Архів Ізидори Косач-Борисової

Тамара Скрипка

Про існування архіву родини Драгоманових-Косачів у США я довідалася під час ознайомлення з листами Ізидори Петрівни, наймолодшої сестри Лесі Українки, до письменника Анатоля Костенка. Працюючи над доповненими спогадами про Лесю Українку, які ми з Анатолем Іллічем готували у 1988 році для видавництва «Дніпро», він передав мені листи Ізидори Косач-Борисової для включення їх у заплановане видання. Книжка була вже в гранках, але через фінансову скруту третє видання «Спогадів про Лесю Українку» не побачило світу.

Деякі згадки про окремі родинні меморії були також у листах Ізидори Петрівни до працівників Київського музею Лесі Українки. Зокрема, про ніж зі слонової кістки для розрізування паперу, що його подарувала М. Биковська Лесі, рідкісні фотознімки. У цей же час зав’язалося моє листування з дочкою Ізидори Ольгою Юріївною Сергіїв. Однак на мої запити про архів вона відповідала запросинами до США, що на той час виглядало абсолютно неможливим. Та у 1989 році М. Г. Жулинський (тоді завідувач Відділу рукописів, заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка) від’їздив у наукове відрядження до США і радо погодився відвідати племінницю Лесі Українки. Завдяки його візитові до Ольги Юріївни Сергіїв в Україну повернулися неоціненної ваги меморії та частина фотоархіву Косачів і Драгоманових. У жовтні того ж року Інститут література ім. Т. Г. Шевченка АН спільно з музеєм Лесі Українки при Луцькому педагогічному інституті її імени (тепер Волинський університет) організували виставку «Повернення… Леся Українка та її родина і унікальному зібранні фотоориґіналів другої пол. XIX – поч. XX ст. подарованому Ольгою Сергіїв із США [При цій нагоді варто згадати одного з кураторів цієї виставки, директора музею, світлої пам'яті Оксану Михайлівну Марковську (1960-1992), яка жертовно і всепосвятно працювала над виставкою, як рівнож над створенням самостійного музею Лесі Українки у м. Луцьку.].

З «американською» частиною архіву Драгоманових-Косачів, здавалося, можна було б поставити крапку. Та О. Ю. Сергіїв у листах де мене все ж наполягала на моєму приїзді до неї, хоча прямих відповідей щодо родинного архіву не давала. В одному з них писала: «Сьогодні раненько почала перебирати «пожовклі листки», начиталася, виплакалася… і настрій… дуже сумний….» , або: «Все, що у мене є, що мама зберегла, – все належить Україні». Отже, підтверджувавсь здогад, що привезене М. Г. Жулинським, – не весь архів, який зберігався у неї. І от через рік, у вересні 1990 p., відбулася моя перша подорож до США на запрошення Ольги Сергіїв. Приїхавши з летовища до гостинної оселі Лариси і Любомира Онишкевичів, на обідню пору наступного дня я була вже у м. Піскатавей у будинку на вулиці Гарпер, 3, де двадцять вісім останніх років свого життя прожила наймолодша гілочка Косачівського роду Ізидора Косач-Борисова. Переступаю поріг її кімнати, у якій дочка Олеся зберегла усе так, як було за життя останньої берегині родинних реліквій. Десять років дочка не зрушила й не переставила жодної речі! Зворушення, подив, хвилювання… До мого приїзду Ольга Юріївна підготувала всі матеріали повиймала згортки з усіх сховок і закапелків, навіть продемонструвала саморобні дерев’яні валізи-скриньки, у яких переїхав родинний архів з Європи до США. Два дні і дві ночі неможливо було відірватись від вчитування у несподіваний особливий і хвилюючий світ не відомих досі сторінок життя Драгоманових-Косачів. Щоправда, вранці другого дня мого перебування Ольга Юріївна примусила мене вийти й оглянути садок, що його заклала і плекала разом з мамою – агрономом, фізіологом рослин. Зовсім близько будинку доживала своє життя черешня, яку посадила Ізидора Петрівна. Під черешнею порожнів стіл з лавкою, за яким любила писати листи, свої спогади… Згадалася її ностальгійна фраза, написана саме за цим столом у листі до А. Костенка: «Дивлюсь на черешні, вкриті квітами, і все згадую Колодяжне» (15. 04.1977).

