Початкова сторінка

Тамара Скрипка

Персональний сайт

?

Оксана Петрівна Косач-Шимановська

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

(1882-1975)

У стосунках між сестрами Косач (Geschwister – як це “посестір’я” по-німецьки називала Леся Українка) завжди панувало високорозвинене родинне почуття взаємотурботи. Хоча Леся найбільшою приятелькою має найближчу до неї віком Ольгу, але любить усіх сестер і братів однаково. У взаєминах з молодшими були у неї, зрозуміло, свої нюанси, залежні й від часової дистанції та від характеру кожної особистости.

Друга Лесина сестра й четверта дитина Косачів – Оксана – появилась, “, садочків розвивання”. Народилась 29 травня 1882 року майже разом з новосіллям – того ж місяця, тільки на початку його, сім’я Косачів переїхала з Луцька на постійне проживання до Колодяжного.

Лесі було тоді одинадцять років. Відразу ж юнка виявляє закохано-родинну цікавість до новонародженої, яка своїм чудом і чаром розвитку не може не захоплювати. Основа цього почуття – захований у глибині інстинкт материнства. Старший брат Михайло був для Лесі ідеалом. Але цей “справжній мужчина”, історик за покликанням, зневажав дівчачі ляльки, називав їх “ідолищами поганими”, і Леся навіть не сміла ними бавитись. Михайло, Леся, Ольга – старша ґенерація косачівських дітей, троє наступних – Оксана, Микось, Ізидора – молодше покоління, і їх сумарно, але незмінно ласкаво Леся іменує “людкове” (яке гарне поліське слово!), або ж “тигри-негри”, а мати зве їх “тигри-бомбали”…

Леся іноді писала цій малечі листи як до спільного адресата. Вони відповідали їй то гуртом, то індивідуально, хоч і не систематично. Старша дочка вибачає їм ту слабість – лінощі у листуванні, зважаючи на їх вік, на “зелений шум”. Але постійно цікавиться їх життям, здоров’ям, навчанням.

Перегляньмо родинний епістолярій, передусім листи Лесині й материні, – як у них вимальовується образ Оксани.

Дівчинку спочатку називають Тамарою: “Посилаю карточку своей любочки, гарненької Тамари, – пише Олена Пчілка своїй матері. – Она очень похожа – только волосы у нее гораздо темней, чем на карточке. Когда снималась Тамара, ей было всего 4 месяца о половиною. Такая крошечка и так прекрасно вышла. Напишіте, чи понравилась Вам Тамара”. Мотив краси крихітної донечки повторюється й у наступному листі до тої ж адресатки: “Дуже рада, що Вам Тамара понравилась. Вона таки справді красивенька, всі хвалять, і не така лиса, як була Леся, а волоси в неї довгі, аж закручуються”. Олена Пчілка за звичаєм писала своїй мамі листи то російською мовою, то суржиком. Але коли річ ішла про дітей, то переходила на українську: з ними ж то вона розмовляла тільки по-українськи. А Лесю у той час мучать болі ноги й руки. Світлим променем у її житті тепер є маленька сестричка. Ось їй минуло сім з половиною місяців.

“У Тамарці є два зубки – сповіщає вона з Києва, – і вона вже трошки лазить, але вона ще нічого не їсть, окрім молока, дуже любить Мишу і маму, так що як вони ідуть, то вона кричить, щоб взяли її на руки, страшенно боїться чужих, а найбільше Старицького. Тамара має дуже багато йменнів, але найбільше її звуть Марцею і Марусечкою”.

