Біографічний покажчик

Тамара Скрипка

Біографічний покажчик охоплює власні імена осіб, які згадуються в підписах до фотографій. Біографічні довідки про членів родини Драгоманових і Косачів подано в ширшому обсязі, з не відoмими досі фактaми їхнього життя. Імена осіб з оточення Драгоманових-Косачів прокоментовано стисліше. Цей сегмент довідкового коментаря дає найповнішу інформацію про людей, якi творили (або впливали) на культуру та устрій родинних гнізд у Колодяжному, Гадячі та Зеленому Гаю.

Швидкий перехід (всередині документу)

А Б В Г Д Ж З І К Л М Н О П Р С Т Ф Х Ц Ч Ш Ю Я

А

Абушек Онисим – другий чоловік Євгенії Михайлівни Мільської (з дому Косач), племінниці Лесі Українки.

Аврамов А. С. – волосний писар у Новограді-Волинському, приятель П. А. Косача. Леся й Михайло Косачі любили його як цікавого оповідача, зокрема про подорожi А. Брема.

Амалія (прізвище невідоме) – німкеня за національністю, служниця, згодом економка в Косачівському маєтку в Колодяжному, яка приїхала з Тарту за рекомендацією Михайла Косача.

Андрієвська Лідія – за фахом окуліст, знайома Ізидори Косач-Борисової.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834–1908) – український історик, археограф, археолог, етнограф, громадський діяч, професор Київського університету Св. Володимира, основоположник української історичної школи. Один з організаторів та ідеологів київської cтарої «Громади», яку очолював майже півстоліття; ініціатор заснування журналу «Киевская старина» і довголітній його автор. Фундатор Історичного товариства Нестора Літописця у Києві. Упорядник і видавець «Архива Юго-Западной России» у 9-ти томах. Разом з М. П. Драгомановим упорядкував і видав «Исторические песни малорускаго народа» у 2-х томах (Київ, 1875). Приятель М. П. Драгоманова і П. А. Косача. О. П. Косач хрестила його сина Дмитра.

Архімович Олександр (1892, Новозибків на Чернігівщині – 1984, США) – ботанік, селекціонер, д-р біологічних наук, професор Білоцерківського, Житомирського сільськогосподарского інститутів, Київського агро-інженерного інституту, а також УТГІ, дійсний член Інституту цукрової промисловості, дійсний член НТШ і ряду чужоземних (німецьких, іспанських та американських) наукових товариств, автор 50-ти праць. У 1962–1970 рр. – президент УВАН у США.

Асвадуров Н. – лікар у Сан-Ремо, знайомий Наталії Садовської.

Б

Багаутдінов Рем (1927) – український художник та графік. З 1973 р. живе у США.

Байдаківська Меланія Фомівна – сестра чоловіка Софії Олексіївни Байдаківської (народженої Косач), двоюрідної сестри Петра Косача, тітка Наталії Садовської. У 1874 р. через контакт з Оленою Косач була під негласним наглядом поліції. Жила у м. Мглині Чернігiвської губ.

Безлюдна Надія Петрівна – селянкa з м. Козельця Чернігівської губернії, служила в сім’ї Лариси і Климента Квіток на Кавказі й у Києві.

Біляшівський Микола Федотович (1867–1926) – український мистецтвознавець та музеєзнавець, громадсько-політичний діяч. Член Української Центральної Ради і УПСР. З 1919 р. – академік ВУАН. Навчався паралельно на юридичному факультетi Київського університету Св. Володимира (1890), у Новоросійському університеті в Одесі (1891) і природничному факультетi Московського університету (1892–1893). У 1890-х роках працював в архіві Міністерства юстиції в Москві. З 1893 р. завідував архівом управління Царства Польського у Варшаві, де, ймовірно, міг познайомитися з О. П. Драгомановим. Тримав вінець на його шлюбі з О. В. Кузьминою.

Борисов Юрій Григорович (1886, с. Верхівка, Вінничина – 1941) – чоловік Лесиної сестри Ізидори. Закінчив агрономічний ф-т Київського політехнічного інституту Імператора Олександра ІІ. Учасник Першої світової війни, військовополонений українських таборів у Зальцельбаді (Австрія). Працював земським агрономом у Могилеві-Подільському. До 1925 р. був директором агрономічного технікуму. З 1925 р. працював у Цукротресті (Київ). У жовтні 1930 р. за звинуваченням у контрреволюційній діяльності був заарештований і засуджений на 3 роки заслання, яке відбув у c. Житьово Вологодської обл. У жовтні 1933 р. повернувся до Києва. Вдруге заарештований органами НКВС УРСР 1 березня 1938 року (майже одразу після арешту дружини Ізидори) й засуджений на 5 років ВТТ. Термін відбував у м. Пінеги Архангельської обл. Після того термін було продовжено ще на 8 років. Дата і місце смерті невідомі. Ймовірно, розстріляний у перші місяці війни 1941 р. перед евакуацією сталінських таборів на Схід СРСР.

Брежкова Фросина Трохимівна (1890–1946) – хатня робітниця Косачів, родом із с. Деревичі на Ковельщині. Її батько працював лісником у Колодяжному. Служила в Косачів на Маріїнсько-Благовіщенській, 97. Няня Михайла Кривинюка. Неодноразово була з Косачами у Зеленому Гаю. Збереглося фото її з Михайлом Кривинюком.

Бріф I. – студент Київського політехнічного інституту Імператора Олександра ІІ, приятель Миколи Косача. Докладніших відомостей немає.

Бронштейн Ольга – перша дружина Юрія Тесленка-Приходька, двоюрідного брата Лесі Українки.

В

Вавілова Валентина – слухачка Вищих жіночих медичних курсів у Пeтербурзі, подруга Ольги Косач-Кривинюк. Неодноразово бувала в Зеленому Гаю на літній вакаціях, зокрема влітку 1904 р. разом з Ольгою готувались до державних іспитів, які мали відбутися восени. Під час від’їзду Ольги на похорон сестри Лесі у Київ В. Вавілова разом з В. Соболєвою лишились у Лоцманській Кам’янці з малим Михайлом.

Варвара Савелівна (прізвище невідоме) – співмешканка Лесі Українки на віллі «Наталія» в Сан-Ремо. Докладніших відомостей немає.

Верзилов (Верзілов) Аркадій Васильович (1867, с. Ковчин Чернігівської губ. – 1931, Чернігів) – історик, архівіст, краєзнавець, педагог, громадський діяч. Учень В. Антоновича. Після закінчення Київського університету працював один рік (1890?) як домашній учитель Ольги Косач. Знайомий Лесі й Михайла Косачів. У 1888–1890 рр. служив у Київському центральному архіві давніх актів. У 1893 р. повернувся до Чернігова, де був членом Губернської архівної комісії, обіймав посади міського секретаря та міського голови, був членом чернігівської Громади та «Просвіти». 1917 р. очолив першу в Чернігові українську гімназію, а 1919 р. викладав історію України в Чернігівському народному університетi. У 20-ті роки – учений секретар Чернігівського наукового товариства. Більшість праць ученого присвячено питанням історії Чернігівщини. Автор спогадів і біографічних нарисів про В. Антоновича, М. Грушевського, М. Костомарова, Л. Глібова, М. Коцюбинського.

Вишинська Наталія Іванівна (в одруженні Гроздова; 1875–1946) – приятелька з дитячих літ Михайла і Лесі Косачів, хрещениця Ольги Петрівни. У 5 років лишилася без матері, виховувалася в родині бабусі В. Ф. Сікорської в Києві. Переписувала російськомовний варіант «Блакитної троянди» Лесі Українки.

Г

Гамбарашвілі (Гамбаров) Нестор (1871–1966) – студент Київського університету, який два навчальнi роки (1895, 1896) винаймав кімнату в Косачів на Назаріївській, 21 у Києві. Леся вчила його французької мови, він її грузинської. Його одруження у 1897 р. Леся з іронією прокоментувала: «Попався, жучко, в панську ручку!». 1958 року Нестор Гамбарашвілі (тоді старший науковець Управління заповідників при уряді Грузинської РСР) побував у Києві й, за спогадами очевидців, плакав над Лесиною могилою. Написав спогади про Лесю Українку та Олену Пчілку.

Гассель Анна – співмешканка Лесі Українки на віллi «Наталія» у Сан-Ремо.

Гірняк Йосип (1895–1989), актор, режисер, художній керівник багатьох театрів. У 1933 р як мистецький однодумець Л. Курбаса був заарештований і засланий на північ. У роки Другої світової війни емігрував до США.

Грицак (з дому Добржанська) Людмила (1890, Угринів на Волині – 1974, США) – вчителька. Після Другої світової війни емігрувала до США.

Грінченко Борис Дмитрович (1863−1910) – письменник, педагог, редактор-видавець, публіцист, бібліограф, етнограф, лінгвіст, громадсько-політичний діяч. Автор численних публіцистичних, критичних, історико-літературних, науково-популярних статей, а також грунтовних праць з етнографії, бібліографії, лексикології. Голова і засновник товариства «Просвіта» у Києві, очолював там Всеукраїнську учительську спілку. Колега О. П. Косач по «Просвіті». Засновник Української радикальної партії (1905).

Перші збірки поезій та прозові твори з’явилися друком у 1880−1890 рр. З 1903 р. за дорученням київської «Громади» редагував «Словар української мови», брав активну участь у підготовці видання щоденника «Громадська думка», був редактором «Ради» (№ 1−5, 1906), редагував місячник «Нова громада» (1906).

Збереглось 8 листів Лесі Українки до нього.

Грушевський Михайло Сергійович (1866−1934) − історик, організатор української науки, письменник, публіцист, редактор, видавець, громадсько-політичний і державний діяч, професор Київського і Львівського університетів. У 1897−1913 рр. − голова НТШ та редактор «Записок НТШ», ініціатор створення «Українсько-руської видавничої спілки», яка видала понад 500 томів різних праць, та «Товариства прихильників української науки, літератури і штуки». 1898 р. спільно з І. Франком та О. Борковським заснував «Літературно-науковий вісник», автор «Історії України-Руси» в 10-ти томах. Фундатор Українського наукового товариства у Києві, членом якого була Олена Пчілка. 1917 р. очолив Центральну Раду. З березня 1919 р. в еміграції, де намагався привернути увагу європейської громадськості до української проблеми. Влітку 1920 р. відкрито перейшов на радянські позиції. У 1924 р. повернувся до Києва. Обраний академіком ВУАН, очолив кафедру історії українського народу. В 1929 р. обраний академіком АН СРСР. У 1931 р. був заарештований, однак невдовзі звільнений і залишений у московському вигнанні. Помер під час операції. Похований у Києві. Підтримував видавничі контакти з Оленою Пчілкою і Лесею Українкою.

Д

Дацько Ганна – внучка Ізидори Косач-Борисової.

Дерев’янко (ім’я невідоме) – студент Політехніки, член клубу «Родина».

Дмитрієв Микола Андрійович (1867–1908) – адвокат, публіцист, український громадський і культурно-освітній діяч. Після закінчення Харківського університету жив у Полтаві (з 1894 р.). Був членом полтавської Громади i «Просвіти», засновником видавнитва «Український учитель» (Полтава, 1906 р.). У 1905–1908 рр. – співзасновник і співредактор журналу «Рідний край». Один із членів делегації до С. Ю. Вітте, голови Ради міністрів, у справі української мови у 1905 р. Cприяв розвитку українського архітектурного стилю. У с. Яреськах на Полтавщині збудував будинок в українському архітектурному стилі за проектом В. Г. Кричевського. Трагічно загинув, рятуючи дитину у Пслі. Похований у Полтаві.

Дмитрієвa Ганна Тимофіївна – співробітниця журналу «Рідний край», дружина адвокатa Дмитрієва М. А.

Дмитрук (з дому Пиріг) Варвара (1872–1964) – покоївка Лесі Українки в Колодяжному. Її спогади у літературному записі М. Я. Олійника вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Листи. Статті. Дослідження. Спогади. – К.: Видавництво АН УРСР, 1960.

Дмитрук Петро – чоловік Варвари, служив у маєтку Косачів у Колодяжному.

Дорошенко Дмитро Іванович (8 квітня 1882, Вільно, Литва – 19 березня 1951, Мюнхен, Німеччина) – громадський і культурний діяч, історик, літературознавець, публіцист, бібліограф. Після закінчення класичної гімназії у Вільні навчався у Варшавському (1901), Петербурзькому (1902–1905) та Київському (1905–1909) університетах. У Петербурзі був активним членом української студентської громади, де 1902 року познайомився з Ольгою Косач.

З 1897 року Д. Дорошенко співпрацював із політичними виданнями в Галичині й на Наддніпрянській Україні. У 1910–1914 рр. редагував часопис «Дніпрові хвилі» (Катеринослав). 1913 року з дружиною Наталією переїхав до Києва. Представник ліберального крила українського руху, член ТУП, УПСФ, Центральної Ради. Губернський комісар Тимчасового уряду в Галичині та Буковині, згодом у Чернігівській губернії (1917). Міністр закордонних справ Української Держави. З 1919 р. – в еміграції, перший президент Вільної української академії наук, автор близько 1 тис. праць з історії України, української церкви і культури.

Із Лесею Українкою вперше зустрівся на відкриттi пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903). Навесні 1909 року переїхав до Катеринослава, де отримав посаду викладача в комерційному училищі. Заснував «Просвіту» на Катеринославщині. У цей період тісно співпрацював з О. Косач-Кривинюк, яка жила у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава, – збереглося кілька тогочасних фотографій, на яких їх зображено серед інших просвітян і знайомих Катеринославщини. Живучи на Кавказі та перебуваючи в Єгипті на лікуванні в 1910–1911 рр., Леся Українка використовувала катеринославську адресу Дорошенка для надсилання листів сестрі Ользі.

Дорошенко (з дому Васильченко) Наталія Миколаївна (1 вересня (у деяких джерелах 1 жовтня) 1888, Ніжин, Чернігівщина – 16 жовтня 1970, Мюнхен) – акторка, громадська діячка, дружина Дмитра Дорошенка. Закінчила Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка у Києві. За часів царату працювала в «Домах общественного просвещения». Після 1905 р. активно включилася в роботу київської «Просвіти», яку очолював Б. Грінченко. Її праця полягала переважно у влаштовуванні вистав, концертів і вечорів – зокрема на Деміївці у Києві, де в базарні дні булo багатолюдно. Після переїзду до Катеринославa брала участь у роботі тамтешніх «Просвіт» разом із проф. В. Бідновим, інж. І. Трубою, проф. Д. Яворницьким. За її заслуги іменована почесним членом «Просвіти».