Садок, який мав виміри далеко не саду в нашому розумінні, адже ґрунт тут неродючий і під кожен кущ, дерево, рослинку щороку доводиться купувати землю і підсипати до кореневища, вимагав неабиякого догляду й праці, а якщо ще додати затрачений час, то й був зовсім нерентабельний. Однак малинник Ізидори Петрівни, який перейшов у спадок дочці, рясними малинами в осінню пору вражав. Був кінець вересня, догорало так зване індіанське літо, а з ним – осінні квіти, останні помідори у садку Ольги Юріївни. Повітря не дихало ані ароматом згасаючих квітів, ані поранковою прохолодою, як то буває у нас. Воно пашіло вогнем. Уже о десятій годині ранку від неймовірної спеки не можна було заховатись у затінку дерев. Словом, садок не вабив, як на Україні, п’янкими осінніми пахощами.

До приїзду у США про Ольгу Юр’ївну я знала вкрай мало. Лише окремі згадки про неї траплялись у родинному листуванні 1920-40-х років, яке зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ в архіві Олени Пчілки (ф. 28). У 1990 р. Ольга Юріївна, незважаючи на поважний вік (мала 76 літ), була енергійна, мала добру пам’ять (яку, очевидно, успадкувала від матері), свій стиль і спосіб життя, свої досить оригінальні погляди, рішуче їх висловлювала, що не завжди і не всім подобалося. І тоді, у ті перші роки «прозорості кордонів», коли більшість еміграції придивлялася радше до нашого минулого, ніж до нас самих, коли ми – люди з іншого світу, не зовсім адекватно сприймали (почасти, не мали достатньо інформації) американське довкілля, у той час взаємних придивлянь Ольга Юріївна відкинула будь-які упередження у стосунках між «нами» і «ними», навстіж відкрила не лише двері свого дому, але й свою душу і серце. Та мала й драгоманівську рису – категоричність у судженнях.

В отроцтві О. Ю. Сергіїв непогано малювала, брала уроки у відомих художників Юхима Михайлова і Карпа Трохименка, закінчила художньо-індустріальну школу. В силу обставин еміграційного життя до свого захоплення повернулася через 46 років, за два роки до смерти матері. Це було в житті Ольги Юріївни чимось особливим, наче порятунком для її творчої душі, сповненням нездійснених бажань. Малювала пастеллю пейзажі й натюрморти, мріяла поїхати з виставкою своїх праць в Україну. На жаль, на другий чи третій день мого приїзду я не змогла оцінити, яке важливе значення мала для неї її творчість. Мій екзальтований інтерес до архіву й абсолютна неувага до її малюнків вплинули на зміну планів: збайдужіла до подорожі на Україну, змінилося рішення про передачу усіх родинних меморій, дещо вирішила залишити на пам’ять про родину своїм онукам.

