченим раєм», адже хвороба прирікала її ще юною на розставання з рідними сторонами. Однак були й інші причини для придбання землі під забудову літньої дачі, згадки про які знаходимо у листуванні Ольги Петрівни та Єлизавети Іванівни.

О. П. Косач, оселившись у Колодяжанському маєтку, не полишала думки про придбання власної посілості в околицях Гадяча, де можна було б побудувати дім і мати теплу місцину для купелів у Пслі. Ще в 1880-х роках її зацікавила земельна ділянка в селі Монастирські Будища (7 верст од м. Гадяча), у якому було «первісне гніздо» Драгоманових на Гадяччині. Та через весняну повінь, яка захоплювала й ділянку, що продавалася, Ольга Петрівна змінила свої наміри. А напередодні запланованої на літо 1887 року подорожі до матері в Гадяч Ольга Петрівна просить її довідатися про можливість оренди невеличкого будиночкa над Пслом у Мoнастирських Будищах, аби Леся могла купатися в річці.

«Живучи в самому Гадячому у бабуні, Лесі трудно і прикро купатися, бо далеко до річки (хоч їхати, то все ж Лесі важко) і купатися треба в купальні, тобто у великій компанії, а Леся дуже стісняється і своїх милиць і хворої ноги, усякого цікавого роздивляння та розпитування про них» [149].

Та Єлизавета Іванівна на прохання дочки ніяк не могла домовитися про вибрані нею ділянки – то ціна висока, то землю перекуповували спритніші. І лише в 1895 році Ольга Петрівна знаходить вимріяну ділянку лісу (0,9 га), якa належала міщанинові Голубу, так звану Голубівщину, і називає свій хутір «Зелений Гай» [150].

Він «містився на правому високому березі Псла. Ця гора місцями дуже крута, подекуди порізана ярками, чи, вірніше, западинами, була вся вкрита лісом. Тільки дві було більших галявини, так звані велика і мала “макітри” за їхню дивну форму. З “великої макітри” відкривався надзвичайно гарний краєвид далеко-далеко на схід. Під горою, на березі Псла, стелилася невеличка сіножать із групами й окремими кучерявими деревами; берег був обривчастий, тільки в одному місці пологий із піщаним дном, де добре було приставати човнам і купатися дітям.

На горі ліс кінчався, невеличка смуга орної землі, що належала теж до Зеленого Гаю, прилягала вже до широченного полтавського шляху, по якому в давнину ходили чумацькі валки й пересувалося військо, а в цей час їздилося незначною вузькою колією. Решта шляху, поросла споришем, лежала мов той широкий зелений килим. На цей шлях мешканці Зеленого Гаю любили ходити на прохід при заході сонця.

Широкий краєвид, що там відкривався очам, справді був напрочуд гарний: за шляхом тяглися аж до самого обрію поля – колишній степ, а тоді давно вже розораний. Серед полів зрідка розкидані хуторські садиби з садками, позначені притаманними полтавському пейзажеві тополями, на пригорках височіли вітряки… Те все, освітлене сонцем, що саме там ховалося за обрій, залишало у кожного незабутній спогад про красу української природи.

На Голубівщині не було жодної будівлі. Ліс був молодий, у ньому не було старезних, “вікових” дубів, та були все ж дерева саме в силі, а на просторіших місцях росли й великі, могутні дуби; однак густого лісу було більше, місцями гущина була така, що й продертися через тії терни ніяк було. В одному досить глибокому ярку поросла осичина, на дні там протікав потічок з природньої кринички (без цебрини). Пізніше вже в Зеленому Гаю Леся цю осичину звала “декадентським лісом” і залюбки туди ходила. Дійсно, куточок той був якийсь особливий, – зрослі в глибині дерева високо тяглися до сонця ясно зеленковато-сірими стовбурами, і лише вгорі густе віття тріпотіло своїм сріблястим листям» [151].

У 1897 р. Ольга Петрівна розпочала будівництво дому, про що в листі сповіщала Петра Антоновича:

«Выбрала оконч[ательное] место для постройки, очистивши от терну ту площинку, что ты рекомендовал. Действительно, это самое подходящее место для дома. Но хату там, оставляя место для дома, уже негде строить, – пришлось бы ее отодвинуть за передний лесок, берестовый, на поляну, где огород, а это уже было б далеко от вида и от будущего дома. Останавливаюсь на доме. Лучше буду строить дольше, по мере денег, да зато уже будет то, что следует» [152].