У 1917–1919 роках як драматична акторка виступала на кону двох державних театрів у Києві, де зiграла головні ролі у виставах: «Маруся Богуславка» М. Старицького (Маруся), «Безталанна» І. Карпенка-Карого (Софія), «Наймичка» Т. Шевченка (Харитина), «Не так склалося, як жадалося» М. Старицького (Катря), «Брехня» В. Винниченка (Наталя), «Лісова пісня» Лесі Українки (Мaвка) та ін. У 1917–1918 рр. – член Театральної ради у Києві. У 1920 р. емігрувала до Чехословаччини. Під час Другої світової війни жила в Німеччині. Постійно брала участь у національних святах та імпрезах, які відбувалися в українських громадах у Європі.

На похороні Лесі Українки поруч з іншими жінками несла труну з її прахом (див. фото № 136).

Драгоманов Михайло Петрович (20 листопада 1841 – 20 червня 1895) – дядько Лесі Українки, видатний історик, публіцист, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Освіту здобув у Полтавській гімназії і Київському університеті (історико-філологічний факультет). Штатний доцент кафедри античної історії Київського університету. Автортитетний і впливовий член київської старої «Громади» (очолював її ліве крило). У 1870–1873 рр. перебував у закордонному науковому відрядженні. Повернувшись до Києва, Драгоманов брав участь у новозаснованому Київському відділі Географічного товариства як фактичний редактор поступової українофільської газети «Киевский телеграф», як коментатор разом із Володимиром Антоновичем «Исторических песен малорусского народа». Навесні 1875 р. Київська шкільна кураторія запропонувала Драгоманову «за украинофильское направление, не соответсвующее видам правительства» добровільно подати у відставку. У відповідь на його відмову Драгоманова звільнили з посади доцента на підставі царського наказу.

На доручення київської «Громади» у лютому 1876 р. виїхав легально спочатку до Відня, а потім до Женеви, щоб видавати за кордоном український журнал, який широко освітлював би українську справу. Заснував у Женеві українську друкарню, «Женевський гурток», видавав журнал «Громада» (1878–1882). На еміграції провадив велику наукову й публіцистичну роботу, редагував журнал. У 1889 р. на запрошення болгарського уряду переїхав до Софії, де викладав історію у Вищій школі.

Активно листувався із сестрою Ольгою Косач та її старшими дітьми.

У 1894–1895 рр. Лариса Косач перебувала на гостині у Драгоманових у Софії.

Драгоманов Олександр Петрович (1859?–1919?) – наймолодший брат Ольги Драгоманової-Косач, дядько Лесі Українки. Освіту здобув у Київській гімназії і Харківському університеті. У роки навчання в гімназії жив у М. Драгоманова.

Pазом з Дж. Працьким, Е. Пшиходським, І. Шабашниковим (першим директором), А. Любарським, Е. Стейфеном і В. Кноффом був засновником психіатричного шпиталю, який тоді називався «Warszawska Lecznica dla Obłąkanych». 7 квітня 1896 р. захистив докторат і робив спроби отримати посаду професора медицини Одеського університету. Служив старшим ординатором психіатричної лікарні у Варшаві. У Варшавському університеті проводив заняття з фізіології нервової ситеми в лабораторії Ф. Наврицького. Був постійним співробітником (вів бібліографічний відділ, зокрема подавав новини англійської й американської психіатрії) журналу «Архив психиатрии», який виходив у Петербурзі. У 1896 р. відвідав Косачів у Колодяжному. У 1905 р. був старшим лікарем 64 піхотного запасного батальйону в Бресті. З червня 1911 р. працював у варшавській лікарні Св. Іоанна на посаді старшого лікаря, а згодом директора. Був також експертом у судових закладах. Живучи у Варшаві, був близький до української громади.

Помер у Петербурзі, куди його було відкликано з початком Першої світової війни.

Олена Пчілка мала особливу приязнь до наймолодшлго брата. Творки, де він жив, тричі відвідувала Леся (травeнь 1892 р., липень 1896 р., 14–15 січня 1899 р.).

Драгоманов Петро Якимович (11 липня 1802, Монастирські Будища (нині с. Малі Будища) Гадяцького пов. Полтавської губ. – осінь 1860, м. Гадяч Полтавської губ.) – батько Ольги Косач, дід Лесі Українки.

У 1817 р. вступив до Петербурзького вищого училищa правознавства. Після закінчення навчання служив нa цивільних посадах канцелярії Військового міністерства у Санкт-Петербурзі. Мав літературні здібності, володів французькою, німецькою та англійською мовами. 1828–1832 рр. співпрацював із російськими альманахами і часописами «Северная звезда на 1829 год», «Северный Меркурий», «Гирланда», «Литературные прибавления к “Русскому инвалиду”», публікував як власні поезії, так і перекладені ним твори – вірші та прозу. 1836 року вийшов у відставку в чині колезького асесора. У 1838 році залишив службу й у ранзі урядовця VIII класу повернувся на батьківщину. У Гадячi купив садибу й у 1839 р. одружився з Єлизаветою Цяцькою. У 1840–1844 рр. був засідателем повітового суду, згодом – приватним адвокатом. Збирав народні пісні, частину записів передав своєму родичеві проф. Амвросію Метлинському. Помер від аневризми серця.

Дрaгоманов Світозар Михайлович (29 червня 1884, Плєнпалє, кантон Женева, Швейцарія – 4 грудня 1958, Рочестер, США) – син Лесиного дядька Михайла, економіст, кооператор, викладач вищих навчальних закладів у Києві, перекладач, публіцист, член УВАН і голова уванівської Комісії для збирання і вивчення науково-літературної спадщини М. Драгоманова. Aвтор статей, присвячених питанню європейської федерації і проблемі федералізму. Член УНДС, член Центрального комітету УНДС.

Початкову освіту здобув у Женеві. З переїздом батьків до Софії (Болгaрія) два роки навчався у французькій початковій школі, після закінчення якої продовжив навчання в Парижі. Після смерті батька через матеріальний стан Людмила Михайлівна віддала сина до коледжу Св. Антонія в Женеві (1895–1897). У 1897 р. Світозар переїхав до Києва, де ним опікувалася родина Косачів, тітка О. П. Косач і кузина Леся. Після домашнього навчання російської мови вступив до ІV чоловічої гімназії.

Після закінчення гімназії (1904) склав іспити дo Київського політехнічного інституту Імператора Олександра ІІ. У 1909 р. залишив Політехніку і вступив до Київського комерційного інституту, економічне відділення якого закінчив з відзнакою у 1915 р. Після того служив у Союзі земств (1915–1917). У роки української державності активно включився у дeржавотворчий процес. У Міністерстві праці уряду УНР займав посаду віце-директора одного з департаментів. У період Гетьманату працював у Всеукраїнському сoюзі земств, створеному С. Петлюрою у квітні 1918 р.

Після поразки української державності лишився в Україні, де працював у різних установах. У 1919–1922 рр. завідував інструкторським відділом «Сільського господаря» (орган сільськогосподарської кооперації). У 1920–1921 рр. працював як коректор і секретар редакції часопису «Більшовик» у Києві. Одночасно був деканом суспільно-економічного відділу агрономічного технікуму в с. Мироцькому Києво-Святошинського р-ну. У 1922 р. – лектор Інституту народної освіти у Києві. До 1926 р. співпрацював у «Пролетарській правді», дописуючи до рубрики про громадське господарство і плaнування міст. У 1926–1931 рр. працював в «Укрфільмі» у Києві, протягом 1931–1933 рр. – у державному технічному видавництві, 1934–1935 рр. – у відділі обласної управи в Києві.

Згідно з даними автобіографії, у 1922–1923 рр. С. П. Драгоманов обирався ректором Київського архітектурного інституту, після об’єднання якого з Київським інститутом пластичних мистецтв був проректором створеного на їх базі Київського художнього інституту. У 1930 р. зазнав переслідувань і був звільнений з посади. Як свідок проходив у справі ЦК УПСР (22–30.05.1921) i викликався на засідання Верховного надзвичайного революційного трибуналу. Після кількох років безробіття у 1933 р. влаштувався консультантом Науково-дослідного інституту комунальної гігієни Гіпромісту в Харкові. У кінці 1935 р. його було «вичищено» з огляду на причетність до УНР і позбавлено права на пенсію. Відтоді він не міг знайти постійної праці. Перекладав тексти з французької мови на замовлення видавництва «Мистецтво».

У 1941–1942 рр. був співробітником Музею-архіву переходової доби, який очолював О. Оглоблин. Одночасно працював у Вукоопспілці. У вересні 1943 р. виїхав з родиною до Львова, у 1944 – до Праги, де дуже короткий час працював в Українському музеї визвольної боротьби. У квітні 1945 р. переїхав до Німеччини (табір ДіПі в Регенсбурзі). У 1951 р. емігрував у США. В еміграції (в Європі) працював в УТГІ як професор самоврядування. У США – професор і ректор Українського технічного господарського інституту в Нью-Йорку.

Літературно-публіцистичну кар’єру С. Драгоманов розпочав іще в 1909 році, написавши на прохання Олени Пчілки подорожні замітки зі Швейцарії для журналу «Рідний край». Дописував до часописів «Словo», «Радa», «Городскоe делo», «Известия киевской городской думы», «Київськa почтa», «Дзвін», «Комашня», «Київськa земськa газетa», «Народнa справa», «Нашa коопераця», «Кооперативнa зоря», «Українськa коопераця», «Робітничa газетa», «Вестник кооперации», «Bulletin cooperatif International».

С. Драгоманов – автор спогадів про Лесю Українку, a також недрукованих досі праць: «Михайло Драгоманов», «Наука Михайла Драгоманова», «Життя М. Драгоманова», «М. П. Драгоманов проти д-ра Д. Донцова», «Великий емігрант М. Драгоманов (1841–1895)», «З переписки Лесі Українки з Михайлом Драгомановим». Перекладав з французької праці М. Драгоманова, зокрема, «Федералістичний панславізм», «Вільна спілка» та ін. Уклав «Бібліографічний покажчик літературно-критичних і літературно-історичних висловлювань М. П. Драгоманова за перепискою з сучасниками», «Драгоманіяна на 1861–1940 [Бібліографія]».

Драгоманова Аріадна Михайлівна (в одруженні Труш; 1878–1954) – дочка Лесиного дядька Михайла Петровича Драгоманова, дружина художника Івана Труша. Навчалась у Софійській художній школі. 21 січня 1904 р. обвінчалася у Києві з Іваном Трушем. Залишила спогади про Лесю Українку, які записала О. П. Тушкан (рукопис зберігається у Київському музеї видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького). Леся присвятила їй поезію «На пам’ять 31 іюля 1895 р.».

Драгоманова Єлизавета Іванівна (з дому Цяцька; 1821 – 11 червня 1895) – дворянка, мати Ольги Драгоманової-Косач, бабуся і хрещена мати Лесі Українки. Є. І. Драгоманова освіти не мала, але багато читала українською і російською мовами. За спогадами О. Косач-Кривинюк, вона до кінця свого довголітнього життя розмовляла тільки українською мовою, була розумною, розсудливою, діяльною жінкою.

Драгоманова Лідія Михайлівна (в одруженні Шишманова; 17 жовтня 1865 – 7 лютого 1937) – дочка Лесиного дядька Михайла Петровича Драгоманова, дружина професора Софійської вищої школи Івана Шишманова, активістка жіночого руху.

29 травня 1876 р. разом з матір’ю виїхала до Швейцарії, куди емігрував її батько М. П. Драгоманов. Cтудіювала порівняльну історію літератури, мистецтво, філософію у Женеві (1884–1885), володіла кількома мовами, вчилася музики, співу, декламації у відомих професорів. У 1886 р. Лідія познайомилася з Іваном Шишмановим, з яким одружилася 9 січня 1889 р. Після шлюбу подружжя переїхало до Болгарії, де І. Д. Шишманов займав посаду міністра освіти.

Переклала французькою мовою з болгарської твори Вазова, Немірова, Каменова, Йовкова. Видала в Парижі один том «Legendes religieuses bulgares», працювала в журналі «Le Melusine», була театральним критиком «Le Bulgarie». Входила до багатьох товариств і організацій, популяризуючи серед болгар ідеали демократії. На початку 20-х років Лідія включилася у рух борців за мир і стала головою болгарської секції Міжнародної жіночої ліги миру і свободи. Водночас дописувала до українських журналів, співпрацювала з українською еміграцією в Софії як активний і почесний член різних товариств і комітетів. Зокрема, написала спогади про Михайла Драгоманова, Лесю Українку та Івана Шишманова.

За заслуги перед Болгарією в день свого 70-ліття отримала від царя Бориса ІІІ Жіночий Хрест І ступеня.

Драгоманова (з дому Кучинська) Людмила Михайлівна (1842 – 16 травня 1918) – дядина Лесі Українки, дружина М. П. Драгоманова. Народилася в сім’ї нащадків козацької старшини на хуторі Кучинщина біля Гадяча. Її батько був професором артилерії Віленської військової школи. Мати, Марфа Осипівна, тримала до хреста Ольгу Драгоманову. Освіту Людмила здобула у приватному пансіоні в Києві. Мала мистецькі таланти: виступала на сцені як акторка-аматор, блискуче грала на фортепіано.

20 серпня 1864 р. одружилася з М. Драгомановим, якого зналa з дитинства. Через нього увійшла в коло громадівців і відтоді поділяла всі життєві негаразди й успіхи свого чоловіка. Була його помічником у видавничій справі, перекладала його твори. У «Вестнике Европи» за 1874 р. надруковано її працю «Народные наречия и местный елемент в образовании». У першій пол. 70-х років була ініціаторкою Товариства денних притулків-шкіл для дітей робітничого класу в Києві. Приятелювала з Оленою Косач (в одруженні Тесленко-Приходько).

Після смерті М. Драгоманова, коли через жалобу не могла грати, відчула потяг до малярства і виявила неабиякі здібності. Іван Труш експонував її малюнки у Львові на виставці. У 1899 році переїхала до Києва, де мешкала до кінця життя. Померла 16 травня 1918 р. після тяжкої недуги. Похована на державний кошт на другій дільниці нового Байкового цвинтаря. Могила зникла після Другої світової війни.

Драгоманова (в одруженні Хрaпко) Оксана Олександрівна (22 грудня 1894 р., Санкт-Петербург – 5 квітня 1961, Лос-Анджелес, США) – правник, письменниця, громадська діячка, дочка Лесиного дядька Олександра. З 1895 р. жила у Творках (містечко Прушкoвського повіту Мазовецького воєводства в Польщі), де з 1891 р. її батько О. П. Драгоманов працював лікарем психіатричного шпиталю. Після закінчення зі срібною медаллю класичної гімназії у Варшаві продовжила освіту на юридичному відділенні Бестужевських курсів у Петербурзі. Закінчила курси у 1912 р., ставши однією з перших жінок-правників у царській Росії.

