Вихователька української родини
”Я жму, целую страдальческую руку той матери, которая дала своему народу не только славную писательницу, виртуозку украинской речи и стиха, но и редко гуманного и идеального человека, беззаветного служителя социальной правды, не менее чем вечной красоты” – так писав Іван Шишманов, великий болгарський учений, зять Михайла Драгоманова Олені Пчілці у скорботному листі з приводу смерті Лесі Українки. Чужинець вірно оцінив заслугу Олени Пчілки у вихованні геніальної дочки України й цілував матері руку. Ми ж не завжди робили це. У час культу і застою підтримувалася фальшива легенда, яка мала “посварити” матір і дочку вже після їх смерти, всіляко принизити Олену Пчілку, обвішену ярликами буржуазности й націоналізму.
Як видно з листів Олени Пчілки, гадяцька родина Драгоманових була, як і майже все дворянство, у якійсь мірі зрусифікованою. Ольга Петрівна пише листи своїй матері то російською мовою, то суржиком – сумішшю російської з українською. Часто вдавалися до російської мови у своєму листуванні Михайло Драгоманов та Олена Пчілка. Однак, на відміну від Драгоманова, дім свій веде Ольга Петрівна виключно по-українськи, водночас навчаючи своїх дітей змалечку іноземних мов. Коли в 1894 році Леся Українка приїжджає в Софію до свого дядька Михайла Драгоманова, вона розмовляє зі своєю ріднею з першого ж дня тільки по-українськи, навертаючи до неї і всю родину. Своїх дітей намагається Олена Пчілка виховувати в народному дусі, вона оточує їх демократичним середовищем. Діти Косачів мають друзів серед своїх сільських “мужицьких” ровесників. У “” Леся Українка розповідає про приятельство “маленької панни і мужика”. Сільський хлопчина Лаврін оповідає їй легенду, яку вона проносить у серці і пам’яті все життя. Колодяженці з особливою теплотою згадували саме Олену Пчілку. Вони любили цю добру й справедливу людину.
Олена Пчілка не терпіла слова “українофільство”. Вона дбала, щоб любов до рідного народу у її дітей була органічною, а не тимчасовою грою. Свою малечу мати “вивозить” на села, щоб вона познайомилась з народними звичаями. Так би мовити, дає своїм дітям наочні уроки фольклору: у селі Чекна діти спостерігають хороводи дівчат – веснянки, у Колодяжному – купальські обряди. У Жабориці на Звягельщині, у Скулині й Запрудді на Ковельщині молоді Косачі та їхня мати зустрічаються з народними рапсодами. У домі панує культ народної творчості – у її збирання по змозі включаються тут усі. Мати наспівує дітям рідні пісні, веде їх у світ леґенд і казок, у дивосвіт фольклорної міфології.
Сама причетна до широкої драгоманівської ерудиції, будує вона світогляд своїх нащадків на підвалинах такої ерудиції, яка б оберігала їх від обмежености в поглядах. Виховується, при всій непохитности у принципових питаннях, толерантність до переконань кожної людини.
Свідомо й цілеспрямовано виховувала зі своїх дітей Олена Пчілка літераторів, звичайно, у залежності від їхніх обдарувань. Можна говорити про своєрідний університет чи літературний інститут у домі Олени Пчілки, де його “ректором” і основним літературознавцем була мати, а постійним професором-консультантом – дядько Михайло Драгоманов, з яким зв’язки ніколи не переривалися, незважаючи на його еміґранство. Батьки їздили до нього на побачення в Париж, Леся жила у його домівці в Софії, яка стала для неї “рідним домом і храмом”, за її ж висловом. Олена Пчілка в одному листі зазначає, що чим дорослішають діти, тим ближчають вони до дядька – Михайла Драгоманова.