У мій другий приїзд до США у 1993-94 роках я одразу сконтактувалася з Ольгою Сергіїв і отримала запрошення відвідати її. Однак дата візиту переносилася з місяця на місяць, з причин, які Ольга Юріївна обіцяла пояснити при зустрічі. І лише через півроку мого перебування ми зустрілись у її домі. Хоча від часу попередньої зустрічі минуло небагато часу, та Ольга Юріївна помітно змінилась: в очах з’явилися сум і втома. Заходимо у дім: порожньо, лише валізи і коробки. З’ясовується, що Ольга Юріївна у свої 80 років вирішила переїхати до спекотно-кактусової й далекої Арізони. Кімната Ізидори Петрівни порожнісінька. Мовчки згадую її вигляд, родинні речі, які Ольга Юріївна не пропонувала перевезти в Україну, а я не наважувалася просити. Чи ж вони теж переселяться в Арізону? Ольга Юріївна, зауваживши моє сум’яття, пояснює, що «весь старий мотлох» вивезли вчора на смітник, а фотографії, які висіли над столом, забере зі собою. Отже, усі цінні речі, які були тут у мій минулий приїзд: і зламане пенсне, яким інколи користувалася Леся Українка, і потерті вишивані-гаптовані рушники і серветки, привезені матір’ю з дому, і мішечок з ґудзиками тих давніх часів, і два намиста Лесі Українки (з лави Везувія і з венеціянського шкла) – вже ніколи не повернуться в Україну… З’ясувалося, що пенсне і старі вишивані речі потрактувались як мотлох і опинились на смітнику, ґудзики забрала сусідка, листи поважного знавця архіву Драгоманових-Косачів, літературознавця О. З. Дуна до І. Косач-Борисової Ольга Юріївна віддала Тамарі Булат, дещо з «писаного і архівного» відклала для мене. Зокрема – фотоориґінали, листи до Ізидори Петрівни від різних осіб, її спогади. Розмова якось не складалася: так, наче на вокзалі перед відходом потяга – хочеться сказати багато, а часу обмаль, тому – окремі фрази, незакінчені думки… Хоча ні я, ні Ольга Юріївна не поспішали. На прощання вона попросила зробити знімки в її садку. Був квітень, цвіли тюльпани, гіацинти, і торішнє листя нагадало мені мій перший приїзд сюди восени 1990 року. Відвозячи мене до потяга, Ольга Юріївна сказала: «Ми не прощаємося, ти приїдеш до мене в Арізону». Час від часу ми передзвонювались, надсилала їй книги й матеріали про Лесю Українку, які друкувалися в Україні. Ольга Юріївна дякувала, але майже ніколи не захоплювалася ними через допущені неточності в датах арешту її родичів, переїздах родини по Європі у часи війни і т. п. Згадувала про мамині спогади, які пролили б світло на маловідомі сторони їхнього життя під большевиками. У цих наріканнях вчувався також затаєний страх, що не встигне побачити переданих матеріалів надрукованими. Я промовчувала, бо не мала пояснень для виправдування, а про брак коштів і недотримані кимось обіцянки не випадало говорити. 23 липня 2001 року Ользі Юріївні виповнилося 87 років, на наступний день, 24 липня, її не стало. Обірвалася остання нитка, яка духовно поєднувала нашу епоху зі світом, близьким до Лесі Українки.

Про родину Василя Кривинюка, племінника Лесі Українки, я довідалася зі згадуваних листів Ізидори Петрівни до А. І. Костенка. Окремі штрихи про брата оповідав Михайло Кривинюк під час наших з Оксаною Марковською відвідин його у Свердловську восени 1987 року. Після війни ніяких стосунків з братом Василем і тіткою Ізидорою він не підтримував, боячись контактами з закордоном зашкодити своїм дітям. Та у часи перебудови охоче листувався зі мною, згадував своє дитинство і молодість, ділився спогадами про родичів. Отож Ольга Юріївна Сергіїв була найдостовірнішим джерелом не лише інформацій про Василя Михайловича Кривинюка, а й своєрідним посередником між мною і його родиною. В. М. Кривинюк, на жаль, передчасно помер у вересні 1987 року.