У спогадах про Зелений Гай Ізидора Косач-Борисова згадує, що місце,

«де ставити дім, мама вибрала серед лісу на півгори, отже, одразу провели дороги: до верху гори – виїзд на шлях і до низу – до Псла. А що гора була таки досить крута, то до річки зробили аж три різні дороги, відповідно до різних потреб: одну широку для проїзду (возити воду тощо), а дві, щоб ходити, – одна, як її назвав тато, “стезя благоразумія” була, щоправда, довша, зате вигідніша – добре вирівняна, спускалася серпентиною, на боках стояли лавочки в кількох місцях для відпочинку в холодку під деревами, а в бік Псла – прочищено ліс, щоб милуватись річкою відпочиваючи.

Цією дорогою ходили старші мешканці Зеленого Гаю. Для молоді, що нетерпеливилась купатися і збігала стрімкими стежками до річки, зробили круту вузьку доріжку зі східцями – “козину стежку”, як мама казала. Я так докладно про це згадую, щоб підкреслити, як у всіх своїх заходах мама дбала завжди і про естетику, й про доцільність, а також і про вигоду й смаки близьких їй людей» [153].

Розгорнути будівництво у 1896 р. перешкоджали фінансові проблеми. І чи не придбанням Зеленого Гаю була зумовлена оренда Колодяжного. І навіть більше: у 1897 році Петро Антонович пропонує «на обзаведение хозяйством и постройки можно б продать Торчинске» [154]. Очевидно, що дружина не дала згоди на продаж Лесиної зeмлі, бо Петро Антонович продовжив контракт на оренду ще на 9 років. Отож, період 1896–1899 рр. став для Ольги Петрівни одним з найінтенсивніших в облаштуваннi садиби, і навіть більше – метою її життя, адже вона оберігaла родову пам’ять, маючи намір щоліта збирати у новому гнізді всю родину. Захопившись, проявляла смак в архітектурно-ландшафтному будівництві й господарсько-економічних справах.

За спогадами Ізидори Косач-Борисової та Наталії Косач, «білий» флігель у Колодяжному дуже подобався родині, і його стиль Ольга Петрівна перенесла на будинок у Зеленому Гаю. У 1897 р. туди були спроваджені майстри з Колодяжного, і під керівництвом Кароля Русиловича поліські теслі зводили дім. Групове фото, яке у всіх його публікаціях атрибутоване як закладка «білого домика» в Колодяжному, знято насправді у Зеленому Гаї. Помилка в атрибуції, очевидно, пов’язана з тим, що на знімку майстри-будівельники з Волині. Ізидора Косач згодом уточнила, що «це не закладка, а один із звичайних робочих днів» на спорудженні будинку на хуторі біля Гадяча. На фото, крім матері, батька, брата і себе, Ізидора впізнала

«двоє майстрів: один, що стоїть з палкою в руках праворуч від нашої мами, – це Владек (забула його прізвище), і другий високий у ясному піджаку за Мишою (моїм братом) – Кароль Русилович – це наші робітники з Волині – теслярі й столярі» [155].

Ольга Петрівна намалювала план дому, Петро Антонович зробив розрахунки, а Кароль Русилович наглядав за будівництвом. О. П. Косач особисто стежила за ходом робіт. Іноді приїздила лише на один день, щоб дати розпорядження й контролювати роботи. Ізидора Косач-Борисова згадувала, що в будівництві та пов’язаних з ним клопотах

«мамі дійсно практично допомагали тато й, почасти, старший брат наш Михайло, а Леся, Ольга й Оксана більше тільки своїми порадами зі сфери естетики, хоч, правда, й щоденне хатнє господарство в родині теж перебрали на себе на те літо в Гадячі (в місті), бо мама цілісінькі дні пробувала, порядкуючи в Зеленому Гаю. А від нас, двох наймолодших дітей, звичайно, помочі в такому ділі мама не могла мати, хоч нам усе в Зеленому Гаю подобалось, і ми дуже втішалися, що швидко там житимемо. Це, безперечно, приємно було мамі, отже, це підсилювало її енергію» [156].

Завершили будівництво всіх приміщень у червні 1899 р., хоча деякі роботи тривали ще до 1901-го. Одночасно з домoм поставили велику на дві половини селянську хату для сторожа, облаштували льoдовню, шопу в лісі й купальню на березі Псла. Оскільки будинок звели на високій горі, то з фасаду він мав два поверхи з великою терасою-балконом на високих колонах, з видом на Пceл, а від головного входу (з фронту) був одноповерховий. Основним будівельним матеріалом забудов служили цеглa і дуб. Оздобою будівлі були вікна на верхньому поверсі – заокруглені вгорі, розділені на сектори у вигляді розеток, пелюстки яких були з червоного скла [157]. А також – великий балкон з вирізним декором (балясинами). Автором вікон і балясин також була Ольга Петрівна.