У коментарях до певних років хронології життя і творчости Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк писала, що нібито Лесю й Микося мати любила менше інших дітей, а своєрідним вундеркіндом у родині вважався Михайло. Однак друга Лесина сестра – Ізидора – підкреслює велику любов, яка постійно існувала між матір’ю і Лесею. Епістолярні матеріали скоріше дають підстави зробити висновок, що всіх своїх шістьох дітей Ольга Петрівна любила однаково, можна навіть сказати, перечулено, – тремтіла за їх здоров’я й долю. Але разом з тим була вона людиною здорового драгоманівського тверезого скепсису, реалістичних оцінок. Отож порівняння Лесі й Михайла у листах Ольги Петрівни до своєї матері виходить не на користь синові – дуже швидко мудра мати помічає більшу обдарованість дочки від сина, хоч і Михайло був, як потім виявиться, людиною здібною й особистістю непересічною.
“Науки же Леся проходит все, что и Миша; греческий и латинский языки даже лучше понимает, чем Миша. От, то вже “письменна та друкована буде”. Миша учиться нічого собі, тільки таке недобре, що все з Лілею заводиться і обіжає, бо Леся така покірна, як і була, а Ліля не хоче покориться – так ото й спорять постоянно. Оце на днях поведу їх в театр. Приїхала малорос(ійська) трупа – Кропивницький і другі”.
Як бачимо, своїй дванадцятирічній дочці провіщає мати велике майбутнє як ерудитові й письменниці, а Михайлик тут виглядає блідіше. Мудра дівчинка, очевидно, не вважає за потрібне встрявати у дрібні непорозуміння з братом, який виявляє нахил верховодити. І таке характерне оте Пчілчине: “оце на днях поведу їх в театр”. І на українську трупу. Усе життя Пчілка буде завзятою театралкою, сама стане драматургом і виступатиме на сцені як артистка. Театр, як і музика і навіть малярство, займуть багато місця у “програмі” Пчілчиного домашнього університету. Свій ранній віршик “” – ідилію волинської ночі – Леся Українка присвятить “коханій мамі”.
Кохана мама дала своїй дочці не тільки вроджений хист, а й озброїла свою обдаровану дочку небуденним псевдонімом, з яким та увійде у велику літературу. За однією версією, посилаючи Лесині вірші до галицької “Зорі”, мати й дочка хотіли підкреслити, що їх авторка не з Галичини, а з Великої України, тобто не галичанка, а українка. А за другою (її обстоює сестра Лесі – Ізидора Петрівна) Олена Пчілка не любила слова “українофіл”, і Лесиним псевдонімом підкреслювала справжню любов до України. Цікаво, що Михайло Драгоманов теж інколи підписувався псевдонімом “Українець”.
Сама Олена Пчілка має постійні стосунки з галицькими літераторами й видавництвами. Вона – постійний співпрацівник “Зорі”, і разом з нею на сторінках цього журналу дебютують і її діти – Леся й Михайло, а також Ольга. До того ж інколи мати прагне, щоб твори Косачів друкувалися “вкупці”. Під її керівництвом діти привчаються до літературного стилю та до орудування лексичними багатствами української мови через переклади. Олена Пчілка подає відомости про літераторів зі своєї “школи” професорові Львівського університету Омелянові Огоновському, який уводить їх в історію української літератури – працю, котру він пише і саме видає. З листа Олени Пчілки до нього від 25 лютого 1892 р. дізнаємося дещо й про характер літературного навчання косачівських підлітків:
“В дітей мені хотілося перелити всю душу й думки – і з певністю можу сказать, що мені се удалося, – пише вона. – Ховаю дорогий для мене лист Мих(айла), писаний в одну смутну для мене хвилину; в тім листі мій первенець пише: “Коли я став тим, чим єсть, коли в мені є що-небудь доброго, то се дякуючи Тобі, мамочко”.
Подібне признання материних заслуг висловить і Леся Українка: “, що всі ми – і поети, і не поети – по більшій часті буваємо не варті своїх матерів”.
”Не знаю, чи стали б Леся й Мих(айло) укр(аїнськими) літераторами, – продовжує мову про своїх дітей Олена Пчілка у тому ж листі до Огоновського, – коли б не я; може б, стали… але хутній що ні… Від батька вони не могли б навіть навчитися україн(ської) мови, бо він нею не уміє говорити. Власне, я “наважила” і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалу пізнавали її якнайбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому… Училися обоє перше зо мною, потім до них ходили учителі і вчили їх по гімназичній програмі з деякими одмінами. Леся учила вкупі з братом теж латинь і грецьку мову (вона внаслідок того може вільно читати Гомера у первотворі – тож і перекладає єго по-укр(аїнському)… Леся почуває себе бадьорою і дуже багато займається літературою. Зо мною она виучила німецьку й франц(узьку) мови, сама вивчилась ще по-польськи і по-італьянськи. Отже, перекладає зо всіх сих мов і, як Вам звісно, пише оригінальні речі, все то по-укр(аїнському)”.
