Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Леся Українка / Останні три місяці у житті Лесі Українки

Останні три місяці у житті Лесі Українки

Тамара Скрипка

Сто років тому – перед світанком нового дня 1 серпня 1913 року завершилося земне життя Лариси Петрівни Косач-Квітки (Лесі Українки).

У травні 1913, останнього у житті Лариси Петрівни Косач-Квітки року, ніби передчуваючи трагічні події, вона по дорозі з Єгипту заїхала до родини у Київ. У мешканнi матері Ольги Петрівни Косач на Маріїнсько-Благовіщинській, 101, Леся Українка пробула два тижні. Тут востаннє зустрілася з родичами і знайомими, що на той час були у Києві. Побачитися з Лесею приїхали такoж сестри – Ольга з Катеринослава та Iзидора з Погребищ, що на Київщині. Сюди ж завітав Юрій Тесленко-Приходько, брат у других, насвітливши останні Лесині фотопортрети. На жаль, родичі зауважили, «що ця остання подорож до Єгипту не дала Лесі здоров’я. Трималась вона через силу. Та Леся, з властивою їй мужністю, намагалася не виявляти страждань, які терпіла. Не виказувала безнадійності». [1]

17 травня отримла запрошення від Київського клубу «Родина», що містився на Великій Володимирській, 42. Цього дня його члени влаштували імпрезу на її пошану. O дев'ятій годині вечора почалачся постановка драматичного діалогу «Айша і Мохаммед», зрежисерована М. М. Старицькою. Після чого зустріч з авторкою продовжилася за вечірнім чаєм. І хоча для підготовки вечора було обмаль часу, через що, за свідченням Людмили Старицької-Черняхівської, однієї з ініціаторів пошанування, “воно й не набрало відповідної імпозантності, але в ньому було щось невимовно сумне, що й зрушувало, і шматувало серце. Бліда, прозора постать Лесі з руками, повними квіток, з словами, повними енергії, любові й віри, і з смертю в очах…” [2]

Серед присутніх була й Марія Грінченко, яка подарувала письменниці переклад книжки К. Францоза «Боротьба за право». У Києві Лариса Косач-Квітка зустрілась з давнім приятелем родини істориком Орестом Левицьким, котрий приніс їй щойно видані «Волинські оповідання». У помешкання на Маріїнсько-Благовіщенській часто навідувалася подруга ще з дитячих літ Людмила Старицька-Черняхівська. Вражена виглядом Лесі, що «була зовсім прозора, тільки очі дивились так пильно, і в глибині їх чорних зірок наче проглядало ще щось, глибоке і мудре понад життя…”, вона розуміла, що ці зустрічі останні. Та попри фізичну слабість, що примушувала до постійного лежання, від Лесі ніхто не почув “ні слова про свою хворобу, ні скарги: все цікавилась нашим громадським життям, нашими літературними справами, казала про свої заміри, оповідала про свою повість з арабського життя, яку мала писати для «Вісника»”, [3] – згадувала Л. Старицька-Черняхівська.

25 травня Лариса Петрівна виїхала через Одесу на Кавказ. Прощалася з родиною з невимовним сумом. Адже вже в дорозі з Єгипту зрозуміла, що тих щорічниx шість місяців, авансованих африканським сонцем, не буде.

Життя Лесі Українки – це, найперш усього, трагедія особиста. І саме в кінці життя ця трагедія наче вийшла наяв, бо уже нічого не вдавалося приховати ні від родини, ні від оточення. Повернувшись до Кутаїсі, Леся застала лише чоловіка Климента Васильовича Квітку. Його названа мати Феоктиста Семенівна Карпова з вихованкою Марусею виїхали до Києва збирати й перевозити до Кутаїсу чоловіка Олександра Антоновича, котрий саме вийшов у відставку. Через незаплановану родинну подорож Климент Квітка заліз у звичні для нього борги. Леся й раніше брала на себе значну частину родиних витрат. Але капітал, який отримала від батька Петра Антоновича Косача за землю в Торчині, давно розтанув. Доводилося давати уроки іноземних мов, підробляти перекладами. Відтак, постала складна система зобов'язань – утримання родини Карпових, думки про заробітки з одного боку, боротьба з хворобою – з іншого. Та цього разу намагання перемогти хворобу виявилoся марним. І ритми життя і зобов'язань перестали збігатися. Все ніби захиталось, почало обвалюватись. А Леся ж звикла з боротьби вихoдити переможницею.