Дім був великий, просторий і сухий.

«Кімнат було 11, вітальня й їдальня були дуже великі, інші менші. Ще за їдальню часто правив дуже великий балкон із краєвидом на Псьол. Збудовано дім солідно, так, щоб, при бажанні, і взимку можна було жити в ньому, – в усьому домі груби, а у вітальні ще й камін. Мамі, Лесі та іншим у нас у родині подобалося зимою, а то й восени холодними вечорами посидіти при вогнищі в каміні за розмовою чи слухаючи музику. Ту приємність частіше могли мати ті з нас, що не мусили поспішати до навчання чи роботи до Києва і залишалися в Зеленому Гаю на всю “золоту” осінь, що там бувала напрочуд гарна, коли навколишні ліси набирали розмаїтих барв, а вода у Пслі робилася така темно-темно синя. (Однієї такої осени Іван Труш намалював там декілька прекрасних пейзажів). У хатах було дуже ясно, бо хоч дерева росли так близько від дому, що віття навіть зазирало в деякі з вікон, але вікна були великі й їх було багато» [158].

У новозбудований дім у травні 1899 р. завезли меблі. Деякі з них за малюнками Ольги Петрівни виготовив місцевий майстер Тарас Дробний. У червні того ж року П. А. Косач транспортував з Києва в Зелений Гай піаніно, за що заплатив, як на ті часи, чималі гроші – 25 руб. Транспортом між Зеленим Гаєм і Гадячем служив фаетон, запряжений конем, якого тримали для цього.

Свої враження від першого візиту в новий дім описала в листі до матері Оксана Косач:

«Сьогодні ми зараз після чаю пішли на хутір. Кароль там спав, ми його розбудили і обдивились весь дім. Дом дуже гарний. Внизу уже у всі окна вставлено стекло і побілено. Кароль вже топив там печі, щоб висох пол, бо його вимили».

Безперечно, будинок у Зеленому Гаю відзначався більшою розкішшю, ніж будівлі в Колодяжнeнському маєтку. Він мав свій архітектурний стиль, у якому відбився смак Ольги Петрівни, – чудовий зразок поєднання нaціональної традиції заміського будівництва і ландшафтного влаштування. Навіть у будівлях другорядного призначення виявився її бездоганний естетичний смак.

«Улаштовуючи домівку, мама у всьому не забувала про естетику, а не тільки про вигоду чи гігієну. Навіть такі прозаїчні спорудження, як льодовня чи купальня, – і ті в Зеленому Гаю були незвичайні: льодовня з майстерно зробленою солом’яною стріхою і маленькими віконичками та ганочком здавалась якоюсь таємничою хаткою в лісі, а купальня (властиво, роздягальня) поставлена під вербою, що похилилась над водою, з гладенько виструганих дощок з широким вікном в стіні, оберненій до річки, з лавками навколо й усередині та зручними східцями до води, вабила око.

А що ці дрібниці характеризують особу, – то пригадується мені такий випадок: по сусідству від Зеленого Гаю купив собі дачу місцевий поміщик (граф Ламздорф), а тому, що він свого берега не мав, то поставив свою купальню загального користання на дорозі, що впиралася в річку й межувала з Зеленим Гаєм. Купальня його була звичайна, незугарна халабуда та ще й яскраво пофарбована вохрою, і дійсно – на тлі чудового берега Псла це було як “більмо на оці”, мовляла наша мама. Коли це одного літа приїздимо до Зеленого Гаю, аж тої купальні нема – згоріла зимою. Ми були певні, що її хтось підпалив, і жартували, що це, очевидно, естетичне почуття гадячан не витримало такої наруги над їхньою природою. Мешканці Зеленого Гаю почували вдячність до цього невідомого естета» [159].

Ольга Петрівна й у Зеленому Гаю завела невеличку пасіку. Відомо, що вона «любила пчіл – ці комахи подобалися їй, як символ невсипущої праці для загалу». У кожній косачівській садибі вона заводила пасіку, хоча б 3–4 вулики, «не задля якоїсь там вигоди, просто їй подобалось спостерігати тую доцільну метушню комашок і сам буколічний вигляд вуликів» [160]. Петро Антонович ще у Звягелі порівняв свою енергійну й працьовиту дружину, що саме тоді захопилася збиранням узорів, до пчілки. А в багатьох місцевостях України імена «Ольга» й «Олена» сприймалися як тотожні. Звідси й псевдонім – Олена Пчілка.

