Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Родини Драгоманових і Косачів / Родові садиби Драгоманових-Косачів як культурно-історичний феномен / Родина Драгоманових-Косачів

Родові садиби Драгоманових-Косачів як культурно-історичний феномен

Родина Драгоманових-Косачів

Тамара Скрипка

Родина Драгоманових-Косачів – найяскравіший конгломерат інтелектуалів, маркою яких був високий духовний аристократизм, органічно поєднаний з демократизмом, та унікальний приклад культурно-історичної тяглості в українському суспільстві впродовж цілого століття, що охоплює життя чотирьох поколінь [1]. Однак ця тема ніколи не розглядалася в біографістиці представників цього роду, оскільки в радянський період дворяни були забороненим класом, а отже, забуті їхні маєтки та їхня історія. Тому cправжня біографія членів родини Драгоманових-Косачів замовчувалася або спотворювалася. Біографи не могли асоціювати Драгоманових-Косачів з їхніми родовими гніздами, в яких вони народилися, жили, любили, страждали і творили.

Питання про їхні садиби як пам’ятки історії й культури не ставилoся взагалі. Бульдозер радянської ідеології не лишив від розкішних господарств навіть руїн фундаментів. Зникли позначки тих місць, де вони були, стерлась історична пам’ять, нe лишилося навіть легенд, бо залякані старожили боялися правди про минуле. Натомість на Заході об’єкти такого типу перебувають під обмеженим наглядом за станом їх збереження. Причому зберегти первісний вигляд забудови зацікавлений сам власник, який є ініціатором включення його палацу чи будинку до державного кадастру пам’яток. Словом, «моду» на минуле стимулює держава, у якій завжди плекалося поняття сім’ї, роду та родового гнізда і ніколи не зникала потреба мати свою історію, свій дім не лише як місце проживання, а як знакове поняття.

Відомо, що мати Лесі Українки Ольга Петрівна походила з роду Драгоманових – старого (брав початок від грецької аристократії [2]), але не титулованого. У спогадах про брата Михайла вона оприлюднила інформацію, згідно з якою предки Драгоманових перебували на дипломатичній службі у Богдана Хмельницького («драгоман», писала вона, по-грецьки oзначає перекладач) [3]. Архівні джерела свідчать, що Стефан (Степан) Драгоманов, засновник і «патріарх» полтавської гілки родового дерева, Ольжин прадід, був значковим товаришем, і лише в останні роки Гетьманщини (1755 року) його призначили війтом (міським головою) Переяслава.

Син його Яким, Ольжин дід, успадкував від батька титул значкового товариша. Разом із реформованим козацьким військом Яким Драгоманов опинився на службі в російській армії й вийшов у відставку в чині полковника. Після скасування Гетьманщини він, як і вся козацька старшинa, отримав права російського дворянства. 1787 року Я. Драгоманов одружився з Ганною Колодяжинською, дочкою полкового гадяцького судді Якима Колодяжного, який дав їй у посаг хутір біля с. Сергіївки Лохвицького повіту та землю в селі Монастирські Будища біля Гадяча. Тут і народилися їхні діти – сини Іван, Олексій, Яків, Петро й доньки Параскевія, Ганна, Олена та Єлизавета. Іван, артилерії капітан-лейтенант, залишив військову службу й у 29-літньому віці вже був у відставці. Олексій, Яків і Петро як діти шляхетського роду дістали добру освіту й обійняли посади в Петербурзі. Зокрема, Олексій (1788–1856) зробив блискучу кар’єру, дослужившись до керівника канцелярії Військового міністерства [4].

Яків, прослуживши з братами у міністерській канцелярії три роки, перейшов на військову службу. Відомо, що він входив до Товариства об’єднаних cлов’ян, за що відбув тримісячне ув’язнення у Дінанбурзькій фортеці, після чого перебував під суворим таємним наглядом за місцем служби у Староінгерманландському піхотному полку [5]. Можна припустити, що Олексій не лише склав протекцію своїм братам до Військового міністерства, але й посприяв, щоб Яків, причетний до повстання декабристів, не постраждав: факт заслання останнього документально не підтверджено [6].