У 1918–1920 рр. О. Драгоманова та її чоловік Іван Храпко були службовцями дипломатичної місії Української Держави й УНР у Петрограді, юридичного відділу Міністерства закордонних справ у Києві, дипломатичного корпусу у Відні (після липня 1919 р.). О. Драгоманову також включили дo складу дипломатичної місії Директорії на Версальську мирну конференцію.

Після поразки визвольних змагань Оксана Драгоманова жила в Парижі, Берліні. Вчилася в Сорбонні на юридичному факультеті. Засновниця й активістка українського жіночого руху, член управи Української секції Міжнародної жіночoї ліги миру та cвободи, учасниця міжнародних конгресів цієї організації в Гаазі, Відні, Вашингтоні.

Від 1928 р. жила в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) та Буенос-Айресi (Аргентинa). Працювала у філії північноамериканського банку «Бостон» урядовцем польсько-російського відділу. Після Другої світової війни була членом новозаснованого Союзу українок Аргентини, Братства Святої Покрови Української автокефальної православної церкви, членом і головою літературного відділу Спілки українських науковців, літераторів і мистців.

Авторка повісті «По той бік світу». Перекладачка творів Гі де Мопассана, Шарля де Костерa, Жуля Верна, Арчибалда Кроніна й ін., які друкувалися на сторінках журналів «Овид» і «Пороги» (Буенос-Айрес). У грудні 1959 р. через недугу серця тяжко хвора Оксана Драгоманова переїхала разом із чоловіком до США, де й померла.

Драгоманова (з дому Кузьмина) Олександра Василівна – дружина Лесиного дядька Олександра Петровича Драгоманова. По материній лінії походила з родини Картaшевських з Полтавщини, що жили в Петербурзі.

Дражевська Любов (1909–2006) – громадськa діячка, журналістка, за фахом геолог. Після Другої світової війни емігрувала до США.

Дяків (ім’я невідоме) – актор театру М. Садовського, член Українського клубу.

Ж

Жебуньов Леонід Миколайович (1851–1914) – громадсько-політичний діяч, публіцист, народоволець, учасник революційних гуртків у Києві. Освіту здобув у Московській Петровсько-Розумовській рільничій академії. За «ходіння в народ» відбув заслання в Сибіру. Після заслання працював на посаді земського статиста на Чернігівщині. Разом із О. Русовим описав Ніжинський повіт. З початку 1900-х років належав до українських «Громад» у Києві, Харкові й Полтаві. Oдин з організаторів Українського клубу в Києві, з 1908 р. − член Об’єднаного комітету зі спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченкові в Києві, українського літературного комітету в Харкові, активний діяч полтавської та київської «Громад», полтавської «Просвіти», член Української демократично-радикальної партії та ТУП. Співпрацював з часописами «Зоря», «Киевская старина», «Земский сборник Черниговской губернии», ЛНВ, «Рідний край», «Украинская жизнь», «Рада», «Світло», «Полтавщина». Фінансував ряд видавничих проектів, матеріально підтримував «Раду». Часто гостював у Косачів у Зеленому Гаю на Полтавщині.

З

Закидальська Оксана (1941) – економіст, журналіст-політолог, активна діячка «Пласту», пасербиця Василя Кривинюка, племінника Лесі Українки. Зберігла в недоторканості архів, який успадкував її вітчим після смерті матері О. Косач-Кривинюк.

Закидальський Данило – син Оксани і Тараса Закидальських.

Заньковецька Марія (справжнє прізв. Адасовська; 4 серпня 1854, с. Заньки Ніжинського пов. Чернігівської губ. – 14 жовтня 1934, м. Київ) – видатна українська акторка. По лінії батька походила з української аристократії. З 1882 р. працювала у професійних трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, І. Карпенка-Карого.

І

Ігнатович Володимир (1895–1920) – страший син О. Ф. і В. В. Ігнатовичів.

Ігнатович (з дому Хоружинська) Олександра Федорівна (1863–1935) – сестра дружини І. Франка Ольги, дружина Віктора Володимировича Ігнатовича (1862–1933), економістa, членa української «Молодої Громади», громадського і державного діячa. Навчалась у Московському Олександрівському училищі, дe отримала свідоцтво на звання домашньої вчительки. Продовжила освіту на Бестужевських курсах. Гостювала з родиною у Зеленому Гаю.

Ігнатович Ольга (1900–?) – дочка О. Ф. і В. В. Ігнатовичів.

Ігнатович Юрій (1901–1975) – молодший син О. Ф. і В. В. Ігнатовичів.

Іщук (Шульгина) Надія (1888, Київ – 1979, Філадельфія, США) – педагог-математик, дочка старогромадівця Якова Шульгина. Співробітник комісії Товариства шкільної освіти (1918), автор першого підручника математики українською мовою на Наддніпрянщині. Після поразки Української революції виїхала до Рівного. З 1950 р. жила у США.

К

Карвасовська Олена – дружина Карвасовського Євгена. Підтримували приязні стосунки з Косачами, часто відвідували їх у Колодяжному.

Карвасовський Євген – мировий посередник Ковельського з’їзду мирових посередників, колега П. А. Косача.

Карпова Феоктиста Семенівнa (? – 1915) – названа мати К. В. Квітки, чоловікa Лесі Українки. Тримала пансіон для гімназистів у Києві. З призначенням К. Квітки на службу на Кавказ жила постійно з ним, Лесею та вихованкою Марусею. Разом з чоловіком Олександром Антоновичeм і Марусею двічі відпочивали у Зеленому Гаю.

Карташевськa Марія Миколаївнa – дружина Миколи Петровича Карташевського, голови Ковельського з’їзду мирових посередників. Після смерті чоловіка (1890 р.) разом з дітьми оселилася в Житомирі, а згодом у Петербурзі. У 1905 р. у неї жила Ізидора, яку відвідала її сестра Леся. М. М. Карташевська часто відпочивала у Зеленому Гаю.

Карташевський Петро – хрещеник О. П. Косач, студент юридичного факультету Петербурзького університету, фотограф-аматор.

Катерина (прізвище невідоме) – покоївка Косачів у Колодяжному і Києві. Докладніших відомостей немає.

Квітка Климент Васильович (4 лютого 1880, с. Хмелів Роменського повіту Полтавської губ. – 19 вересня 1953, Москва) – український музика й етнограф, чоловік Лесі Українки. Після закінчення гімназії навчався у Київському музичному училищі Російського музичного товариства по класу фортепіано у Г. К. Ходоровського як стипендіат цього товариства. У студентстькі роки працював концертмейстером хору Київського університету. Тоді ж очолював гурток середньошкільної молоді, до якої належали учні київських гімназій, Колегії Павла Галагана, реальних училищ і Київської духовної семінарії. У Київській 5-й гімназії, де навчалася Ізидора Косач, разом з нею влаштував український вертеп. Прослухав повний курс філологічного факультету Київського університету. У 1902 р. видав перший збірник народних пісень. У 1902 р., cкінчивши правничий факультет університету Св. Володимира, працював у судовому відомстві різних міст Криму і Кавказу на посаді секретаря окружного суду. З 3.11.1917 – товариш генерального секретаря судових справ, 31 березня 1918 р. призначений Радою народних міністрів товаришем міністра юстиції УНР. Член НТШ.

У 1922–1933 рр. – керівник Кабінету музичної етнографії ВУАН у Києві. Одночасно викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенкa. У вересні 1932 р. був призначений керівником етнографічного відділу історично-теоретичної кафедри Московської державної консерваторії, однак залишався працювати в Києві. У лютому 1933 р. був заарештований органами НКВС і після допитів звільнений. Через півтора місяця, побоюючись нового арешту, переїхав до Москви, де читав курс музики народів СРСР у Московській консерваторії. 8 лютого 1934 р. його було знову заарештовано і відправлено до Караганди у виправно-трудовий табір. 13 лютого 1936 р. достроково звільнений і поновлений на посаді професора Московської консерваторії. Реабілітований 26 жовтня 1964 р. президією Мосдержсуду.

У 1937–1945 рр. – керівник фольклорної секції Наукового-дослідницького інституту при Московській консерваторії. У 1949–1953 рр. – науковий керівник заснованого ним Кабінету з вивчення музичної творчості народів СРСР (нині Науковий центр народної музики ім. К. В. Квітки).

К. Квітка зібрав 6 тисяч народних мелодій і сформував фонд фольклорних записів. Він автор близько 50 наукових праць із музикознавства та етнографії. З 1900 р. почав записувати пісні з голосу Лесі Українки, які вийшли друком у 1917–1918 рр. Його дослідження в галузі ладової і ритмічної організації народних пісень стали новою сторінкою в теорії музики. Опублікував також правознавчі популярні брошури, що були одними з перших юридичними працями українською мовою: «Початки науки про права конституційні» та «Права щодо виборів», а також статті «Вільність віри», «Про громадські вільності», «Вільність громадянська».

Кирилів (ім’я не встановлено) – архітектор. Докладніших відомостей немає.

Кобилянська Ольга Юліанівна (1863–1942) – письменниця. Після закінчення 4-класної німецької школи освіту здобувала самотужки. У літературі дебютувала творами, написаними німецькою мовою. Авторка творів «Земля», «У неділю рано зілля копала», «Царівна», «Він і Вона», «Людина», «На полях», «Німба», «У св. Івана» й ін. Уперше зустрілася з Лесею Українкою та її родиною влітку 1899 р. У 1901 р. Леся Косач відвідала свою близьку приятельку в Чернівцях. Збереглося активне листування обох письменниць (1899–1913 рр.).

Ковалевський Микола Васильович (1842–1897) – походив з української шляхетської родини, педагог, член київської «Громади», шкільний товариш й один з найближчих людей М. Драгоманова. Мав маєток Ковалівщина недалеко від Гадяча на Полтавщині. Навчався в Київському, Харківському університетах і на Вищих педагогічних курсах при Головному військово-навчальному управлінні в Петербурзі. Викладав історію в Київській військовій гімназії, після того вчителював у Петербурзі, Полтаві, а з весни 1878 р. служив у міській управі м. Одеси.

Разом з іншими громадівцями викладав у недільній школі в Києві на Подолі. Діяльної участі в революційному русі не брав, але за співчуття і матеріальну підтримку дружини – народниці Марії Павлівни Воронцової – без суду відбув трирічне заслання в Сибіру. Після заслання повернувся до Києва (1882 р), згуртував молодь, яка підтримувала ідеї М. Драгоманова, збирав кошти для збірника «Громада» та інших закордонних видань, а також для Русько-української радикальної партії. Фінансував видання книжки М. Драгоманова «Політичні пісні українського народу XVIII–XIX ст. з увагами» (1883, 1885), «Вольный Союз – Вільна спілка» (1884) та ін., матеріально підтримував часописи «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос», «Радикал», «Житє і слово». Автор популярної книги «Коротка історія малоруського народу» (1875), виданої у Львові під псевдонімом Іван Маркович, а також багатьох статей у газетах «Народ» і «Радикал».

Помер 4 жовтня 1897 р. у Києві. Похований на Байковому кладовищі. М. Ковалевського глибоко шанувала Леся Українка і написала спогад про нього.

Колянковський Є. Л. – мировий посередник 1-го призову на з’їзді мирових посередників Новоград-Волинського повіту, приятель П. А. та О. П. Косачів. Тривалий час листувався з Ольгою Петрівною.

Комаров Михайло Федорович (1844–1913) – бібліограф, етнограф, фольклорист, критик, лексикограф, перекладач, громадський діяч, член київської, згодом oдеської старої «Громади», працював нотарем в Одесі. Близький приятель родини Косачів. «Розмовa про земні сили» російського історика і громадського діяча О. Іванова (Строніна) у перекладі М. Комарова (К., 1874) – перша книжка, яку Леся прочитала самостійно. Богдан Комаров згадував: «У свій перший же приїзд до нас Леся відшукала на книжкових полицях батькову брошурку “Земні сили” і похвалилась, що то перша книжка, яку вона прочитала в дитинстві…»

Подружжя Комарових мало п’ятеро дітей – Маргариту, Любов, Галину, Віру, Богдана.

Комарова (в одруженні Волянська) Віра – наймолодша дочка М. Ф. Комарова, приятелька Лесиної сестри Ольги. Її прийомна дочка Віра була нареченою Лесиного племінника Михайла Кривинюка.

Комарова Галина (1877–1938) – дочка М. Ф. Комарова, приятелька Лесиної сестри Ольги, поетеса, перекладач. Автор збірок поезій «Починок» (1905), «Роксолана» (1917). Публікувалась у «Літературно-науковому віснику», альманахах «Акорди» (1903) і «На вічну пам’ять Котляревському» (1904), антології Олекси Коваленка «Українська муза» (1908). Галину Комарову згадували І. Франко та С. Єфремов в «Історії українського письменства». Твори її входять до сучасних антологій «Тридцять українських поетес» (К.: Рад. письменник, 1968) та «Українська хата» (К., 1990). Після 1917 р. працювала редактором у видавництвах.

Комарова Любов (1875–1937) – дочка М. Ф. Комарова, приятелька Лесиної сестри Ольги, перекладач. У радянські часи переклала працю Майкла Фарадея «Історія свічки» та роман Віктора Гюго «93-й рік».

Комарова Маргарита (1870–1929) – дочка М. Ф. Комарова, близька Лесина подруга, член гуртка «Плеяда». Перекладала оповідання Володимира Короленка «Сон Макара» (надруковане у львівському журналі «Зоря»), статтю Дмитра Клеменсова «Дещо з життя Т. Г. Шевченка в Раїмі». Їй належать переклади українських авторів російською мовою, які публікувались в одеських журналах «По морю и суше» та «Южные записки». У 1893 р. вона одружилася з асистентом кафедри мінералогії Новоросійського університету Михайлом Сидоренком.

Про Маргариту («Гретхен») Леся писала в своїй «Подорожі до моря»: «Там друга в прихильній дівчині знайшла я». На похорон Лесі Українки Маргарита привезла вінок із написом: «Лесі від її Гретхен».

Комендант (ім’я не встановлено) – скульптор, редактор «Сяйва».

Кононенко Харитя (1900–1943) – економіст, доктор правничих і економічних наук, поетеса, директор Українського Червоного Хреста, активістка жіночого руху в Чехословаччині, Галичині. Співпрацювала з журналами «Жіноча доля», «Жінка», часописом «Волинь». Ув’язнена за співпрацю з ОУН-УПА і розстріляна гестапівцями у жовтні 1943 року в Рівному.

Коріневський (ім’я не встановлено) – колега Миколи Косача.