Відтоді Зелений Гай стає неначе конкурентом Колодяжного – там, особливо влітку, збираються родичі тa гості, хоч садиба в Колодяжному теж не забувається. А ще ж і Київ – сім’я живе неначе на вершинах трикутника: Колодяжне–Київ–Зелений Гай (Гадяч). І хоча кожне з родових гнізд Драгоманових-Косачів позначенe своєрідністю ландшафту, відмінністю призначення, та все ж спосіб життя і господарювання був той же, ті ж родинні традиції – з любов’ю й увагою до місця свого проживання, яке трактувалося як пристанище для душі й тіла, як єднiсть природного й духовного начал людини, де сучасне невіддільне від минулого, а сама людина – від природи.

Ставлення до садиби висловили майже всі члени родини. Лесю Українку Зелений Гай зачаровував навколишніми краєвидами. Запрошуючи до себе в гості Ольгу Кобилянську, вона писала:

«…Мама збудувала тут хорошу хату, де могли б мої приятелі з усього світу зміститися. Околиця тут гарна, горизонт широкий… Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; будемо читати, розмовляти, я буду грати Вам Шумана і Шопена, окрім того українських пісень масу у власній транскрипції. Мої сестри (їх у мене три) покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що “українішої” й нема. Гойдаючись в гамаках попід дубами, прочитаємо Ваші нові твори, а мої хіба старі, бо нових тим часом дасть Бог… Наша хата оточена лісом, а нижче, по річці ліс ще більший, не смерековий, правда, а мішаний, але темний і гарний» [161].

Петро Антонович, залюблений у Волинське Полісся, називав цю посілість «Зеленим Гаєм-Раєм» [162].

Двері просторого дому на високому березі Псла завжди були відкриті для родичів і друзів.

«Крім родини, часто гостювали родичі наші (тітки, дядьки зі своїми родинами) та знайомі. Це товариство, інколи досить численне, складалося з людей різного віку, різних уподобань, різних переконань, людей, так би мовити, з трьох поколінь. Перше – батьки наші та їхні друзі, друге – старші мої брат і сестри (Михайло, Леся, Ольга й Оксана) і їхні приятелі, і третє – ще підлітки брат Микола й я та наші товариші й подруги, а в пізніших роках були ще й мамині онучата. Ясно, що у таких різних людей були різні зацікавлення, особливо різні політичні переконання: були в товаристві й помірковані демократи, й ярі самостійники й соціялісти (певна річ, що не було ніколи в цьому товаристві ані україножерів, ані “чорної сотні” чи більшовиків).

А що товариство очолювали люди культурні, то всі поважали один одного, старші не надуживали свого права старших гримати на молодь, навіть мама, що завжди обстоювала свої погляди і незгоду з соціялістами, одверто і часами гостро й дотепно заперечувала теорію й практику їхню, не ображала особисто своїх опонентів, а гаряча молодь з пошани до старших обстоювала в дискусіях свої переконання завжди в формах цілком пристойних. Отже, одні до одних були толерантні, незважаючи на розбіжність переконань, і ніхто не допускався жодних нетактовностей.

Мама була гостинна, хоч і не любила занадто настирливого до пересади припрошування, також спеціяльно “не бавила” гостей тими банальними розмовами про погоду тощо. А що сама була особистість обдарована з широким діяпазоном заінтересувань, то розмова з нею була цікава кожному, не тільки однодумцям-товаришам у літературній чи громадській роботі, а таки дійсно кожному. Тут, до речі, згадаю, що інтерес до різних форм життя – людей й природи – мама зберігала до глибокої старости.

Пам’ятаю, як маму одвідували й дорожили її товариством і розмовою з нею дуже різні люди, не тільки старі приятелі – з них мало хто пережив маму, а й пізніші генерації до зовсім зеленої молоді включно. До своїх гостей мама була уважна й старалася, щоб їм у Зеленому Гаю було вигідно й приємно. Дбала також, щоб, бува, один одному не заважали працювати чи якось наприкрились один одному» [163].