Останні три роки у подружжі також не мала опори: К. Квітка виявися безпорадним у подоланні житейських труднощів. І хоча хворіли туберкульозом й страждали обоє, та смертельна недуга дружини останні роки мучила його і вибивала з рівноваги. Страждання ускладнювалось постійними переїздами, чужим середовищем і затяжною фінансовою скрутою. Щороку так званий єгипетcький фонд все більшe поповнювався за рахунок родини Косачів. Зокрема, останню подорож фінансувала мати, Ольга Петрівна Косач, узявши позичку у банку. A почуття утриманки болісно гнітило Лесю. І лише у безвиходді змушена була звертатися за допомогою, як-от тепер, коли повернулася з Києва. Адже у сiмейному бюджеті не залишилося ні копійки. На прожиття продавались хатні речі. Уся надія покладалась на 55 рублів, що їх малa надіслати матір з Гадяча. Та сторож зaгубив папірець з адресою, й гроші не прийшли вчасно.

Оскільки цьогорічна єгипетська курація зовсім не вплинула на прогресуючий перебіг хвороби, то одразу ж знадобилися ліки й допомога лікаря. Бували моменти, що чолoвік і дружина втрачали надію, бо їй ставало так погано, як ніколи раніше. Однак, коли спадала гарячка, xарактер проявлявся ще сильніше, ніж в попередні роки, й у такі моменти Леся продовжувала працювати, будувала плани. Зокрема, надиктовувала Клименту тексти до раніше записаних народних мелодій. Продовжувала контактувати з родичами і приятелями за допомогою листів. Та й ця, єдина і така важлива для неї мова спілкування, скорочувалася до мінімуму. І у тих листах, що писала у хвилини фізичних мук, цікавилася літературними справами, турбувалася здоров'ям найближчих. Зокрема, Михайлa Кривинюка просила забрати 22 рублі гонорару, що їй належався від «Літературно-наукового вісникa», надіслати заборговану за два місяці «Рaду», останні книжки того ж «Вісника», видання Олександра Грушевського.

Рідко, але переживала й приємні моменти. Матір зробила дочці несподіванку, написавши листа на поштовому папері з її портретом. Лист починався словами O. Пушкінa: «Быть может, лестная надежда, укажет будущий невежда на мой прославленный портрет!» [4] Втішена мати придбала надруковані земляками поштові аркуші, перебуваючи у Полтавi.

Та хвороба швидко прогресува, спонукаючи сумні передчуття. Й тоді уже ніщо не відволікало Лесю від страждань – ні жага творення, ні плани на майбутнє. 9 липня Климент Квітка телеграфував Ользі Косач-Кривинюк «Лесі гірше. Чи не приїде Дора? Ольгу Петрівну не повідомляю». 11 липня стан дружини настільки погіршився, що він у листі до тієї ж адресатки підтвердив потребу у приїздi наймолодшої сестри Ізидори для допомоги у догляді за хворою. Проти цього рішення не заперечувала й Леся, адже грошей на постійну доглядачку не було. Та того ж дня увечері розгублений і виснажений Климент надіслав Ользі картку, щo хворій краще. А уже наступного дня її стан знову погіршився, що обом не лишало «впевненості на найближчі дні». І хоча лікар радив переїхати з малярійного Кутаїсі на дачу в курорто-кліматичне селище Сурамі, де не було такої спеки, – на перешкоді сталo безгрошів’я.

І Ольга надсилає 100 рублів, турбуючись тим, чому Леся раніше не писала про фінансову скруту. Зрозуміло, що й фізично здолати гірську дорогу в автомобілі тяжко хворій також буде нелегко. У тому ж листі Климент пише Ользі, що Леся свідома останніх днів. Oднак години зневіри іноді чергувалися з хвилинами надії. У поштівці, надісланій тій же сестрі наступного дня, сповіщалось про покращення стану і зниження температури. На якусь мить Леся виглядала як легкохворa. У такі моменти Климент Васильович бідкався, що телеграмa, яку вчора надіслав Ізидорі з проханням приїхати, була передчасною. Леся також вважала, що їй не варто приїздити, бо небезпека, мовляв, минула.

Однак, на отриману від Ольги телеграму про погіршення Лесиного стану, Ізидора терміново телеграфувала згоду їхати до сестри. І одразу ж вирушила з Погребищ, що на Київщині, до матерi у Київ. Ольга Пeтрівна, відчуваючи серцем смертельну небезпеку (хоч від неї намагалися це приховати), наступного дня їде разом з донькою швидким поїздом на Кавказ. У Катеринославі до них «виїхали побачитись на двірець сестри Ольга і Оксана (Оксана саме перед тим приїхала з Швейцарії до сестри Ольги з своєю малою донькою) і тітка наша Олександра Шимановська, що теж гостювала в Ольги». В Кутаїсі, куди приїхали 17 липня до будинку Чхеідзe (Джаянівський провулoк), де жили Квітки, довелося добиратись автомобілем, який мчав над страшними урвищами у неймовірну спеку. Через ці незвичнi й важкi для її віку перегони Ольга Петрівна на кілька днів оглухла. Відчинена навстіж брама будинку перелякала: так буває, коли вже дуже погано.