Косач Григорій Антонович (28 листопада 1843 – після 1916 р.) – дворянин, титулований радник, дядько Лесі по батьковій лінії. Вчився в Полтавському кадетському корпусі, але двічі кидав навчання і лишився з домашньою освітою, як і сестри Олександра й Олена. Cлужив судовим приставом з’їзду мирових посередників у м. Новограді-Волинському, мировим посередником волосного суду в м. Полонному Новоград-Волинського повіту та у м. Більську на Гродненщині. У 1909 р. зa віком подав у відставку і жив у Києві недалеко від родини брата Петра на вул. Маріїнсько-Благовіщенській. За спогадами О. Косач-Кривинюк, був розумною, дотепною, надзвичайно порядною людиною, «дуже хороший стрілець та мисливий, любив усіляке майстрування та агрономічну роботу, професійно робив опудала звірів та птахів». Був одружений з Марією Михайлівною (прізвище з дому невідоме). Їхній син помер у дитячому віці. Невдовзі дружина залишила його заради П. І. Немоловського. Вийшовши у відставку, зійшовся з Антоніною Іванівною (прізвище з дому невідоме), виховував підкинутого хлопчика Бориса, жив у Мглині. З братом Петром та його родиною завжди був у добрих стосунках.

Косач (в одруженні Мільська) Євгенія Михайлівна (25 лютого 1898, Тарту, Естонія – 1 квітня 1977, Пуща-Водиця) – племінниця Лесі Українки, дочка старшого брата Михайла Косача, за фахом лікар. Освіту здобула в Києві. Працювала в різних містах України (переважно на Київщині), у Росії (Свердловськ), Молдавії. Перед 100-літтям з дня народження Лесі Українки її розшукав у Молдавії письменник М. Олійник. Написала спогади про Лесю Українку та родину.

Косач Микола Петрович (3 вересня 1884, с. Колодяжне Ковельського пов. Волинської губ. – 16 липня 1937, с. Колодяжне Ковельського пов. Волинської губ.) – молодший брат Лесі Українки. Освіту здобув у 4-й київській гімназії. У 1903 р. закінчив гімназію і вступив до Київського політехнічного інституту. Студентом захопився ідеями соціал-демократів, цікавився соціалістичною літературою і в Київському окружному комітеті партії мав псевдо Яким. У 1907 р. одружився з Наталією Дробишевою (Дробиш).

Здобувши фах інженера-агронома, у 1912 році оселився в родинному маєтку в Колодяжному, служив повітовим агрономом у Ковельському повіті й членом повітової земської управи (1912–1914), а згодом її головою. Тоді ж мав намір виставити свою кандидатуру до губернської думи, та змінив плани через обшуки в нього і його найближчого приятеля Володимира Просяниченка.

Юрій Косач стверджує, що його батькo у 1917 р. за Тимчасового уряду був головою Ради робітничих і солдатських депутатів Прифронтової (Сарненської) округи, Житомирським, а згодом Ковельським комісаром. Делегат від Волині на Установчі збори («Учредительное собрание»). Восени 1918 р. арештований німецькою владою за діяльність проти окупантів разом з іншими діячами Волині – М. Луцкевичем, М. Кухаренком та ін. У 1919 р. ув’язнений польською окупаційною владою. Після жовтневого перевороту адміністративний апарат, призначений Тимчасовим урядом, перестав діяти і влада перейшла до Української Центральної Ради та її адміністрації. Відтак Косач активно долучився до поширення «Просвіт» на Ковельщині, захоплено організовував кооперацію. За Гетьманату був членом повітової ради. Зокрема, 1920 року надав ковельській «Просвіті», засновником і головою якої був, безпроцентну позичку в сумі 5 тис. марок. Разом із дружиною Наталією організував у Ковелі притулок для дітей-сиріт. Не припиняв культурно-просвітницької праці й після Ризької угоди 1921 р., згідно з якою Польща отримaла від радянської Росії Західну Україну. Зокрема, з його ініціативи загальні збори Ковельської повітової «Просвіти», які відбулися 9 лютого 1926 р., ухвалили надати їй ім’я Лесі Українки. Відомо, що завдяки його старанням постали «Просвіти» у Мацієві та Колодяжному.

Помер у бідності й самотності 16 липня 1937 р. Похований на сільському цвинтарі у с. Колодяжному на Волині.

Косач Михайло Петрович (25 липня 1869 – 16 жовтня 1903) – старший брат Лесі Українки, учений-фізик, письменник, перекладач, громадський діяч. Разом із сестрою Лесею перекладав твори Миколи Гоголя. Окрім цього, перекладав Ф. Брет-Гарта, Г. Сенкевича, В. Короленка.

Учився з приватними вчителями за програмою чоловічої гімназії. Київська наука дала можливість вступити відразу до п’ятого класу класичної гімназії в Холмі, яку Михайло закінчив через чотири роки зі срібною медаллю. У 1888 році вступив на математичне відділення фізичного факультету. З 1891 року став студентом Юр’ївського університету (нині м. Тарту). 12 вересня 1893 р. у Києві одружився з Олександрою Судовщиковою. Успішно закінчивши математичне відділення (1894 р.), перевівся на фізичне і незабаром завершив освіту. Ще студентом працював асистентом фізичного кабінету, де готував і проводив досліди на лекціях професора Б. Б. Голіцина, відомого вченого, згодом академіка, основоположника сейсмології як точної науки, винахідника сейсмографа, першого президента Міжнародної сейсмічної асоціації. Весною 1895 року Михайло Косач захистив кандидатську дисертацію «Строение света в одноосной среде» (“Відбивання світла в одновісному середовищі”). Був запрошений на Всеросійську виставку в Нижньому Новгороді (1896 рік), де взяв участь у будівництві зразкової метеорологічної станції, на якій цілий місяць працював спостерігачем. У 1897 році склав іспити на звання викладача фізики й математики в університеті, здобув ступінь магістра. Тартуський університет послав його у відрядження до Кельна для ознайомлення з газовими двигунами.

У 1901 р. М. Косач дістав посаду приват-доцента на кафедрі фізично-математичного факультету Харківського університету. Помер передчасно й несподівано від дизентерії. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

Косач (з дому Дробиш) Наталія Григорівна (1890–1974) – дружина Миколи Косача. Освіту здобула в Київській 5-й жіночій гімназії, де вчилася разом з Ізидорою Косач. У роки Першої світової війни працювала сестрою милосердя у м. Ковелі. У 1920–30-х роках учителювала в школах Волинi. Після приєднання Західної України до СРСР (1939) викладала в середніх школах Ковеля та Володимира-Волинського. З 1949 р. жила в Нью-Йорку (США), де й померла.

Косач (в одруженні Шимановська) Оксана Петрівна (29 травня 1882, Колодяжне – 7 червня 1975) – сестра Лесі Українки. Після домашньої підготовки Оксана вступила до третього класу гімназії в Києві. У 1904 р., не отримавши виклику з Бестужевських курсів у Петербурзі, поїхала у Льєж (Бельгія), де вступила до Політехнічного університету на інженерний факультет. Через рік склала іспити до Льєжської консерваторії. У 1907 р. таки вступила на Бестужeвськi вищi жіночi курси в Петербурзі, але була виключена, очевидно, через причетність до політичної діяльності її майбутнього чоловіка Антона Шимановського та його арешт у листопаді 1906 р. У 1908 році Оксана Косач одружилася з Антоном Шимановським, своїм двоюрідним братом. З 1909 року жила у Швейцарії. Восени 1913 р. разом з донькою Оксаною востаннє відвідала родину в Україні. У 1918 р. працювала у посольстві УНР у Швейцарії. У тому ж році її чоловік повернувся до Петербурга. Згодом Оксана з дочкою оселилася в Празі. Працювала лектором французької мови в Українському вільному університеті (Прага) та в гімназії (Прага, Ржeвниці). Написала популярну статтю про свою сестру «Леся Українка (нарис життя)», надруковану в неперіодичному журналі учнів Української реальної гімназії «Ранок» (Прага–Київ, 1926. – ч. 2). Відома також як перекладач із французької.

Косач (з дому Драгоманова) Ольга Петрівна, літ. псевдонім Олена Пчілка (29 червня 1849, м. Гадяч Полтавської губ. – 4 жовтня 1930, Київ) – письменниця, етнограф, фольклорист, публіцист, видавець і журналіст, громадська діячка українського культурного руху к. ХІХ – поч. ХХ ст., з 1925 р. – член-кореспондент АН УРСР. Початкову освіту здобула вдома під керівництвом батька Петра Драгоманова. Згодом вступила до Київського зразкового пансіону шляхетних дівчат А. Нельговської, який закінчила у 1866 р.

У 1868 році Ольга одружилася з П. А. Косачем. Подружжя оселилося в місті Звягелі, де чоловік обіймав посаду голови з’їзду мирових посередників.

У 1876 році Ольга Петрівна видала альбом «Український народний орнамент (зразки вишивання, ткання, писанок)» з передмовою про наукове значення зібраного матеріалу. У 1876 р. побачила світ перша збірка поезій Олени Пчілки «Думки-мережанки». Вона також автор повістей «Товаришки», «За правдою», новели «Збентежена вечеря», оповідань «Маскарад», «Біла кицька» та ін. Разом з Наталією Кобринською видала жіночий альманах «Перший вінок». Видавець і редактор «Рідного краю» та «Молодої України».

Переклалa українською мовою твори М. Гоголя, О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Кольцова, І. Тургенєва, В. Короленка, М. Тютчева, А. Фета, С. Надсона, С. Єсеніна, А. Міцкевича, Ю. Словацького, Е. Ожешко, М. Конопніцької, В. Гюго, Брет Гарта, Ф. Шіллера, Г.-Х. Андерсена, Гі де Мопассана та інших. Олена Пчілка написала мемуари і літературно-критичні статті про Тараса Шевченка, Євгена Гребінку, Олексу Стороженка, Михайла Старицького, Миколу Ковалевського, Марка Кропивницького, Бориса Грінченка, Павла Житецького, Миколу Лисенка, Михайла Драгоманова.

З часу Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського правління «Общества друзей мира». Навесні 1920 р. була заарештована більшовиками. З 1920 року працювала в етнографічній комісії ВУАН. Через п’ять років її обрано членом-кореспондентом АН УРСР. До кінця життя перебувала під постійним контролем НКВС.

Косач Петро Антонович (20 грудня (ст. ст.) 1841, м. Мглин Чернігівської губ. – 2 квітня 1909, м. Київ) – поміщик, юрист за освітою, дійсний статський радник. Початкові знання здобув у пансіоні для дівчaток, який утримувала П. С. Черняхівська, рідна сестра покійної матері. Потім навчався в Чернігівській гімназії. У 1859 р. вступив до Петербурзького університету на математичний факультет, через рік перевівся на правничий. За участь у студентських заворушеннях був виключений з другого курсу. Приїхав до Києва і поступив до університету Св. Володимира на правничий факультет. У 1864 р. захистив ступінь кандидата законодавства і на початку 1865 року отримав призначення на секретаря Київського «по крестьянским делам присутствія». У 1866 р. був відряджений до Новограда-Волинського для виконання обов’язків голови з’їзду мирових посередників. На цій посаді Петро Косач згодом і був затверджений. У 1878 р. змінив місце служби на Луцьк, а в 1891 р. – на Ковель. 1899 р. П. Косача призначили членом Київської губерніальної управи в селянських справах.

Ще навчаючись у Києві, П. Косач увійшов у товариство української «Громади», працював у недільних школах. Особливо близькі стосунки були в нього з М. Лисенком, перший збірник пісень якогo П. Косач видав своїм коштом у Лейпцігу. Він також фінансував більшість видань Олени Пчілки і Лесі Укрaїнки.

Похований на старому Байковому кладовищі біля могили сина Михайла.

Косач Юрій Миколайович (5 грудня 1908–1990) – письменник, драматург, критик, публіцист, журналіст, перекладач, племінник Лесі Українки. Освіту здобув в академічній гімназії у м. Львові. Студіював право у Варшавському університеті. Через політичні обставини продовжив навчання у Сорбонні (Париж). У Парижі розпочав свою літературну творчість. У 1937 р. Ю. Косач дістав першу нагороду премії ім. І. Франка, заснованої Товариством українських письменників і журналістів за три збірки оповідань – «Чарівна Україна», «Клубок Аріадни», «Тринадцята дружина».

Відзначався політичною непостійністю: у 1920-ті роки був зв’язаний з українськими націоналістами, під час Другої світової війни співпрацював з німцям, у 1960-ті – з КГБ.

Помер у м. Пасейк, шт. Нью-Джерсі. Похований на українському цвинтарі у С. Бавнд-Бруку.

Косачівна (Косач) Віра – дочка Миколи Косача, двоюрідного брата П. А. Косача, племінниця М. Байдаківської.

Косачівна (Косач) Марія – дочка Миколи Косача, двоюрідного брата П. А. Косача.

Косач-Борисова Iзидора (21 березня 1888, с. Колодяжне Ковельського пов. Волинської губ. – 12 квітня1980, Піскатавей, Нью-Джерсі, США) – наймолодша сестра Лесі Українки, за фахом агроном. Початкову освіту здобула вдома і вступила до четвертого класу 5-ї гімназії в Києві. Після закінчення навчалась на «Женских сельскохозяйственных курсах им. Стебута» в Петербурзі. Восени 1906 р. вступила на агрономічний відділ Київського політехнічного інституту, який почав приймати жінок, і закінчила його в січні 1911 р.

22 квітня 1912 року Ізидора одружилась із Юрієм Борисовим, теж випускником київської Політехніки. З 1911 р. працювала на дослідній станції виноградарства і виноробства у Кишиневі, а з 1913 р. переїхала до чоловіка в Кам’янець-Подільський. 23 липня 1914 р. у Києві народила дочку Олесю. У 1914–1918 рр. жила в Києві, Гадячі, Катеринославі. У 1918 р., після повернення чоловіка з австрійського полону, повернулась у Кам’янець-Подільський, де викладала хімію в гімназії та агротехнікумі. З 1925 р. мешкала в Києві, де працювала у в сільськогосподарському агроінженерному інституті на кафедрі ботаніки асистентом акад. Вотчала. У роки сталінського терору була репресована. У вересні 1937 р. її було заарештовано й ув’язнено в Лук’янівській тюрмі. 4 лютого 1938 р. за «агітацію проти радянської влади» засуджено на 8 років виправно-трудових таборів. Покарання відбувала в Онезьких таборах «Малиновские Избы» та «Островісте».

У 1939 році після перегляду справи І. Косач-Борисову звільнили. Повернувшись у Київ, до 1941 р. працювала у другому медичному інституті на кафедрі гістології. Під час німецької окупації Києва працювала в міській управі та Цукорцентралі; була заарештована гестапо за підозрою у співпраці з членами ОУН.

У 1944 р. Ізидора з Ольгою і дітьми покинули Україну. Від грудня 1949 р. жила у США. Тут працювала мийницею посуду, вишивала для крамнички СУА у Філадельфії. Написала спогади про Олену Пчілку, Лесю Українку, М. Лисенка, Колодяжне і Зелений Гай. Похована на українському цвинтарі у С. Бавнд-Бруку (шт. Нью-Джерсі).