Олена Пчілка вважала, що “у Лесі значний поетичний талант. На Україні єї вірші дуже всім подобаються. Дав би Бог, щоб она подужчала, то була би не з останніх сил нашої літератури”.
Це не просто материнська “реклама” своєї дочки перед істориком літератури, а зрозуміле бажання матері, щоб дочка у цьому документі була зафіксована. Пізніше Ізидора Петрівна згадає, що Олена Пчілка провіщала світову славу Лесі Українці. Мати не жаліла видатків на плекання таланту, на Лесину освіту навіть коштом інших дітей. Характерний, зокрема, у цьому аспекті її лист до сина Михайла. Старші діти продовжували свою освіту у Києві. Там можна було найняти кращих учителів, там вирувало культурне життя. Прийшов час везти до столиці Ольгу, яку в родині називали “Пуц”.
“Пуц” трохи учиться зо мною, – пише Олена Пчілка, – але мало. Шкода дуже, що не можна його на сю зиму оддати в Київ; папа каже, неможливо по грошах – та й справді неможливо: Лесі скільки місяців треба посилать по 80 руб. (бо німці 50 р(уб.), та на свій розход, та ще Леся бере лекції англ(ійської) й італійської мов; я не могла одмовити їй у сьому, бо тільки ж вона й “жива” тією всякою словесністю. А Пуц уже пожде трохи”.
Латинська приказка каже, що найбільша справедливість – найбільша несправедливість. Серце матері розподіляє кошти між дітьми врешті-решт справедливо. Ліля втішається радощами буття як цілком здорова дитина, для хворої Лесі єдиною відрадою є наука іноземних мов, якими вона так захоплюється. Серце матері не може їй відмовити цієї єдиної втіхи. Звичайно, “Пуц” незабаром теж поїде для систематичного навчання до Києва вже під опікою Лесі. Мати розуміє необхідність підтримувати розумові зацікавлення своїх дітей. На зітхання їх бабусі, що життя в Києві дуже дороге, Олена Пчілка відповість:
“насчет Вашего предложения, что жизнь их в Киеве очень обременительна для нас, скажу, что все равно сколько издерживалось, столько и издерживается, если на одно пойдет больше, то на другое меньше. А если бы их интересовали выезды в клубы, то ведь тоже недешево стоили разные наряды и пр(очее). А пожить в Киеве безусловно им необходимо, потому что сюда никто из хороших учителей не поедет, прямо-таки нельзя найти никого, кроме недоучек, вроде неокончивших гимназистов. Притом приехало бы, конечно, одно лицо, а в Киеве Лиля учится и у француженки, и у музыкальной учительницы.
Конечно, если они получат гостинца, о котором Вы пишите, то, вероятно, будут довольны как получением сверх необходимого, но это уж именно будет баловство”.
Олена Пчілка вимоглива. Вона привчає своїх дітей до ощадности і в часі (його слід використовувати на навчання), і в коштах. Леся мусить звітуватися за витрати. Але це була ощадність тієї культурної родини, яка не економить на милі. Ніколи Лесина мати не була скупою у витратах на духовність, на культуру. Перебуваючи з хворою Лесею у Відні, вона вважає за необхідне скористуватися “Европою”, побувати в театрах, в опері, на концертах, хоч квитки для Лесі особливо дорогі, бо вона мусить напівлежати в ложі, довго ж сидіти не спроможна зовсім. Треба було брати квитки на найдорожчі місця, їхати “дорожками”.
Найбільшим виховним чинником для дітей був приклад матері як особистості – її невсипуща працьовитість, патріотизм, ерудиція, її здатність на самопожертву задля громадського добра, її принциповість.