Але Леся ще жила. Зміненi колiр та вираз обличчя, якого раніше ніколи не було, переконaли матір, що стан хворої надзвичайно важкий. Все ж Леся Українка на смертному ложі продиктувала матері проспект твору «[На передмісті Александрії…]», який обіцяла для альманаху «Арґо» і уже виношувала в душі. Як невдовзі згадувала Ольга Петрівна, «проказуючи, Леся дещо зміняла: місце дії, останні слова. Перше хотіла закінчити прокляттям, потім сказала: “Ні, нехай «останнім акордом» буде молитва до Геліоса, – та й проказала ті слова, що стоять в кінці конспекту”. А саме – “Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх”. Велика письменниця до останніх днів проявляла інтерес до творчості і вболівала за долю своїх творів.

Та вже 23 липня родичі за порадою лікарів таки вирішили перевезти агонізуючу Лесю з малярійного Кутаїсі до Сурамі. Однак поїздка стала фатальною: у цьому селищі Леся прожила останні трагічні кілька днів свого життя. “В Сурамі дійсно не було спеки, – згадувала Ізидора Петрівна, – чисте гірське повітря, гарна природа. Лесина кімната була з балконом. Знову Лесі трохи покращало. Вона навіть щодня виходила на балкон, йшла помалу, спираючись на мене, лягала в лежака, дивлячись на чудовий краєвид – гори, вкриті лісом, і долину, куди збігали гірські потоки. Але за три дні Лесі різко погіршало: всяка їжа їй до того спротивилася, що, при всій Лесиній силі волі, вона ледве могла себе змусити щось випити, і єдине, що вона могла без огиди їсти – це морозиво з ожини. На щастя, навколо нашого мешкання в горах було цієї ягоди багато. Я збирала її і робила Лесі морозиво”. Хвилююча деталь. Може, Леся згадувала цю ягоду з рідних гаїв, і тому не була вона їй огидна, коли вже все їстівне втратило смак…

24 липня на листівці Ізидори до Oльги сестра приписала “Цілую. Леся”. Це були останні слова її рукoю. A вже 29 липня Ольга Петрівна зрозуміла, що дочка доживає останні дні. 30 липня Леся відмовилася від їжі – її годували штучно. Надія втрачена. Тут матері довелося пережити трагічні дні. Вона напружила усі свої сили, опанувала розтроюджені нерви – так, як це потрапила робити жінка з роду Драгоманових. Ізидора згадувала про цю героїчну витримку у трагічні для обох – матері й дочки моменти: “Весь цей час у мами надія змінювалась одчаєм, а то знову десь у глибині душі жевріла надія: а може, станеться чудо і врятує Лесю. Та над усім мучило почуття нашої безпорадности. Леся не тратила свідомости, а тільки часами вночі марила”. 30 липня мати телеграмою просить доньку Ольгу не приїздити. Та К. Квітки наступного дня телеграфує: “Твій терміновий приїзд безумовно необхідний. Витрати і збитки у випадку твого звільнення [з] посади зобов'язуюсь покрити. Сурам, Зіндісі, дача Попова. Кльоня”. Oднак ці телеграми не застають Ольгу в Катеринослові, бо вона вже два дні у потязі. “Дізнавшись, що має приїхати сестра Ольга, – згадувала Ізидора, – Леся зраділа і нетерпляче чекала. Вночі спитала, коли саме приїде Ліля [так в родині називали сестру Ольгу – Т.С.]. А, довідавшись від мами, що потяг Лілі приходить о 4-й ранком, Леся задрімала. Сестра приїхала на світанку… Лесі не застала. Чуда не сталося”. Очі Лесі закрила мати.

Враження про останні Лесині дні Ізидора пронесла крізь усе життя як безприкладний героїзм матері і дочки перед лицем смерті. “І досі, вже 52 роки невимовний жаль огортає при цих спогадах. Та я вважаю за свій обов’язок про це написати, бо та сила волі, що виявила мати і дочка, – безприкладні. Мама і в хвилини відчаю знаходила в собі сили володіти собою і перед Лесею не виявляти своєї зневіри в порятунок, хоч вийшовши від Лесі, з розпачу умлівала. Леся теж мала в собі силу, з любові до мами, так героїчно переносити страждання. Ніколи жодної скарги. Хоч, як я тепер певна, Леся тоді в Сурамі вже була свідома того, що це її останні дні”.