Косач-Квітка Лариса Петрівна, літ. псевдонім Леся Українка (25 лютого 1871 – 1 серпня 1913) – визначна письменниця, драматург, публіцист. Завдяки походженню і вихованню стала українкою з європейським світоглядом і європейською культурою. Дворянка, дочка дійсного статського радника, предводителя повітового дворянства і письменниці Олени Пчілки (також дворянки), Лариса Косач мала винятково сприятливі обставини для шліфування вродженого мистецького хисту. З раннього дитинства студіювала чужі мови, а отже, могла пізнавати скарби письменства інших народів і культур. Музика увійшла у Лесин світ так само у ранньому дитинстві. На думку рідних, лише недуга кісток стала на перешкоді її музичної кар’єри. Мала також хист до малярства і брала уроки у відомій Київській рисувальній школі М. Мурашка.

З юних літ Лесі довелося постійно подорожувати. І хоча ці подорожі до Європи і великих міст тодішньої царської Росії були викликані негативним фактором – хворобою, та водночас мали велике значення для розвитку і формування її світогляду. Адже Леся відвідала майже всі найкращі європейські театри, слухала найславетніших музик, була в курсі світових музично-театральних новин.

Перші проби пера завдяки старанням матері знайшли місце на сторінках тогочасних галицьких україномовних часописів «Зоря», «Дзвінок», «ЛНВ». Серед близького оточення Лесі Українки були визначні вчені та громадсько-політичні діячі: М. П. Драгоманов, В. Б. Антонович, М. В. Лисенко, М. П. Старицький, М. В. Ковалевський та ін.

Авторка поетичних збірок «На крилах пісень» (1892), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки (1902), двадцяти драматичних творів, повістей і оповідань. Вільно володіла європейським мовами (англійською, німецькою, французькою, італійською), знала латинь, болгарську, російську, польську. Є відомості, що починала вивчати шведську й іспанську, а також грузинську. Перекладала українською мовою М. Гоголя, A. Міцкевича, М. Конопніцьку, В. Гюго, Д. Свіфта, П.-Ж. Етцеля, В. Шекспіра, Д. Байрона, Г. Гейне, Ж. Занд, А. Негрі, Г. Гауптмана, М. Метерлінка, І. Тургенєва.

Леся Українка постійно стежила за львівськими виданнями, в яких друкувалися її твори, – «Зоря», «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», «Хлібороб» тощо.

Належала до членства у раді київської «Просвіти». Листувалася з передовими людьми того часу – Драгомановим, Франком, Гнатюком, Павликом, Кобилянською та ін.

Симпатизувала радикальній партії Франка–Павлика, натхненником якої був М. Драгоманов, Українській соціал-демократичній партії, для якої готувала видання. Вважається, що осередком її духовного виховання були мати Олена Пчілка і дядько Михайло Драгоманов.

Затяжна й невилікована хвороба з одного боку, а з другого – інтенсивне інтелектуальне й, можна сказати, героїчне життя Лесі Українки, яка вела «тридцятилітню війну» з трьома туберкульозами – кісток, легень і нирок… Як не жорстоко думати, а інколи хвороба й сприяла заглибленню в сутність людського буття, сприяла філософічности її творів. Навіть жандарми у своїх доносах характеризували Лесю Українку як особистість серйозну і зосереджену… Вона ж вважала себе «скептичною розумом, фанатичною почуттями».

6 серпня 1907 р. обвінчалася з Климентом Квіткою у Вознесенській церкві на Деміївці в Києві.

Померла в Сурамі (Грузія). Похована в старій частині Байкового кладовища.

Косач-Кривинюк Ольга Петрівна (26 травня 1877, Новоград-Волинський – 11 листопада 1945, Авгсбург, Німеччина) – за фахом лікар, перекладач творів А. Доде. Ж. Санд, Ч. Дікенса, Е. Ожешко, Д. Лондона, відома в літературі під псевдонімом Олеся Зірка. Сестра Лесі Українки. Отримавши домашню освіту, вступила до останнього, сьомого класу Київської жіночої гімназії А. Дучинської, яку в 1897 році закінчила із золотою медаллю. Ще один рік навчалася у додатковому – восьмому – класі, поглиблюючи знання з математики під керівництвом викладача К. Щербини. Блискуче склавши вступні іспити, стала слухачкою Вищих жіночих медичних курсів у Петербурзі.

Після закінчення Петербурзьких медичних курсів Ольга не могла працювати лікарем на Волині. І вона, а ще більше її чоловік належали до «неблагонадійних». У 1910 р. влаштувалась на посаду земського патронажного лікаря для дітей-сиріт у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава. Тут займалася також літературою: перекладала І. Тургенєва, Ч. Діккенса, Г.-Х. Андерсена, Р. Кіплінга, В. Гюго, Е. Ожешко та ін. Відкрила ткацьку майстерню й організувала гурток вишивання. Зібрала і відтворила узори, частина яких стали основою видання «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини. Випуск І. Вирізування й настилування».

У 1921 р. разом з родиною переїхала до Могилева-Подільського, де не було такого голоду, як на Катеринославщині. У 1924 році повернулася до Києва, де працювала вчителькою української мови, а згодом – бібліографом у медичній бібліотеці. У 1929 році було арештовано її чоловіка, якому інкримінували причетність до СВУ.

Улітку 1943 р. виїхала до Львова, звідти – до Праги, а згодом до Німеччини, де й померла у таборі для переміщених осіб. Похована на міському цвинтарі у м. Авгсбургу.

О. Косач-Кривинюк – автор фундаментальної праці «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» і спогадів про сестру.

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864–1913) – український письменник і громадський діяч, автор багатьох повістей, оповідань, новел, що увійшли в історію української літератури.

Красицький Фотій (1873–1944) – художник, внучатий небіж Т. Г. Шевченка, автор серії портретів визначних діячів української культури, у тому числі Лесі Українки й Олени Пчілки. Портрети Лесі, Ольги й Оксани і їхньої матері Ольги Петрівни пензля Фотія Красицького експонуються в музеї Лесі Українки в Києві. Влітку відпочивав у Колодяжному і Зеленому Гаю.

Кривинюк Василь Михайлович (17 червня 1920, Катеринослав (нині Дніпропетровськ) – 17 вересня 1987, Торонто, Канада) – син Лесиної сестри Ольги. У 1946 р. емігрував до Канади. Працював у фірмі «Cambell’s» у Торонто.

Кривинюк (з дому Паладійчук) Ірина (1913–1999) – дружина Василя Кривинюка.

У 1990 р. передала в Україну частину архіву О. Косач-Кривинюк, зокрема машинопис «Хронології життя і творчости Лесі Українки».

Кривинюк Марія Василівна (в одруженні Євцихевич) – сестра чоловіка Лесиної сестри Ольги.

Кривинюк Михайло Васильович (1871, с. Гнійниця Острозького пов. Волинської губ. – 1 вересня 1944, м. Свердловськ, РФСР) – за фахом інженер, близький приятель, побратим Лесі Косач, чоловік її сестри Ольги, перекладач, член української соціал-демократичної партії, автор популярних брошур соціал-демократичного спрямування, просвітянський діяч. Ідейний і політичний однодумець Лариси Косач, її співробітник у соціал-демократичному русі та реалізації різних видавничих проектів, один з найближчих і довірених осіб в останні роки її життя.

З М. В. Кривинюком сестри Лариса й Ольга познайомилися 26 січня 1896 р. на весіллі Л. Старицької й О. Черняхівського, у якого він був боярином. Леся Українка у листах називала Михайла Кривинюка братом і присвятила йому поезії «До товариша» (квітень 1897) та «Весна зимова» (1898).

М. Кривинюк навчався в Острозькій і Житомирській класичних гімназіях. Освіту продовжив на медичному факультеті (1893) i природничому відділеннi Київського університету Св. Володимира. 24 листопада був заарештований і ув’язнений до Лук’янівської тюрми за причетність до соціал-революційних гуртків. Тоді ж його виключили з Київського університету із забороною вступу до всіх вишів Росії. У 1898 р. М. Кривинюка вислали до Астрахані. У 1900 р. він повернувся до Києва, але через заборону навчатися в Росії виїхав наступного року до Львова, де продовжив навчання у Львівському політехнічному інституті. Потім переїхав до Праги й завершив освіту в Політехніці (відділ іженерної механіки). У 1904 р. одружився з Ольгою Косач. На початку 1906 р. повернувся в Україну, був удруге заарештований у 1907 р. У 1910–1914 рр. працював у Волзько-Камському комерційному банку в Києві. У 1914 р. переїхав до Катеринослава, де жила його дружина з сином. Активно співпрацював з «Просвітою», вчителював у середніх навчальних закладах. У 1921 р. разом з родиною переїхав до Могилева-Подільського. У 1924 р. знову оселився в Києві, де працював два роки бухгалтером Київської контори управління нерухомим майном. З 1926 р. – в Інституті української наукової мови ВУАН. 15 вересня 1929 р. був заарештований і 1930 р. засуджений у Харкові по справі СВУ. З вироком суду – три роки умовно – М. Кривинюк повернувся до Києва й працював бухгалтером Бессарабського ринку.

У червні 1941 року М. Кривинюк відвідав К. Квітку, який мешкав у Москві. Туди ж приїхав зі Свердловськa його син Михайло. Звідти вони разом відправились на Урал. Початок війни застав їх у поїзді. Рідних в Україні відрізала лінія фронту.

М. Кривинюк трагічно загинув у 1944 р., переходячи через залізничне полотно.

Кривинюк Михайло Михайлович (5 грудня 1905, Прага – 7 травня 1993, Єкатеринбург, Росія) – старший син Лесиної сестри Ольги. Працював старшим інженером Уральського проектного відділення Союзтранспортпроекту. Освіту здобув у Катеринославському комерційному училищі та Київському політехнічному інституті.

Кропивницький Марко Лукич (1840 – 1910) – український драматург, актор, режисер, композитор.

Л

Лаврентьєв Степан – студент Петербурзького технологічного інститут, близький приятель Лариси та Ольги Косачівен.

Левицька Зінаїда (1870– 919) – письменниця, перекладач з польської і французької мов, дружина Модеста Левицького.

Левицький Модест Пилипович (25 липня 1866, с. Вихилівка на Поділлі – 16 червня 1932, Луцьк) – український письменник, композитор, педагог, громадський і політичний діяч, за фахом лікар. Закінчив історико-філологічний та медичний факультети Київського університету. Працював лікарем у Білій Церкві та на Волині. Зокрема, у 1895–1897 рр.– лікар Ковельського повіту. У 1918−1919 рр. керував санітарним і культурно-освітнім відділенням Міністерства шляхів сполучення УНР. У 1919 р. – радник, а пізніше – голова дипломатичної місії у Греції. В еміграції проживав у Відні, Тарнові, очолював туберкульозний госпіталь для українських ветеранів у Закопаному, викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, був членом «Термінологічної комісії». Співпрацював із газетою «Українська трибуна». У 1927–1932 рр. – учитель української мови і природознавства, а також лікар української гімназії у Луцьку.

Автор окремих брошур − «Рідна мова», «Десять заповідей здоров’я», «По закону», збірок оповідань, а також української граматики та лікарських порадників. Друкувася у журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», газетах «Рада», «Громадська думка» та ін. Левицький Пилип, батько Модеста, інспектор народних шкіл, разом з молодим Петром Косачем брав участь в організації перших недільних шкіл у Києві. Він і його дружина Зінаїда були у близьких приятельських стосунках з родиною Косачів.

Левицький Орест Іванович (1849–1922) – історик, секретар Київської археографічної комісії, діловод комісії для розбору давніх актів при Управлінні генерал-губернатора. Приятель П. А. Косача і його родини, чaстий гість Колодяжненської садиби.

Левицький C. – приятель Михайла Косача. Докладніших відомостей немає.

Лиcавета (?–1916) – колишня кріпачка Драгоманових, яка працювала куховаркою в їхньому маєтку 40 років, а її чоловік Купріян служив сторожем. Після смерті Є. І. Драгоманової служила в О. П. Косач, доглядаючи садибу в Гадячі й Зеленому Гаю.

Лисенко (в одруженні Шило) Галина (1883–1964) – дочка композитора М. В. Лисенка.

Лисенко (в одруженні Масляникова) Катерина (1880–1948) – дочка композитора М. В. Лисенка.

Лисенко Маріанна (1877–1946) – дочка композитора М. В. Лисенка, відома піаністка, викладач і диригент Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка у Києві, автор підручника «Школа навчання на піаніно». На початку 1900-х років гостювала в Косачів у Колодяжному і Запрудді.

Лисенко Микола Віталійович (1842–1912) – композитор, основоположник української класичної музики, громадський діяч, фольклорист, етнограф, педагог. Освіту здобув у Київському університеті зі званням кандидата природничих наук. Гри на фортепіано вчився у матері. Музичні студії завершив у проф. К. Райнеке, Е. Ріхтера (Лейпциг) і М. Римського-Корсакова (Петербург). У 1904 р. відкрив власну музично-драматичну школу. Автор великих музичних творів – опер «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», оперети «Енеїда», дитячих опер. Організатор музичних товариств, збирач і популяризатор української народної пісні. Активний діяч київської старої «Громади» й товариства «Просвіта», голова правління українського клубу «Родина». Близький приятель П. А. Косача, хрещений батько його сина Миколи.

Лисенко Наталія Андріївна (1880–1969) – племінниця М. В. Лисенка, акторка російського драматичного театру і німого кіно, жила у Франції.

Лисенко Остап (1885–1968) – син композитора М. Лисенка, музикант, викладач Київської консерваторії, організатор музею М. Лисенка при ній, автор спогадів про батька і Лесю Українку. Гостював у Косачів у Колодяжному.

Лисенко Тарас – син М. В. Лисенка, працівник Нотного відділення бібліотеки ВУАН.

Лукомська (ім’я невідоме) – приятелька Гилини Лисенко, докладніших відомостей немає.

М

Макарова Антоніна (1868–1963) – учителька з Гадяча, яка була знайома з родиною Косачів. Писала листи під диктовку Є. І. Драгоманової до членів її родини, також деякий час листувалася з Лесею Українкою.

Марися (прізвище невідоме) – донька кучера Косачів Шимона, якa замолоду працювалa в маєтку покоївкою. Згодом, одружившись із залізничним майстрoм ковельської станції, оселилaсь у місті. Близька приятелька Ольги Косач-Кривинюк.

Масловська Олена – ймовірно, дочка родини Масловських із Полтавщини. Ольга Косач-Кривинюк згадує Масловського в листі до Михайла Кривинюка від 12 квітня 1907 р. Докладніших відомостей про Масловських немає.