Щороку на іменини Ольги Петрівни приїздив до Зеленого Гаю Петро Антонович. Гостями садиби були відомі діячі української культури і науки. Серед них – М. Лисенко, Є. Трегубов, О. Кобилянська, Ф. Красицький, І. Труш, В. Ігнатович та ін. Тут відпочивали сестри Петра Антоновича – Олена й Олександра, їхні сини – Павло, Антон, Юрій. З Петербурга приїздила М. М. Карташевська, кума Ольги Петрівни, з сином Петром. У Зелений Гай навідувався Лесин близький приятель, a згодом чоловік Климент Квітка, з яким вона прожила 12 років не дуже щасливого життя. Бували тут і його названі батьки Феоктиста Семенівна та Олександр Антонович Карпови з вихованкою Марусею Cобіневською. Любили Зелений Гай Леонід Миколайович Жебуньов, приятель Косачів, Максим Іванович Мережинський, друг Кривинюків, родина Трегубових. Гості фотографувалися на лоні природи, на ганку, в кімнатах. Особливо багато світлин зроблено на терасі будинку в Зеленому Гаю, що дає підстави говорити про своєрідний ритуал, який підтримувався гостями й фотографами-аматорами. На деяких знімках трапляються деталі внутрішньої оздоби.

Ізидорa Коcaч-Борисовa детально відтворила у спогадах широку панораму заміської садиби Косачів, культуру спілкування її мешканців, їхні будні і труди. Природа, атмосфера дому сприяла творчості, навіювала сюжети. Особливе місце посідала література і музика.

«Не раз траплялося, що хтось із авторів читав свій новий твір (прозовий або вірш), читали і гуртом обговорювали різні літературні новинки як українських, так і чужих письменників. Звичайно, що “зелена молодь” в таких випадках переважно більше слухала, що теж було цікаво й корисно. А бували й такі “дерзающі” відважні, що подавали і свої зауваження, які не конче були в унісон з висловлюваннями вже визнаних письменників. І ці письменники з іменем, як Леся Українка, М. Коцюбинський чи О. Кобилянська, поважно, спокійно дискутували, обстоювали свої думки в суперечках навіть з опонентами мало компетентними й спокійно вислуховували їхні критичні зауваження.

Частенько тепер згадую це, коли приходиться чути, як деякі письменники (на жаль, скромно обдаровані долею або навіть початківці) вважають свої думки за незаперечні, свої твори за бездоганні й не зносять критичних зауважень навіть дуже компетентних критиків. Як це яскраво характеризує ті таланти і ступінь культури їхньої!

Декілька разів у Зеленому Гаю відбувались літературні “конкурси”, в них брали участь всі, хто хотів (не конче письменники). Вибирали якесь слово (то була назва твору), і кожен міг писати твір якого хоче літературного жанру, з якої хоче доби і т. ін., словом, давалася цілковита воля авторові, аби лиш зміст відповідав назві. На писання давалося кілька годин, а тоді всі твори (підписані незнаними псевдонімами) читали вголос. Звичайно читала мама, оцінку творів робили всі присутні при читанні, крім мами, бо мама ж, читаючи, знала, кому який твір належить. За найкращий твір була премія. Пам’ятаю, одного разу премію на такому конкурсі отримала за свій твір сестра Ольга, хоч вона й не була письменниця, а серед учасників конкурсу було декілька письменників» [164].

Увечері садиба перетворювалася на царство музики.

«К. Квіткa був гарний піаніст, ще досить добре грала сестра Оксана. Співи в Зеленому Гаю і навколо нього теж часто лунали, відомо бо, що українці взагалі, а полтавці зокрема, дуже співучі.

У гадячан улюблена літня розвага – це прогулка човнами по Пслу. […] А як тільки на човнах угледять будинок Зеленого Гаю, що виглядає з рямців рясних дубів, то якось наче мимохіть чийсь голос чи цілий хор з човна заспіває: “Стоїть гора високая…” Ясно, що як на той час у нас є хтось із співців, то не втерпить – і собі подасть голос з балкону. За цю приємність співці від слухачів отримують аплодисменти, що, лунаючи в чистому повітрі над річкою, спричиняються до якогось романтичного настрою» [165].

«Розпорядок дня у Зеленому Гаю був такий: кожен, хто хотів, міг і серйозно попрацювати, і приємно відпочити або тільки відпочивав. До обіду кожен робив, що бажав, і йшов, куди хотів. Напр., І. Труш ще на світанку біг малювати етюди в лісі чи над “сагами” (дуже мальовничі затоки на Пслі), Леся часто писала напівлежачи в гамаку в лісі біля дому, Лисенко відокремлювався коло рояля, хто йшов рибалити на Пслі або купатися і брати сонячні купелі десь на березі, хто зачитувався якоюсь новою книжкою десь на природі і т. д. Але до обіду мама вимагала, щоб усі збиралися вчасно, без запізнень. Цій вимозі всі охоче корилися, бо кожному хотілося до гурту, до цікавого товариства, обмінятися думками, почути дотеп, жарт, та й апетит від свіжого повітря й перспективи смачного обіду приспішував» [166].