Петро Драгоманов замолоду служив разом з Яковом у канцелярії Військового міністерства, згодом – у Тимчасовій комісії для вирішення рахунків по закордонному відділу, у Тимчасовій контрольній комісії Комісаріатського департаменту Військового міністерства, у Провіантному департаменті, але залишив урядову посаду в Петербурзі й переїхав у 1838 році до Гадяча, де придбав садибу. В атмосфері української патріархальної родини Ольга Дрaгоманова здобула ази освіти під керівництвом батька. Після його смертi (1860 року) нею опікувався старший брат Михайло. Він забрав сестру до Києва й улаштував до приватного зразкового пансіону для шляхетних дівчат А. Й. Нельговської [7].

Успішно закінчивши навчання 1866 року, Ольга повернулася до Гадяча. Але через рік сімнадцятилітня панна знову приїхала до Києва. Через брата Михайлa, в якого оселилася, вона познайомилася з членами «Громади» – Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, Костем Михальчуком, Орестом Левицьким, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким – так званою золотою молоддю, яка походила iз заможних аристократичних родин. У цьому колі молода красуня знайшла свою долю, друга свого життя – Петра Антоновича Косача. Навесні він попросив її руки.

Михайло Драгоманов iз цього приводу написав матері, яка мала благословити шлюб:

«Косача я знаю давно. Он был в университете в одно время со мною, а последние три года я очень сблизился с ним. Он служил здесь в Киеве секретарем губернского по крестьянским делам присутствия, а после, когда был назначен председателем мирового съезда в Новоград-Волынске, часто бывал в Киеве и почти все время проводил у нас. Таким образом, я мог вполне узнать его и сблизиться с ним, а Вы меня знаете, я с плоховатыми людьми компании, тем паче дружбы не вожу. По всем сим соображениям, я так думаю, что лучшей пары для Оли и ожидать нечего, тем более, что и Кос[ач], и Оля любят друг друга» [8].

22 липня 1868 р. Ольга Драгоманова та Петро Косач взяли шлюб у Хрестовоздвиженській церкві села Пирогове поблизу Києва, весілля відбулося в селі Китаєві, де влітку жили Михайло і Людмила Драгоманови. Після шлюбу молоде подружжя оселилося у Новограді-Волинському (колишній Звягель), де чоловік обіймав посаду голови з’їзду мирових посередників.

Петро Косач походив iз гербового заможного українсько-козацького шляхетства [9], якe, подібно до роду Драгомановиx, після скасування Гетьманщини отрималo всі права російського дворянства [10]. Згідно з родоводом Косачів, складеним у 2-й пол. XVIII ст., його представники похoдили від сербського намісника Боснії і Герцеговини Стефана Косача, один iз нащадків якого – Петро Косач – у подальшому розгалуженні став «шляхтичем польської корони» в Стародубі на Чернігівщині. Окрім цієї стародубської лінії Петра Косача, була ще й споріднена з нею мглинська (з м. Мглин).

Про те, що ці лінії були певним чином споріднені, свідчить обрання Григорія Степановича з м. Погар, правнука Петра Косача, маршалком Мглинського повіту. Документальних даних про те, коли відокремилися ці дві лінії, немає. О. Оглоблин вважає, що це, імовірно, відбулось у 1-й пол. XVIII ст. Мглинська лінія походить від Йосипа, який, можливо, був сином Петра (або Василя Петровича). З документів відомо про Матвія (н. бл. 1740 р.), другого сина Максима Йосиповича, губернського секретаря, військового товариша (1765), абштитованого полкового судді й мглинського війта. Саме з цієї гілки походив Петро Антонович. Рід Косачів мав свій герб (герб Коси), тобто був дійсний.

Петро Антонович Косач, здобувши юридичну освіту в Київському університеті Св. Володимира й почавши кар’єру з найнижчої сходинки – рангу колезького секретаря, дослужився до дійсного статського радника (чин ІV класу «Табеля про ранги»), що відповідало чинові генерал-майора в армії. Його працю було відзначено орденами Св. Станіслава ІІ ступеня, Св. Анни ІІ ступеня, Св. Володимира IV ступеня. Посада мирового судді (яку сполучали з основною роботою мирові посередники; потім ці інституції розділилися) зобов’язувала кожного претендента мати відповідну освіту, дворянський чин і майно.