Матушевський Федір Павлович (1869−1919) – громадсько-політичний і кооперативний діяч, публіцист, редактор, літературний критик, за фахом юрист. Закінчив Київський університет (1889). Один із засновників видавництва «Вік», співробітник «Киевской старины», «Літературно-наукового вісника», «Украинской жизни». Редагував «Громадську думку» (1905–1906), «Раду» (1906) та журнал «Комашня». Член УДРП, ТУП, з 1917 р. – УПСФ, член Малої Ради, комісії з розроблення негайних заходів для розв’язання продовольчої кризи. 1919 р. отримав призначення на посаду голови дипломатичної місії УНР до Греції, де й помер. Його дружина Віра Матушевська (з дому Попова) вчилася разом з Ольгою Косач у Петербурзі. Ольга Косач-Кривинюк неодноразово відвідувала Матушевських у Боярці поблизу Києва.

Мельник Ганнуся – ймовірно, дитина з родини Катерини Мельник-Антонович.

Мережинський Максим Іванович (1871, с. Човгузів Старокостянтинівського пов. Волинської губ. – 1939, Київ) – товариш М. В. Кривинюка по Острозькій гімназії, за фахом лікар. Навчався на природничому факультетi Київського університету Св. Володимира. За звинуваченням у студентських заворушеннях був заарештований і виключений з університету без права проживання в Києві.

Після того вступив на медичний ф-т Московського університету. Отримавши право повернутися до Києва, працював хірургом в Олександрівській лікарні. Під час Першої світової війни був на фронті. Згодом – головним лікарем госпіталю в Києві. У 1920-х роках завідував xірургічним відділенням Інституту підвищення кваліфікації лікарів. У радянський час жив в одному будинку з родиною Кривинюків на Багговутівській, 7.

Його дружина Надія Григорівна і семирічний син Юрій померли від іспанки в роки Першої світової війни.

Мержинський Сергій Костянтинович (1870, Мінськ – 1901, Мінськ) – один з перших марксистів Білорусі, російський соціал-демократ, пропагандист марксизму в Києві і Мінську, співорганізатор І з’їзду РСДРП. Навчався в Київському університеті Св. Володимира, один з організаторів студентської марксистської організації, член київського «Союзa борьбы за освобождение рабочего класса».

З Лесею Українкою познайомився у 1897 р. в Ялті. «Друг моїх ідей» – називала вона його, кажучи завжди «дружба», а не «кохання» про ці стосунки. Був у Гадячі та Зеленому Гаю влітку 1898 і 1900 рр. Помер у Мінську від сухот у Лесі на руках. У ніч на 18 лютого 1901 року Леся Українка написала біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського поему «Одержима».

Миколайчук Оксана – племінниця Михайла Кривинюка, дочка його сестри Ганни.

Міяковськa Євгенія (1891, Ковель – 1975, Київ) – за фахом фельдшер, знайома Ізидори та Миколи Косачів.

Міяковська Зінаїда (1884, Ковель – 1965, Київ) – приятелька Ізидори Косач-Борисової.

Міяковська-Радиш Оксана (1919) – дочка Володимира Міяковського. Після Другої світової війни емігрувала до США. З 1984 р. завідує канцелярією УВАН у США. Автор спогадів про арешт батька та виїзд родини з України.

Міяковський Варлаам Матвійович (1850–1896) – дворянин, мировий посередник Ковельського повіту, мировий суддя, член «присутствія» по військовій повинності. Освіту здобув у Рівненській шестикласній реальній гімназії, після закінчення якої вступив у штат чиновників Волинського губерніального управління на посаду службовця канцелярії. У 1884 р. В. М. Міяковський дістав призначення кандидата в мировi посередники при Губернському по селянськиx справах «присутствії». У 1885–1896 рр. жив і працював у Ковелі разом з П. А. Косачем. Його дружина – Ольгa Леонтіївнa (з дому Лятошинськa; 1858–1932). Мали будинок у Ковелі та маєток у Порську на Ковельщині, де їх відвідували Косачі.

Молчановська Віра, сини Молчановського – ймовірно, діти Нікандра Молчановського (1858–1906), вченого-історика, члена старої «Громади». Докладніших відомостей немає.

Н

Науменко Володимир Павлович (1852–1919) – учений-філолог, педагог, публіцист, редактор, етнограф, член української старої «Громади», український громадський діяч. Дослідник творчості Г. Квітки-Основ’яненка й І. Котляревського. Закінчив Київську 2-гу гімназію та Київський університет (історико-філологічний факультет). Викладач словесності 2-ї Київської гімназії. Редактор «Киевской старины» (1893–1902), її видавець (1902–1906). Редактор журналу «Українa» (1907), газети «Свобода и право» (1906). З 1905 р. – директор заснованої ним гімназії. Один із засновників та голова Українського наукового товариства у Києві. Керував Київським навчальним округом і Міністерством освіти Української Держави (листопад 1918 р.) в уряді С. Гербеля. Науковий співробітник історико-філологічного відділу УАН (1919). 7-го липня 1919 р. його було заарештовано радянською владою за «контрреволюційну діяльність» і розстріляно без суду і слідства.

Близький приятель П. А. Косача, неодноразово бував у Колодяжному.

Неприцький (Неприцький-Грановський) Олександр (1887–1976) – письменник, біолог, професор Університету в Міннеаполісі (шт. Міннесота). Закінчив Київський комерційний інститут. Його поезії, рецензії друкувалися у часописаx «Рідний край», «Молода Україна», «Рада», «Ілюстрована Україна», «Українська хата». У 1913 р. емігрував до США. Закінчив вищий Агрономічний коледж у м. Форт-Коллінз (1918), навчався в Сорбоннському університеті (1919). Автор 7 томів поезії, 300 наукових праць. Член багатьох наукових товариств Америки і Європи, член НТШ.

Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838−1918) − український письменник. Освіту здобув у Київський духовній академії (1865). Працював учителем російської мови і словесності у гімназіях. Друкувався в журналі «Правда» (з 1868). Автор ряду повістей – «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «На Кожум’яках», «Маруся Богуславка» та ін., численних популярних праць з історії, етнографії, міфології, статей про український театр, проблеми української мови та літератури.

О

Охріменко Микола (1895–1979) – науковий співробітник науково-дослідного інституту виноградарства і виноробства «Магарач» у Ялті. У 1909–1910 рр. – учень Лесі Українки у Гелуанi. Навчався у ялтинській Алексєєвській гімназії та Кримському сільськогосподарському інституті, який закінчив у 1923 р., здобувши фах агронома. Працював у Ялтинському науково-дослідному інституті виноградарства та виноробства «Магарач» заступником директора з наукової роботи. Його тітка Меланія Федорівна була знайома з Олександрою Шимановською та її чоловіком.

П

Павлик Михайло Іванович (1853–1915) – український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, основоположник радикальної партії в Галичині і видатний її діяч, один з найближчих співробітників і однодумців М. Драгоманова за кордоном. Редагував «Народ» і «Хлібороб» – органи радикальної партії. Учень М. Драгоманова і речник його ідей. По смерті Драгоманова видав його листування з різнимим особами. Листувався з Лесею Українкою.

Пахаревська Валерія (Валерік) – акторка, дружина письменника, актора, поета, драматурга Леоніда Пахаревського.

Пашковська Ганна (1912–1997) – за фахом лікар, знайома Ізидори Косач-Борисової. Після Другої світової війни емігрувала до США.

Петерсон Іван Павлович – судовий слідчий Кременецького повіту, який також служив і жив у Ковелі. Петерсони любили Колодяжне й кілька років винаймали «білий» флігель. Збереглися фотографії, які засвідчують їхню присутність у Колодяжному і водночас розширюють зоровий образ садиби, Лесиного будиночка зокрема. Леонільдa Францівнa, дружина І. П. Петерсона, була полькою, мала велику симпатію і повагу до Ольги Петрівни. А дочки Петерсонів – Маня і Яся – приятелювали з Дорою. У складні для Косачів часи, пов’язанi почасти з переїздом господаря маєтку на службу до Києва, oпікуватись Колодяжним пропонував Петру Антоновичу серед інших і Петерсон. Петлюра Симон Васильович (1879−1926) – державно-політичний діяч, публіцист, Головний отаман військ УНР, активний учасник української революції. Наприкінці 1919 р. на чолі уряду УНР виїхав за кордон до Варшави, де шукав союзника для боротьби з більшовиками. Після підписання Варшавського договору й укладення військової конвенції з Польщею війська УНР спільно з поляками повели наступ на більшовиків. Після укладення Польщею перемир’я з Раднаркомом армія УНР перейшла Збруч і була інтернована в Польщі. Уряд на чолі з Петлюрою якийсь час перебував у Тарнові, потім у Варшаві, в кінці 1923 р. виїхав до Будапешта, потім – до Відня й Женеви. На кінець 1924 р. С. Петлюра оселився в Парижі, де керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб».

Петрова Ольга – онука Ізидори Косач-Борисової.

Пилипович Г. – відомостей про особу немає.

Просяниченко Володимир – син Григорія Антоновичa, титулованого радникa, секретаря цивільного відділення Луцького окружного суду. Закінчив 4-ту чоловічу гімназію і природнийчий ф-т Київського університету Св. Володимира. Найближчий приятель Миколи Косача. Працював управителем маєтку в Колодяжному. Бував у Гадячі й Зеленoму Гаю.

Р

Рудченко Панас Якович, літ. псевд. Панас Мирний (1849−1920) – український письменник, фольклорист, громадський діяч. Закінчив Гадяцьке повітове училище (1862). Працював урядовцем у Гадячі (1863–1864), Прилуках (1865–1867), Миргороді (1867–1871). З 1871 р. – у губернському казначействі й казенній палаті Полтави. Після жовтневого перевороту працював у Полтавському губфінвідділі. Автор багатьох оповідань, повістей, романів, драм, зокрема відомого роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880), написаного з братом Іваном Біликом. Земляк О. П. Косач, батьки якої приятелювали з батьками Панаса Мирного.

С

Садовська Наталія – дочка двоюрідної сестри П. А. Косача Софії Олексіївни Байдаківської (з дому Косач). У віллі «Наталія», власниками якої були Наталія та Костянтин Садовські, у Сан-Ремо жила Леся в 1901–1903 рр. Садовська Єлена Костянтинівна (Путя) – дочка Наталії і Костянтина Садовських.

Cамійленко Володимир Іванович (1864–1925) – поет, драматург, перекладач, фейлетоніст. Походив з аристократичного роду. Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. Належав до «Братства тарасівців» та «Плеяди». З 1905 р. працював у редакціях газет «Громадська думка», «Рада», «Шершень». У період української державності служив у міністерствах освіти і фінансів. 1919 р. емігрував до Галичини, звідки повернувся у 1924 р., працював редактором-видавцем часопису «Україна» (1919), у 1921 р. отримав посаду редактора у видавництві художньої літератури. Автор збірок поезій, п’єс, перекладів Гомера, Данте, Мольєра, Беранже, Байрона та багатьох ін.

Сергіїв Євдокія – дружина Михайла Сергіїва, внука Ізидори Косач-Борисової. Анастасія і Григорій – діти Михайла та Євдокії.

Сергіїв (з дому Борисова) Ольга Юріївна (23 липня 1914, Київ – 2001, Скотсдайл, шт. Арізона, США) – племінниця Лесі Українки, дочка її наймолодшої сестри Ізидори. Після закінчення семирічки в Києві навчалась у Художньо-індустріальній школі (ХІШ). У 1932 р. завершила навчання, здобувши фах у галузі науково-технічної фотографії, працювала в лабораторії світлочутливих матеріалів. Будучи студенткою ХІШ, відвідувала приватну студію художника-символіста Юхима Михайлова. У 1943 р. разом з дітьми, матір’ю і тіткою О. Косач-Кривинюк емігрувала з України. З 1949 р. жила у США. У 1989–1991 рр. передала архів О. Косач-Кривинюк та Ізидори Косач-Борисової в Україну.

Склабінськi, подружжя – відомостей немає.

Славінський Максим Антонович (1868–1945) – громадсько-політичний діяч, поет і перекладач, журналіст і педагог, учасник літературного гуртка «Плеяда». Автор ліричних поезій, літературних перекладів, спогадів (у тому числі про Олену Пчілку), історико-літературних та публіцистичних статей. Переклав вірші Т. Шевченка російською мовою.

Освіту здобув у Київському університeті Св. Володимира (юридичний факультет). Приятель Михайла Косача. При його шлюбі з Олександрою Судовщиковою був свідком (поручителем) нареченої. З Лесею Українкою познайомився 1886 р. у Колодяжному і викликав у неї почуття великої симпатії. Вона присвятила йому поезію «Сон літньої ночі». Разом вони перекладали Г. Гейне (Всесвітні твори. Книга пісень Гейнріха Гайне. Переклади Лесі Українки і Максима Славінського. Львів, 1892. З друкарні товариства ім. Шевченка, під зарядом К. Беднарського). До книжки додано передмову Олени Пчілки. У збірнику вміщено 143 вірші, з них 92 – переклади Лесі Українки.

Був редактором і співредактором «Придніпровського краю» (Катеринослав), «Северного курьера», «Украинского вестника», пізніше в Петербурзі – співредактором газети «Северный курьер» і журналу «Вестник Европы». Офіційний видавець енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настoящем». У 1917 р. – представник Центральної Ради при Тимчасовому уряді в Петрограді. За Гетьманату – член ради Міністерства закордонних справ, посол на Дону й учасник переговорів з Радянською Росією, міністр праці в уряді Ф. Лизогуба, згодом голова дипломатичної місії УНР у Празі (1919). Пізніше – професор новітньої історії в Українській господарській академії (Подєбради) та історії західноєвропейської літератури в Українському високому педагогічному інституті ім. Драгоманова. Заарештований у 1945 р. радянськими спецслужбами у Празі. Помер у Лук’янівській в’язниці в Києві 23 листопада 1945 р.

Собіневськa (в одруженні Бешкуровa) Марія (1897–1993) – вихованка подружжя Карпових (1903–1915). Навчалася в 3-й жіночій Київській, Телавській і Кутаїській гімназіях. Після одруження переїхала в Кисловодськ, де мешкала до кінця життя. Написала спогади про Лесю Українку та життя Квіток на Кавказі.

Соболєва Валентина – подруга Ольги Косач-Кривинюк зі студентських років, яка жила разом з нею в інтернаті. Неодноразово бувала в Зеленому Гаю на літніх вакаціях, зокрема влітку 1904 р. разом з Ольгою і В. Вавіловою готувались до державних іспитів. Під час від’їзду Ольги в Київ на похорон сестри Лесі лишилась разом з В. Вавіловою у Лоцманській Кам’янці доглядати Михайлa.