Під час мого перебування в Ольги Юріївни нас відвідала Наталія Романівна Іщук-Пазуняк, яка привезла частину родинних фотооригіналів, що свого часу передала їй для публікування Ізидора Петрівна. Саме Наталії Романівні я завдячую мою поїздку до Торонта, щоб відвідати Ірину Кривинюк, дружину Василя, та її дочку Оксану Закидальську. Несподіванки чекали мене й тут. Сподівалася, що у родини В. Кривинюка має бути примірник авторського машинопису «Хронології життя і творчости Лесі Українки» (О. Ю. Сергіїв запевняла, що він зберігається в Українській Вільній Академії Наук, яка видала його). На летовищі мене зустріла Оксана Закидальська, пасербиця Василя Кривинюка, і привезла до затишної маминої оселі, де я не тільки мала змогу ознайомитися з оригіналом «Хронології» Ольги Косач-Кривинюк, а й пропозицію перевезти машинопис в Україну. Пані Ірина показала усі речі, які належали її чоловікові. Серед них була унікальної роботи вишиванка Ольги Косач, яку вона подарувала своєму нареченому Михайлові Кривинюку (нині зберігається в музеї-садибі Лесі Українки в Колодяжному). Оксана Закидальська згадала про оригінальні зразки узорів, які в родині помилково приписувались Олені Пчілці, хоча збирачем і виконавцем їх була Ольга Косач-Кривинюк. Ці унікальні зразки Оксана з мамою теж передали в Україну. Це були саме ті узори, про які у передчутті завершення земного шляху Ольга Косач-Кривинюк писала до сестри Ізидори: ««Хронологія» і «Узори» – головне, що зробила в житті».

Отже, ще від однієї гілки Косачівського роду – дружини В. М. Кривинюка Ірини – в Україну повернулися безцінні меморії Драгоманових-Косачів.

Друга моя поїздка до Торонта, вже до родини Оксани і Тараса Закидальських, відбулася у 2000 році. Ірина Кривинюк з тяжкою недугою перебувала у спеціалізованому шпиталі. Її дочки Оксана та Іванна, звільняючи мамине помешкання від речей, у підвалі натрапили на старі валізи, в яких виявилися особисті речі й ще одна часточка унікального архіву Ольги Косач-Кривинюк. З’ясувалось, що син беріг кожен найменший запис матері, кожну її річ. Зокрема, валізочку з приладами і медикаментами ще з часів лікарської практики Ольги Косач-Кривинюк, невідомі й неопубліковані родинні фотознімки, її винятково важливі записи про Лесю Українку, «Бібліографію Л[есі] У[країнки] і виправлення помилок в статтях різних авторів», листування у справі архіву Лесі Українки. Вразило, що збереглися навіть цілющі трави і ліки, якими вона гамувала нестерпні передсмертні страждання. Саме з унікальних записів О. Косач-Кривинюк, які зберіг син, довідуємося, що втрачений і невідомий дослідникам текст статті Лесі Українки про Марію Конопніцьку й переклади її чотирьох віршів переписав до свого «Рукопису» Гліб Лазаревський. А на «європеїзм» Лариси Косач мала великий вплив саме її мати, «на яку, в свою чергу і в свій час впливав «європеєць» М. Драгоманов». Дізнаємось і про здібності Лариси Косач в писанні писанок і малюванні узорів для вишивок. У цих нотатках Ольга уточнить авторство рисунків тушшю на автографах Лесі Українки. Антон Шимановський, двоюрідний брат, поробив їх з дитячих трафаретів, що були у Лесиних молодших сестер і брата. Саме вона ствердить авторство Лесиного перекладу «Одісеї», і запевнить, що підрядковий переклад «Іліади» для матері зробила теж поетеса, бо знала старогрецьку мову. О. Косач-Кривинюк запише: «Образ Прометея [Леся] збожнювала з раннього дитинства, коли зачитувалася з братом грецькими міфами». Вона дивувалася, що «не утворилося релігії прометеїстів». Адже Прометей, на Лесину думку «був божественним альтруїстом, бо хоч знав, що вічно буде мучитись за те, однак приніс людям божий вогонь». В її записах прочитаємо, що Леся «найбільше любила, безперечно, Бетговена». Вона ж уточнить і дати народження свою і материну, які подавались біографами за записами у метриках, що були помилковими.