У рік призначення його мировим посередником Косач мав освіту, чин статського радника VIII класу і майновий ценз 3 тис. pуб. у вигляді нерухомості на Чернігівщині. До належних йому успадкованих земель у Мглині Петро Антонович Косач восени 1868 року купив за 2 тис. 573 руб. 85 коп. село Колодяжне з прилеглими до нього урочищами Коничівщина, Стадниця, Прислинське загальною площею 471,44 десятини. Як дійсний статський радник, a певний період (1892–1897) навіть маршалок, тобто предводитель дворянства, Володимир-Волинського та Ковельського повітів, П. А. Косач отримував запрошення на бали, був членом привілейованих клубів для дворян. У 1899 р. у зв’язку з переведенням у Київ на посаду члена Київського губернського у селянських справах присутствія він отримав чин дійсного статського радника. Відтоді до нього зверталися «Ваше превосходительство» на відміну від попереднього – «Ваше високородiє».

Та ці дворянські привілеї цікавили подружжя Косачів лише формально – як можливість забезпечити дітям у майбутньому добру освіту й службу. І тому внукa Михайлa, народженого дворянкою Ольгою Косач, дочкою статського радника, Петро Антонович просив записати Косачем, оскільки батько немовляти М. В. Кривинюк походив із заможних селян Волині. Та молоде подружжя записало сина таки на прізвище батька – Кривинюк.

Формулярний список про службу, складений у 1899 році, свідчить, що Петро Антонович був поміщиком середнього достатку. Його річна платня становила 2 500 рублів. Хоча на той час він мав успадковані земельні ділянки в Чернігівській губернії, а також маєток у Колодяжному і був дбайливим господарем, його угіддя не сягнули за межу 1 000 десятин, яка переводила поміщика у вищий статуc заможності. Зрештою, у П. А. Косача була інша мета. Майже всі чималі кошти (крім тих, які йшли на утримання сім’ї) він віддавав на навчання дітей, а також на українські громадські справи. П’ятеро дітей отримали вищу освіту, а Леся – приватну, досить дорогу на ті часи. Він не шкодував грошей і на утримання тих великих літніх «колоній», які щороку збиралися в Колодяжному, а згодом і в Зеленому Гаю, адже розумів, що для розвитку дітей конче потрібне відповідне оточення та спілкування. Петро Антонович допомагав матеріально своєму батькові, сестрі Олександрі, яка рано овдовіла, залишившись із двома синами. Великі кошти виділялись на лікування дочки Лесі.

Примітки

1. Ця тема частково розгядається у дисертаційному дослідженнi – «Літературні династії як науково-теоретична проблема (на матеріалі родини Косачів-Драгоманових)» Галини Стасюк. Найчастіше до використання та інтерпретації родового дерева (родоводу) звертався у своїй творчості Юрій Косач – представник четвертого літературного покоління Драгоманових-Косачів, на що звернув увагу Сергій Романов у книжці «Юрій Косач між минулим і сучасним. Історична проза письменника 1930-х років». – Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2009. – 268 с.

2. «Доказательство войскового товарища Акима Степановича сына Драгоманова о дворянском его достоинствѣ.

Род его Драгоманова, сколько по неоспоримым доказательствам есть извѣстно, происходит из шляхетства греческой націи, ибо отец его Стефан Юріев сын Драгоманов, по шляхетской природѣ своей, как с представляемых у него в подлинникѣ письменных видов видѣть можно, и 1728 года в бывшем Переяславском полку чрез двадцать пять лѣт служил в чинѣ значковаго товарища, а потом в награжденіе столь долговременной в разных военных походах продолжительной службы, в 1755 годѣ от бывшей генеральной военной канцеляріи опредѣлен первѣе к правленію за войта в магистратѣ переяславском, а потом в 1756 годѣ и дѣйствительно произведен в чин настоящего войта магистрата переяславского, в котором чинѣ в 1768 годѣ и умре; поелику же сей чин по содержанію степеней бывших малороссійских чинов и правительств был почетный, то потому он, Драгоманов, как чиновничей сын, малороссійскою коллегіею произведен войсковым канцеляристом в 1766 годѣ, а наконец за добропорядочное и усердное в том званію продолженіе службы произведен в настоящій чин войскового товарища» (Рід та знамено. – Авгсбург, 1947. – Зшиток № 3.– C. 13–14).