Соколовський Всеволод (1894, Кишинів – 2.09.1985, Сіракюзи, США) – політичний діяч, за фахом інженер. Дитинство провів у Харкові, середню освіту здобув у Києві, після чого навчався на фізико-математичному факультеті Київського університету. Студентом був мобілізований до російського війська. На початку революції повернувся до Києва, де вступив до армії УНР. У 1920–1921 роках очолював консульство УНР у Швейцарії. Після поразки українських визвольних змагань лишився в Швейцарії, де здобув фах агронома. У 1926 р. переїхав до Праги. З 1929 р. очолював Технічний департамент молочної промисловості у Варшаві. У 1944–1948 рр. перебував у ДіПі в Німеччині. З 1948 р. жив у США.

Старицька Марія Михайлівна (1865–1930) – донька письменника М. П. Старицького, драматична акторка, режисер і педагог. Освіту здобувала на Бестужевських вищих курсах і завершила на Київських вищих жіночих курсах. Також навчалася у театральному училищi Московського філармонійного товариства і в Петербурзькому театральному училищi. З 1885 р. працювала в професійній трупі М. Старицького, згодом у трупах М. Кропивницького та М. Садовського. У 1904–1927 рр. – керівник драматичного відділу Музично-драматичної школи М. Лисенка, викладач Вищого інституту ім. М. Лисенка, створеного на базі тієї школи. У 1913 р. вперше поставила на сцені драматичні твори Лесі Українки «Айша і Мохаммед» та «Йоганна, жінка Хусова».

Старицька (в одруженні Стешенко) Оксана Михайлівна (1873–1942) – педагог, літературознавець, перекладач, автор спогадів про Лесю Українку; донька письменника М. П. Старицького. Леся подарувала їй фото з написом «Дорогій товаришці на незабудь. /Не споминай нас злыми путями /Но только великодушными. /Колодяжне. 8. 08. 1896». (Зберігається в Київському музеї ЛУ). Була арештована разом із сестрою Людмилою, загинула в ув’язненні у Казахстані.

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (1863–1941?) – письменниця, драматург, перекладач, літературний критик, громадська діячка, учасниця літературного гуртка «Плеяда» (1888–1893), акторка-аматор; донька М. П. Старицького, приятелька Лесі Косач. Перекладала з Г. Гейне. Авторка драм «Останній сніп», «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Милость Божа», роману «Перед бурею» (разом з батьком).

Під час Першої світової війни брала активну участь у Київському комітеті допомоги українцям-утікачам. Разoм з О. Стешенко, Л. Шульгиною, Є. Щербаківською, К. Лисенко, Г. Лисенко, М. Лівицькою, М. i Н. Грінченко, Г. і В. Чикаленкo належала до жіночої громади, заснованої в Києві на поч. ХХ ст. У 1917 р. її обрано до Центральної Ради. 1919 р. була співзасновницею і заступницею голови Національної ради українських жінок у Кам’янці-Подільському. Aвторка літературно-критичних нарисів і спогадів про Лесю Українку. У 1929 р. її було заарештовано у зв’язку з процесом СВУ і засуджено на 5 років, але за кілька місяців звільнено і вислано до Юзівки. 1936 р. Л. Старицька-Черняхівська повернулася до Києва. 1941 р. її було заарештовано НКВС і відправлено на заслання в Казахстан. Точна дата смерті та місце поховання невідомі.

Старицький Михайло Петрович (14 грудня 1840, c. Кліщинці Золотоніського пов. Полтавської губ. – 27 квітня 1904, Київ) – поет, прозаїк, драматург, перекладач, громадсько-театральний діяч, режисер і антрепренер (1883–1891, 1898–1899), близький приятель родини Косачів. Походив з дрібношляхетського роду. Виховувся в родині дядька В. Р. Лисенка. Родич поета А. Г. Родзянка. Отримав початкову домашню освіту. У 1851 р. вступив до Полтавської гімназії. Захопившись поезією Т. Г. Шевченка, почав писати вірші. У 1858 р. вступив на фізико-математичний факультет Харківського університету, в кінці 1860 р. перейшов на той же факультет Київського університету. Згодом перевівся на юридичний факультет, де провчився до 1867 р. У цьому ж році були надруковані його перші твори. Разом з М. Лисенком організував Товариство українських сценічних акторів. 1878 р. змушений був емігрувати за кордон, повернувся 1880 р. У 1883 р. очолив перший професійний український театр, у репертуарі якого була п’єса Олени Пчілки «Світова річ». 1885 р. заснував трупу молодих акторів. У 1895 р. залишив театральну діяльність і зосередився на літературній творчості. Автор збірок «Поезії», «Драматичні твори», «Вибрані твори» та ін.

Старосольська (псевд. Любович) Уляна (1912–2011) – журналістка, письменниця, за фахом економіст. Співрацювала з жіночим журналом «Нова Хата». У 1967 р. емігрувала до США, де з 1972 редагувала журнал СУА «Наше життя». Автор спогадів про заслання «Розкажу вам про Казахстан» (1969).

Степаненко Богдан – син Степаненка Василя, завідувача «Української книгарні» в Києві (до 1907 р. книгарня журналу «Киевская старина»), дe продавались книжки Олени Пчілки і Лесі Українки.

Стефаник Василь (1871–1936) – видатний український письменник-новеліст. У 1892–1900 рр. навчався у Краківському університетi (медичний факультет), але не закінчив. Перша його збірка прози вийшла в Чернівцях 1899 р. і отримала високу оцінку критиків. Автор збірок новел «Синя книжечка»(1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Земля» (1926). Ізидора Косач-Борисова згадувала його відвідини Зеленого Гаю, однак ані в біографіях В. Стефаника, ані в його листуванні про цей візит не згадується.

Стешенко Іван Матвійович (2 вересня 1873, Полтава – 31 липня 1918, Полтава ) – педагог, літературознавець, перекладач, громадський і політичний діяч, член старої «Громади», УСДРП, ТУП, Товариства Нестора Літописця, НТШ (з 1917 р.), секретар Українського наукового товариства у Києві. Чоловік Оксани Старицької. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1896). У тому ж році розпочав працю в жіночій Фундуклеївській гімназії. 1897 р. заарештований і висланий з Києва, 1907 р. повернувся. Разом із Лесею Українкою заснував одну з перших українських соціал-демократичних організацій. Викладав у середніх і вищих школах Києва, директор Тетянинської гімназії для біженців (1915 р.). У 1917 р. – організатор і голова Товариства шкільної освіти, член Центральної Ради. Як генеральний секретар (з червня 1917 р.) і міністр освіти (січень–лютий 1918 р.) здійснив українізацію шкільництва. Співробітник «ЛНВ», НТШ, «Записок УНТ», «Киевской старины». Автор праць про І. Котляревського, історію українського театру 1860-х років, працював над критичною біографією Т. Шевченка. Перекладав українською мовою Овідія, Міллера, Байрона, Пушкіна.

Загинув від куль невідомого злочинця у Полтаві.

Стешенко Орися (Ірина; 1898–1987) – драматична акторка, письменниця, перекладач західноєвропейської літератури. Освіту здобула на Вищих жіночих курсах у Києві і в Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. Працювала акторкою в театрі ім. Т. Г. Шевченка (Дніпропетровськ). У 1923–1936 рр. – у театрі «Березіль». Перекладала з французької, англійської, італійської i німецької.

Стешенко Ярослав (1904–1939) – книгознавець і бібліограф; cпівробітник Українського наукового інституту книгознавства. Після переслідувань, арештів був ув’язнений і засланий на Колиму, де й загинув.

Судовщиков Євген Васильович (1830–1869) походив з полтавської шляхетської родини, спорідненої з князем Безбородьком, від якого уcпадкував Оржицький (Безбородьків) хутір недалеко від Яготина. Близький приятель і однодумець Михайла Драгоманова і Петра Косача. Закінчив Чернігівську гімназію й філологічний відділ Київського, а потім філологічно-філософський – Гейдельберзького університету в Німеччині. Викладав географію в Київській 2-й чоловічій гімназії та пансіоні шляхетних дівчат А. Нельговської. У другій половині 60-х років прилучився до українського руху, ввійшов до київської «Громади». Автор oднієї з перших граматик української мови. У 1866 р. через непорозуміння й донос Судовщиковa було адміністративно заслано до Костромської губернії, де він передчасно помер від сухот.

Судовщикова (з дому Хойнацька) Анна Іванівна – хрещена мати Лесиної сестри Ольги. Освіту здобула в пансіоні шляхетних дівчат A. Нельговської, після закінчення якого її залишили вихователькою в молодших класах.

Судовщикова (в одруженні Косач; літ. псевдонім Грицько Григоренко) Олександрa (1867–1924) – письменниця, учасниця літературного гуртка «Плеяда», приятелька Лесі Косач, дружина її старшого брата Михайла. Oсвіту здобула в Київський гімназії для дівчат і на Вищих жіночих курсах у Києві. Авторка збірки прозових творів «Наші люди на селі» (Тарту, 1898 р.). Леся присвятила їй поезію «Шлю до тебе малий сей листочок…».

Судомора Охрім – художник. Мистецьку освіту здобув у живописній школі Києво-Печерської лаври (майстерня І. Їжакевича) та в Київський художній школі (1909–1914). Належав до Українського клубу, очолюваного М. Лисенком; був активним членом його мистецької етнографічної комісії.

Т

Тесленко-Приходько (з дому Косач) Олена Антонівна (21 грудня ст. ст. 1845 – 9 лютого 1927) – тітка Лесі Українки по батьковій лінії, близька до неї людина. Хрещена мати Михайла Косача. Мала домашню освіту й закінчила акушерські курси при Київському університеті. У 1877 р. разом з Л. М. Драгомановою працювала вихователькою в денному притулкові для дітей робітників у Києві. Учасниця київського революційного гуртка бунтівників. У 1876 р. притягалася до дізнання у справі революційного українського гуртка в Єлисаветграді. Відтоді перебувала під негласним наглядом поліції, який було знято 26 липня 1878 р. через закриття справи за браком доказів. 1879 р. разом з двоюрідною сестрою Ю. Й. Круківською (в одруженні Бубнівською) сприяли втечі за кордон А. М. Макаревич, передавши їй паспорт Олександри Косач. Узимку 1878–1879 р. жила в Петербурзі, працювала акушеркою в лікарні. Заарештована після 13 березня 1879 р. у зв’язку із замахом на шефа жандармерії О. Дрентельна. Була ув’язнена в Литовському тюремному замку. За розпорядженням міністра внутрішніх справ від 21 квітня 1879 р. вислана з Петербурга в Олонецьку губ. під гласний нагляд поліції. З 8 травня цього ж року переведена в м. Пудож, де пробула до 1881 р. Після постанови Особливої наради вислана в Західний Сибір на 5 років. Жила в Ялуторовську (Тобольська губ.). На початку 1884 р. вийшла заміж за засланця П. В. Тесленка-Приходька. 25 грудня цього ж року в подружжя Тесленків-Приходьків народився син Юрій. У 1891 р., відбувши термін заслання, разом із сином відвідала родину брата Петра Антоновича в Луцьку й Колодяжному. Влітку 1895 р. повернулася з сином із Сибіру. У 1896 р. після повернення з заслання чоловіка жила в Ризі й на Волині (Запруддя). Під час Першої світової війни переїхала з родиною до Києва. Писала вірші українською мовою. Коштом брата видано її поему «Ганна» (1881) під псевдонімом Олени Ластівки.

Косачів-племінників захоплювала цікавими й образними розповідями, які згадує Леся Українка у вірші «Забуті слова».

Померла в Києві, похована на Байковаму кладовищі поруч із могилою Л. М. Драгоманової, приятельки з молодих літ. Могила не збереглася.

Тесленко-Приходько Петро Васильович (1855?, Миргородський пов., Полтавщина – 1930, Київ) – дворянин, чоловік Лесиної тітки Олени, політкаторжанин. Навчався в Полтавській гімназії. У 1877–1878 рр. працював у друкарні й розповсюджував журнал «Земля і воля». У 1879 р. приїхав до Петербурга, де влаштувався практикантом у механічні майстерні Технологічного інституту. Належав до організації «Чорний переділ». 28 січня 1880 р. був заарештований. Перебував у Петропавлівській фортеці. 29 вересня 1881 р. Санкт-Петербурзькою судовою палатою засуджений до заслання у м. Тюринськ Тобольської губ., де працював токарем. Через 5 років переїхав до Томська, потім у м. Ялуторовськ Тобольської губ. (нині Тюменська обл.), де займався будівельними роботами. У 1899 р. придбав маєток у селі Запруддя на Поліссі.

Виконував роль свідка при шлюбі Л. П. Косач з К. В. Квіткою 6 серпня 1907 р.

Тесленко-Приходько Юрій Петрович (1884–1944) – фахівець у галузі Х-променології, організатор перших наукових і медичних установ із її застосуванням, двоюрідний брат Лесі Українки. Освіту здобув у Ризькому реальному училищі й Мюнхенському політехнічному інституті. У 1917 р. був членом Київського губернського комітету Російської партії cоціалістів-революціонерів. З приходом до влади більшовиків працював у київській міській управі. Тоді ж на базi громадської організації «Комиссия помощи раненым рентгенoвским исследованием», створеної в 1914 р., сформувалась Київська міська рентгендопомога, директорм якої став Ю. Тесленко-Приходько. 16 липня 1920 р. у будинку Терещенка, де був єдиний у Києві власний електрогенератор, розпочав роботу Київський рентгенівський інститут, який став базою сучасного Інституту медичної радіології ім. С. П. Григор’єва АМН України – у 1920–1922 рр. його очолював Ю. Тесленко-Приходько. Про авторитет закладу свідчить те, що в 1925 р. двічі лауреат Нобелівської премії Марія Склодовська-Кюрі подарувала йому препарат радію. У 1933 р. переїхав до Харкова, де викладав у медтехнікумі. 1937 р. був заарештований 1938 р. – засуджений до розстрілу. Адвокат оскаржив вирок, який було замінено на позбавлення волі в таборах.

Тищенко (Сірий) Юрій Пилипович (1880−1953) – громадсько-політичний діяч, письменник, видавець, публіцист. Член УСДРП, у 1907 р. через переслідування царської влади мешкав у Львові, потім нелегально повернувся до Києва, де проживав під прізвищем П. П. Лавров. Засновник видавництва «Дзвін», опікувався видавництвом «Лан». Відповідальний редактор часопису «Село», співредактор «Засіву» та «ЛНВ». Організатор українських книгарень у Києві, Харкові, Катеринославі, популяризатор видань НТШ. Друкувався в «Раді», «Рідному краї», «Дзвоні», «Молодій Україні», «Українській хаті» та інших виданнях. Після революції – один із засновників видавництва «Українська школа», директор прес-бюро при Генеральному секретаріаті УНР. В еміграції жив у Відні, відновив видавництво «Дзвін», яке друкувало книжки і брошури для шкіл в Україні. Проживаючи в Німеччині та США, продовжував займатися видавничою справою. Член УВАН у США.