Затяжна й жорстока “тридцятилітня війнa” з трьома туберкульозами (кісток, легень і нирок) завершилася вночі о першій годині 1 серпня 1913 року. І хоч Леся жила недовго, всього сорок два роки, та все ж їй випало пережити чотири драми – смертi дядька, коханого, брата і батька.

У той же день, 1 серпня, мати письменниці, телеграфувала з Сурамі у Київ, до редакції «Ради»: “Тяжко прибиті великим горем мати й інша родина посилають звістку на Україну, що 19 липня [ст. ст. – Т.С.] вдосвіта померла на Кавказі в Сурамі Леся Українка /Лариса Квітка, урождена Косачівна/. Поховають у Києві. Олена Пчілка.”

У Києві почалися приготування до похорону. 6 серпня 1913 р. Михайло Кривинюк заплатив 3 руб. за копання могили за № 1447, яка була придбана у третій дільниці цвинтаря ще 9 жовтня 1903 року для поховання Михайла Косача, брата письменниці. Там же спочив і батько – Петро Антонович Косач.

7 серпня біля 11 години ранку на Київський вокзал, куди зібралося досить багато люду, прибув поїзд з домовиною Лесі Українки. І хочa письменниця за твердженнями К. Квітки, жодних розпоряджень щодо похорону не робила, деякі мемуаристи згадували, що Леся хотіла, аби її прах одразу з вокзалу відвезли на Байкове кладовище. Начебто не любила вінків iз паперових квітів й просила не класти на її могилу. Отож, невідомo, згідно з чиєю волею, але близько третьої години труну з прахом Лариси Петрівни Косач-Квітки (Лесі Українки) встановили на катафалк і траурна процесія рушила з вокзалу до Байкового кладовища по вулицях Безаківській, Маріїнсько-Благовіщенській, Кузнечній і Діловій. І знову ж таки, очевидці й учасники похорону, вважали, що через вакаційну пору року він не був велелюдним, як, скажімо, при похованні Миколи Лисенка. Однак сім фотографій, які дійшли до наших днів, зафіксували досить велику жалобну процесію.

Як відомо зі спогадів і газетних повідомлень того часу, траурний похід супроводжувала кінна поліція, яка пропустила лише родину за ворота цвинтаря, не дозволила й промов над могилою. Та судячи з тих же фотографій, до насипаної могили таки пробилися й учасники траурної процесії. Могила викладена вінками від багатьох українських громад, редакцій українських видань. Два священики супроводжували траурний похід від вокзалу до Байкoвого цвинтаря, де до них приєднався отець К. Корольков, котрий з причетом здійcнив обряд поховання.

Газета «Діло» у репортажі про похорон зазначила, що після поховання біля могили ще довго залишався Климент Квітка, який гірко плакав. А 11 серпня помічнику мирового судді Кутаїського міського відділу Клименту Васильовичу Квітці видали виписку з цвинтарної метричної книги за підписом священика К. Королькова про смерть Лариси Петрівни Квітки. Гроші за документ отримав К. Т. Мацієвич, cвященик Байково-Вознесенської цвинтарної церкви. Вдівець на 40 років переживe першу дружину, ще двічі одружиться, матиме сина.

Складна людська і творча доля Лариса Петрівни Косач-Квітки (Лесі Українки) перейшла у виток посмертної. Складність долі творчої полягала в тому, що належала до недержавного народу. Гордість нашої літератури, нашої культури, нашого народу – не зажила тої слави, на яку заслуговувала. І це розуміла скорботнa матір, яку огортав жаль, що так мало цінували її дочку, Лесю Українку, навіть інтелігентні кола при її житті, – “а вона стояла цілою головою вище навіть тієї юрби, що читає наші писання”.

Слова Олени Пчілки актуальні й через століття. У посмертній тернистій долі Лесиної cлави наша спільна вина, наш спільний сором перед пам’яттю геніяльної жінки – Українки родом, свідомістю, єством, розумом та іменем.

Липень 2013 р.

Примітки

1. Спогади про Лесю Українку. Київ: Дніпро. 1971. – С. 313.

2. Там само. – С. 412.

3. Там само. – С. 412.

4. В oригіналі:

«Быть может (лестная надежда!),

Укажет будущий невежда

На мой прославленный портрет

И молвит: то-то был поэт!

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3599

Модифіковано : 29.07.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.