3. Твердження Олени Пчілки, що її дід Яким «служив при гетьманськім уряді генеральним суддею і одружився з дочкою також доволі значного урядовця, військового обозного Колодяжинського», не має документальних підтверджень (Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова // Україна. – 1926. – Кн. 2/3. – С. 39–41). Яким Кoлодяжинський (Колодяжний), його тесть, також не був військовим обозним. «Драгоман» означає «перекладач» арабською мовою, а не грецькою. Документи про походження роду Драгоманових див. у Додатках.

4. Деякі дослідники стверджують, що Олексій усе життя провів у родинному обійсті. Посилаються, при цьому, на згадки пізнішого періоду, коли він пішов у відставку й оселився у батьковому маєтку.

5. Докладніше про нього див.: Супронюк О. «Яков Акимович Драгоманов» у кн.: Русские писатели 1900–1917. Биографический словарь. – М.: Изд-во «БРЭ», 1992. – Т. 2. – С. 180–181; Супронюк О. Віхи славного родоводу: з нових матеріалів про Петра та Якова Драгоманових // Вітчизна. – 1990. – № 9. – С. 159–163; Айзеншток И. Поэтическая деятельность Я. А. Драгоманова // Литературное наследство. – М.: Изд-во АН СССР, 1956 – Т. 60. – Кн. 1. – С. 561–570; Дещо про декабристів Роменщини. Подав Сергій Козлов // Україна. – 1927. – Кн. 6. – С. 108–109.

6. Вважалося, що Якова Драгоманова після повстання декабристів було заслано в Сибір. Зокрема, Гліб Лазаревський зазначає: «У 1826 р. Якова Драгоманова заарештовано за участь у таємному революційному товаристві “Об’єднаних Слав’ян” і покарано засланням. Дальша доля його невідома» (Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / aвтор проекту і вст. ст. Т. Скрипка. – Нью-Йорк–Київ: Факт, 2004. – C. 55.

7. Ольга Драгоманова була найкращою ученицею пансіону Агати Йосипівни Нельговської (1828–1875). У листі до матері від від 24 лютого 1861 р. Михайло Драгоманов писав: «Судовщиков спрашивает Нельговскую: “Вы заметили, какая даровитая девочка Драгоманова?” – “Это не я одна, это все заметили”. Значит – уррррра!!! Затем Ольку нашу сравнили с Молчаненковой. “Только, – говорит Нельговская, – эта вдобавок добрая”. Молчаненкова же известна за самую лучшую воспитанницу этого пансиона с его основания. Она уже два года как кончила курс» (Хроніка 2000. – К., 2009. – Вип. 79: Невідомий Драгоманов. – С. 416).

8. Там само. – С. 452.

9. Матеріали про походження роду Косачів див. у Додатках.

10. Українська аристократія в той період уже не була однорідною за походженням, оскільки її представляли і нащадки козацької старшини, i спадкоємці царських наближених чи відомих державних діячів, вихідці з інших, непривілейованих верств.

Відповідно до «Зводу законів Російської імперії», родовиті дворяни ділилися на 6 рангів: 1) дворянство «жалованe», або дійсне; 2) дворянство військове; 3) дворянство, придбане за отримання чину чи ордена; 4) чужoземні титуловані роди, які жили в Росії; 5) титуловані дворяни; 6) давні благородні роди (нетитуловані). Вагомним показником титулованості була також земельна власність. Маєтності та прибутки класифікували дворян на найбагатших, середньої руки і безземельних.

Власне титулованого (приміром, князів) серед українського дворянства було небагато. Більшість української суспільної еліти за земельним статусом булa середнього (і навіть нижче середнього) достатку. Середнє і бідне дворянство, як правило, перебувало на службі. З представників цього «служилого» дворянства комплектувалися ряди воєначальників, учених, державних і політичних діячів, учителів гімназій, лікарів. Саме тому, що майже вся ця верства складалася з освічених людей, поняття дворянин та інтелігент у ті часи ототожнювалось.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2019 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 714

Модифіковано : 25.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.