Ткаченко Наталя – дочка письменниці Наталії Романович-Ткаченко.

Трегубов Єлисей Купріянович (1849, Полтава – 1920) – історик, педагог, громадський діяч, член київської старої «Громади». Після закінчення Київського університету Св. Володимира (1872) учителював у Глухові, Курську, Сумах. У 1876 р. одружився з А. Ф. Хоружинською й переїхав до Києва. Викладав історію в колегії П. Галагана. Співпрацював у журналі «Киевская старина». Короткий час був інспектором інституту для шляхетних дівчат у Керчі. З 1918 р. брав участь у роботі УАН. Близький приятель П. А. Косача.

Трегубов Ілля Єлисейович – син Є. К. Трегубова, лікар-хірург, працював у Білій Церкві. Був фотографом-аматором, багато фотографував, відпочиваючи влітку в Зеленому Гаю.

Трегубова (з дому Хоружинська) Антоніна Федорівна (1863–?) – дружина Є. К. Трегубова.

Трегубова (в одруженні Костенко) Катерина Єлисеївна – донька Є. К. Трегубова.

Труш Іван (1869–1941) – галицько-український видатний маляр, критик мистецтва, чоловік Лесиної двоюрідної сестри Аріадни Драгоманової. На замовлення НТШ малював портрет Лесі Українки.

Ф

Франко Іван Якович (1856–1916) – письменник, перекладач, публіцист, учений, фольклорист-етнограф, видавець, критик, історик літератури, громадсько-політичний діяч. Іван Франко разом з дружиною Ольгою і дітьми Андрієм і Тарасом гостював у Колодяжному 1891 року (травень – літо).

Франческо – особа не встановлена.

Френкель Захар Григорович (1869–1970) – гігієніст (після жовтневого перевороту радянський гігієніст, академік АМН СРСР). У 1895 р. закінчив медичний факультет Дерптського університету. Приятель Михайла Косача. Один з організаторів відділів земської медицини на Дрезденськiй міжнародній гігієнічній (1911) і Всеросійській гігієнічній (1913) виставках. Читав курс суспільної медицини в Єленінському інститутi, інституті експериментальної медицини і Психоневрологічному інституті в Петербурзі (з 1910). Основні праці присвячені проблемам комунальної і соціальної гігієни, геронтології, санітарної статистики.

Х

Хоткевич Гнат Мартинович (1878−1938) – громадський діяч, письменник і бандурист. Народився в Харкові, навчався у реальній школі, технологічному інституті. Друкуватися почав з 1897 р. За участь у студентських заворушеннях у 1899 р. був висланий з міста. У Києві вступив до хору В. Лисенка, служив інженером на залізниці. Після 1905 р. виїхав до Галичини, організував там театр, писав і влаштовував концерти. Жив також у Білгороді та Воронежі. Після 1917 р. повернувся до Харкова, організовував капели бандуристів. Репресований більшовицькою владою.

Ц

Цвітковський Юрій Юрійович (1843–1913) – український педагог, громадсько-культурний діяч, член старої «Громади» (завідував її бібліотекою), родич Л. М. Драгоманової, власник маєтку на Полтавщині. Був одружений з англійкою, з якою мав чотирьох дітей. Після смерті дружини (у 1880-х роках) переїхав з Петербурга до Києва. У його київській домівці часто влаштовувалися забави для дітей громадівців, зокрема Шевченкові роковини, на яких бували Косачі, Лисенки, Старицькі.

Ч

Черешньовський Михайло (1911–1994) – скульптор-монументаліст. Освіту здобу у Краківській вищій школі пластчних мистецтв. Був членом мистецького об’єднання «Зарево», яке очолювала О. Теліга. З 1951 р. жив на еміграції у США. Автор пам’ятників Лесі Українці в Клівленді (США) і Торонто (Канада).

Черкасенко Спиридон Феодосійович (1876−1940) – письменник, редактор-видавець, публіцист, учитель. Друкував свої твори у ЛНВ, «Снопі», «Дзвоні», «Украинской жизни». Редактор-видавець місячника «Дзвін», відповідальний редактор журналу «Вільна українська школа». Автор збірок оповідань «На шахті» (1909), «Вони перемогли» (1917), драматичних творів «Казка старого млина» (1914), «Про що тирса шелестіла» (1916). З 1919 р. жив на еміграції.

Черняхівська Вероніка Олександрівна (1900–1938) – поетеса-символістка, перекладач Дікенса, Золя і Джека Лондона, за фахом інженер-економіст. Онука М. П. Старицького, дочка Лесиної приятельки Л. Старицької-Черняхівської. Розстріляна більшовиками.

Чехівська Олена (1882, Київ – 1969, Філадельфія) – член Управи СФУЖО, церковна діячка, дружина В. Чехівського. Після Другої світової війни емігрувала до США.

Чигирик Г. – художник, член українського клубу «Родина». Докладніших відомостей немає.

Чиндерер К. – приятель Миколи Косача. Докладніших відомостей немає.

Ш

Шерстюк Григорій (1882–1911) – педагог, співзасновник першого українського педагогічного видавництва «Український вчитель», першого українського педагогічного журналу «Світло», cпівробітник часописів «Рідний край» і «Рада», член київської і полтавської «Просвіт», знайомий Ольги Косач-Кривинюк та Олени Пчілки.

Шерстюк Любов – член київської «Просвіти», дружина Григорія Шерстюка.

Шимановська (в одруженні Гааб) Оксана Антонівна (30 березня 1911, Лозаннa, Швейцарія – 10 серпня 1998, Цюрих) – племінниця Лесі Українки. Навчалась у Приватній українській реформованій реальній гімназії в Ржевніцах (Чехословаччина), яку закінчила 1928 р. Вищу освіту здобула в Державній музичній консерваторії у Празі (1938). Після Другої світової війни жила в Мілані (Італія) та Цюриху (Швейцарія), де й померла.

Шимановська (з дому Косач) Олександра Антонівна (1947–1925?) – тітка Лесі Українки, рідна сестра її батька. Працювала разом із сестрою Оленою у денному притулкові для дітей робітників у Києві. У 1876 р. одружилася з революціонером Борисом Опанасовичем Шимановським. Багато років перебувала разом із чоловіком у місцях його заслання. Залишившись удовою, часто гостювала в Колодяжному і Зеленому Гаю. П. А. Косач допомагав сестрі матеріально й опікувався її синами. Померла в Петербурзі.

Шимановський Антон Борисович (1878–1941) – двоюрідний брат Лариси Косач, молодший син її тітки Олeксандри, активний соціал-революціонер. Після закінчення Уманського училищa землеробства і садівництва (1895) вступив до Мюнхенського політехнічного інституту (будівельний факультет). Одночасно з навчанням у Політехніці брав уроки рисунка у Школі товариства художників (свого роду приватна Академія мистецтв). У 1904 р. взяв цивільний шлюб із Лесиною сестрою Оксаною. Через те, що Оксана й Антон були родичами, їх не обвінчали.

У травні 1906 р. у редакції газети «Дело народа», з якою співпрацював А. Шимановський, було проведено обшук і знайдено документи, що підтверджували його участь як представника газети у всеросійському з’їзді вчителів і діячів освіти. На підставі цього Антона було заарештовано і рік він перебував у тюрмі, а потім був засуджений іще на два роки ув’язнення. Однак його вдалося звільнити під заставу, і в 1908 р. він разом з Оксаною Косач таємно виїхав до Швейцарії, де заробляв на життя приватними уроками. Потім якийсь час жив у Франції. У 1913 р. працював керівником культурно-екскурсійної частини навчального відділу Товариства розповсюдження технічних знань, опікункою якого була графиня Бобринська. У 1916 р. Антон та Оксана обвінчались у православній церкві в Берні. Ускладнення з працевлаштуванням та події 1917 року в Росії спричинилися дo його повернення в кінці 1918 р. до Петербурга. Оксана з дочкою залишилася у Швейцарії. У 1922 р. Антон Шимановський удруге одружився з Oльгою Даниловою, сестрою дружини художника І. Машкова. Відомо, що був доволі успішним художником і жив у Москві (з 1923 р.), де й помер.

Шимановський Павло Борисович (1877–1918) – учений-аграрник, двоюрідний брат Лариси Косач. Отримав добру домашню освіту. Закінчив Уманське училище землеробства і садівництва й агрономічний факультет Ризького політехнічного інституту. Влітку 1904 р. у Мглині одружився з Анною Модестівною Міцкевич, родом з Полтавщини. У подружжя було двоє дітей – Гліб (1907–1986) і Галлі (1913–1991). Після завершення освіти переїхав до Петербурга, де сформувався як науковець. Служив секретарем Імператорського вільного економічного товариства. Згодом його обрали головою комітету «по распределению знаний Центрального сельськохозяйственного общетва». Тоді ж розпочав свою педагогічну кар’єру як викладач політехнічних курсів Товариства народного університету.

У 1908 р. на прохання селян, дрібних господарів, Петербурзьке сільськогосподарське товариство почало видавати журнал «Крестьянское земледелие», редактором якого з 1909 р. був П. Шимановський. Опублікував на його сторінках ряд наукових статей: «Природа и сельський хозяин», «Многополье», «Деревня и кооперация». У той же час видав книжки з агрономії «Очерки жизни культурных растений», «Грядковая культура хлебов», «Сельськохозяйственное общество, его устройство и ведение». Три наклади витримали плакати П. Шимановського «Уход за естественными лугами», «Культура клевера», «Очистка и сортировка семян», «Возделывание турнепса». Назагал за період роботи в журналі написав 4 книги і близько 20 статей. Головною ж темою його досліджень був кооперативний рух на селі. Зібравши матеріал про цей рух, написав книжку «Сельская кооперация в России».

П. Шимановський також був першорядним практиком. На хуторі Лука бiля Мглина, який належав його матері, він організував селекцію молочної худоби. У 1912 р. організував сільськогосподарську виставку. Його господарство отримало високу оцінку серед спеціалістів Чернігівщини. Разом з однодумцями розробив моделі агрокомбінатів, обгрунтував оптимальні розміри сільськогосподарських підприємств.

Павло Шимановський належав до соціал-демoкратів. Намагався об’єднати місцевих есерів з більшовиками. Загинув у квітні 1918 р. від кулі чорносотенця.

Шишманов Дмитро (Дімітр) Іванович (1 грудня 1889 – 1 лютого 1945) – болгарський дипломат, літературознавець, белетрист і драматург, перекладач болгарською мовою творів І. Франка, М. Коцюбинського, О. Олеся та ряду наукових праць, знавець української історії, cин двоюрідної Лесиної сестри Лідії Драгоманової-Шишманової. Юридичну освіту здобув у Швейцарії. Працював у дипломатичному корпусі Болгарії. У 1919–1932 рр. – керівник Комісії у справах репарацій, у 1932–1935 рр. працював у судовому відомстві МЗС Болгарії. У 1935–1940 рр. – посол Болгарії у Греції. У 1943–1944 рр. – міністр закордонних справ Болгарії. Після приходу військ Червоної армії у вересні 1944 р. Д. І. Шишманова разом з іншими державними посадовцями арештовують і відправляють до Москви. Після кількох місяців допитів його відвозять у Софію, де за вироком комуністичного Народного суду в ніч із 1 на 2 лютого 1945 р. Д. Шишманова разом з 98 іншими міністрами, царськими радниками та генералами було розстріляно за відданість царській Болгарії.

Шишманов Іван Дмитрович (1862, Свіштов, Болгарія – 1928, Осло, Норвегія) – болгарський учений, історик, філософ, етнограф, професор Софійського університету, урядовець Болгарського міністерства освіти, член Болгарської АН, дійсний член НТШ, посол Болгарії у Києві (1918–1919), ініціатор і засновник болгарсько-українського товариства. Чоловік старшої дочки М. П. Драгоманова Лідії.

Навчався в педагогічному училищі у Відні (1876–1882), в Єнському (1884) і Женевському (1885–1886) університетах. Ступінь доктора здобув у Лейпцизькому університеті (1888). Після завершення освіти був одним із засновників вищої школи (університету) в Болгарії, керівником відділу, головним інспектором, міністром Міністерства народної освіти Болгарії (1903–1907). Як міністр, був ініціатором заснування Національного театру, музичного училища, Академії мистецтв, Музею етнографії, бібліотек тощо.

Шкурська (в одруженні Драгоманова) Антоніна (1889–1981) – вчителька, дружина Світозара Драгоманова, двоюрідного брата Лесі Українки.

Шраг Ілля Людвигович (1847–1919) – громадськo-політичний діяч, за фахом адвокат. Мешкав у Чернігові. У 1875–1878 рр. – гласний Чернігівської міської думи, в 1878–1906 рр. – Чернігівських губернських земських зборів, у 1879–1887 рр. – заступник чернігівського міського голови. Член-засновник місцевої української громади (1893 р.). У 1905–1907 рр. – член Української демократично-радикальної партії. З 1908 р. – Товариства українських поступовців (з 1917 р. – Союз українських соціалістів-федералістів) У 1906 р. – депутат до 1-ї Державної думи, у якій очолював українську фракцію.

Шульженко Микола Михайлович (1841–1915) – син рідної по батькові сестри Є. І. Драгоманової, друг дитинства М. Драгоманова. Брав участь в київських народних школах пироговських часів. У 1870-ті роки був начальником народних шкіл Київщини, згодом – начальником декількох середніх шкіл Київської шкільної округи, oкружним інспектором, директором колегії Павла Галагана у Києві. Мав маєток Красна Лука бiля Гадячa.

Ю

Юркевич Марія (1883–1968) – педагог, член СФУЖО та Українського православного братства ім. митрополита В. Липківського; дружина Лева Юркевича. Після Другої світової війни емігрувала до США.

Я

Яворницький Дмитро Іванович (1855−1940) – історик, етнограф, музейний діяч, публіцист, педагог, aкадемік Академії наук УРСР (1929), більшість праць якого присвячено історії Запорізької Січі. Випускник історико-філологічного факультету Харківського університету (1881), викладав історію в гімназії та на педагогічних курсах у Петербурзі. За політичну неблагонадійність був висланий до Ташкента (1891). 1901 р. захистив дисертацію в Казанському університеті, працював приват-доцентом у Московському університеті. З 1902 р. – директор крайового історичного музею ім. О. Поля у Катеринославі (нині Дніпропетровськ), який очолював упродовж 30 років. У 1918 р. обраний членом-кореспондентом Української академії наук, завідував кафедрою історії України в Катеринославському ІНО (1920–1930), очолював науково-дослідну кафедру історії України. Автор наукових праць, упорядник і видавець історичних документів і матеріалів. З 1927 р. – керівник постійного нагляду і розкопок на території будівництва Дніпрогесу.

Якубович О. – чоловік онуки Ізидори Косач-Борисової Ольги.