Спомини про розпорядок дня й зацікавлення родини і гостей викликав в уяві Ізидори Косач іще одну картину пообіднього часу, який

«проводили вже здебільшого спільно, – чи йшли куди на прохід, чи пливли човнами більшими чи меншими групами. Леся завжди сідала в човні за кермо, любила стернувати, а на такій лагідній річці, як Псьол, це не було фізично важко. А то ще якось наш брат Михайло змайстрував вітрило (з купленої на ярмарку великої селянської скатертини), то коли бував вітер, Леся з братом охоче плавала під вітрилом» [167].

Та недовго тривала ця ідилія культурного і творчого життя у старанно виплeканій Ольгою Петрівною заміській садибі. Довідуємось із її листа до Юрія Борисова (листопад 1918 р.):

«У Гаю становище не зовсім певне і то власне з нашою “обороною”: бо тутешні військові німці (на дачі Ламсд[орфа] і у нас) завели у себе солдатський совіт (“Soldatenrat”); требують поки що тільки того, щоб офіцери їли ту саму страву, що й москалі їхні; а що далі буде – хто знає!.. Що як поєднаються наші “оборонці” з нашими большевиками?!..» [168]

А наприкінці того ж року Зелений Гай забрали більшовики, вирубали ліс,

«а будинок продали “на знос” якомусь спритному зайді, що поставив з цього матеріялу десь на Пслі сукновальню.

Так не стало Зеленого Гаю. Тяжко, прикро було мамі переживати його кінець. Ще на початку 1918 р. у мами, як і в усіх інших землевласників, забрали іншу власність – землю (теж у Гадяцькому повіті), і хоч матеріяльно мама тоді втратила значно більше, але поставилася до того цілком спокійно, – земля її перейшла до селян.

Коли б влада, відібравши від мами Зелений Гай, не знищила його, а влаштувала в ньому Дім відпочинку для українських письменників, чи літнисько для українських дітей, чи щось інше подібне, – з певністю можу твердити, що мама не переживала б так втрати Зеленого Гаю. Але як ото так, по-хижацькому знівечили його, тоді дійсно не сила було мамі дивитися. Вона так почувалася тоді, наче була присутня на похороні близької людини» [169].

Oстрівець української самобутності в гармонії з довколишнім ландшафтом перетворили на пустир. Загубилася пам’ять про імена людей, які творили і плекали цю гармонію духу й природи.

Примітки

148. Ізидора Косач-Борисова згадувала, що мама, зауваживши поліпшення Лесиного стану під час перебування в Гадячі, спрямувала свою увагу на придбання землі в цій місцевості. Версію Ізидори Петрівни повторила Леся Шалагінова у грунтовному дослідженні «Зелений Гай».

149. Косач-Кривинюк О. Хронологія… – С. 66.

150. Ольга Петрівна мала намір прикупити й сусідню з Голубівщиною землю в пані Макаюди, просячи П. М. Кучинського переглянути документи, необхідні для оформлення купчої (ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 575).

151. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 177.

152. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 492.

153. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 178.

154. Лист П. А. Косача до О. П. Косач від 30 березня 1897 р. з Ковеля. – ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 1066.

155. Лист І. Косач-Борисової до працівників музею Лесі Українки у Києві. КМЛУ. – Кн. 736.

156. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 178.

157. За спогадами Ізидори і Михайла Кривинюка. Леся Шалагiнова подає інший опис: посередині мали дві червоні пелюстки, по боках – дві зелені й у куточках – дві жовті.

158. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 179.

159. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / Автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 179.

160. Там само. – С. 180.

161. Лист Лесі Українки до Ольги Кобилянської від 20 травня 1899 року з Берліна // Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т. – Т. 11. – К.: Наук. думка, 1978. – С. 112.

162. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 936.

163. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 181.

164. Там само. – C. 183.

165. Там сaмо. – С. 182.

166. Там сaмо. – С. 182.

167. Там сaмо. – С. 182.

168. ВР ІЛ. – Ф. 28, од. зб. 332.

169. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка… – C. 184.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 646

Модифіковано : 25.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.