Діти приносять батькам і радість і горе. Лесю довелось класти на операцію в Києві. Як тільки вона прийшла до себе настільки, щоб можна було написати рідним листа, то “в перших строках” його була турбота про наймолодшу сестричку. “! Чого ж то з Марочкою так обертаються, що чуть не убили? Мені зробили операцію”. Як це характерно для Лесі! Перші слова не про себе, не про свій стан здоров’я у критичний момент, а про сестру – докір батькам за те, що недоглянули, що міг статись якийсь випадок з нею. І характерне закінчення листа: “Обо мні не журіться, самі добре пробувайте та Марочку бережіть”. З отаким почуттям самозречення буде берегти й Оксану і Дору під час їх хвороби. Та в дитинстві Оксана розвивається нормально. Їй уже два роки, Леся сповіщає все ту ж жадібну на звістки про онуків бабусю, що сестричці справляли іменини, батько подарував іграшковий – возик, лопатку й вилочки (мабуть, для “сільськогосподарських” робіт у садку), і дитина вельми втішається ними. “Вона дуже багацько говорить і все рисує щось”. У червні того ж 1884 року за крихіткою остаточно закріпили ім’я Оксана. “Оксаночка тепер дуже багацько говорить і може все, що угодно, сказати” – інформує бабусю мудра дванадцятирічна Леся.

Оксанине дитинство теж проходить у Колодяженській садибі Косачів. Вона запекло, як і інші діти, гасає по зеленій волі – по садах, гаях і лісах, ласує разом з ними всілякою садовиною й городиною просто з гілки й грядки. “Тигри (Микось і Оксана) зробились настоящими “верчиками”, – милується ними Леся. “Верчиками” по-поліськи звуться чимось наповнені мішки середнього розміру. Отже, від об’їдання діти перетворилися на туго набиті мішечки… “Сьогодні докінчили останні вишні, кінчають полунички і починають порічки та малину. Сьогодні Уксус почав їсти горох”. Оксану любовно називають Уксусом. У родині був звичай отак пестливо “передражнювати” дітвору. Оксана тримається найщільніше Ольги, як найближчої до неї віком. “Вони з Олесею учаться трохи дома, трохи в місті, а все разом досить багато” (з листа Лесі). “В місті” – це значить у Ковелі, куди їх возять кіньми до вчителів, які доповнюють домашню науку. І вчителькою Оксани, як і Ольги, стає все та ж Леся, яка з захопленням відкриває й “вирощує” здібности й нахили своїх рідних вихованців. “ грати на фортепіяно, бо вона має добрі вушка й лапки. Сподіваюсь, що учениця багато переважить свого учителя і буде давати концерти”. В іншому листі обмовиться, що якось вони, Косаченята, не мають доброго голосу, за винятком, може, Оксани, котра володіє тоненьким, але вірним голоском і могла б співати. Поривалась Леся вчити Оксаночку й сольфеджіо, але самій не вистачало знань. Бралася за вивчення теорії музики, студіювала її за німецькими монографіями, очевидно для допомоги в музикальній освіті своїй обдарованій у цьому напрямі сестрі. Оксану батьки теж посилають для дальшої науки до Києва, де вона після домашньої підготовки вступає до третього класу гімназії. Леся інформує батьків, що сестричка вчиться гаразд. Інколи Оксана переходить в наступний клас без екзаменів. Тоді вона їде на благословенну Волинь у зелений затишок Колодяжного, де завзято “хазяйнує”, за що (як і за те, що “забула” про екзамени) хвалить її Леся. У Києві ж, звичайно, Оксана, як і всі інші діти Косачів, прилучається до культурного життя великого міста, буває в театрі й на концертах.

Коли Оксана розкошує у зеленій казці Колодяжного, то Ольга, яка навчається у старших класах гімназії, залишається далі в місті й “гризе” науки так запекло, що, як співчутливо жартує Леся у листі до Оксани, з неї залишилося “три фунти м’яса, а решта – кости і мозок”. Звичайно, Леся Українка з її девізом виховати хоч і дванадцять сестер на професорів, про духовний розвиток Оксани дбала пильно, але відчувала, що відпочинок і зміна занять дитині вкрай необхідні.

З листів Лесі дізнаємось, що Оксана то була в театрі разом з мамою, то брала участь в аматорській виставі, виконуючи роль персонажа “без мови”. У Києві не минали нагоди молоді Косачі послухати публічні лекції. “Ліля з подругами ходять теж часами на публічні лекції, навіть Уксус і лисенята (діти композитора Лисенка – автори) ходили раз на відчит Афанасьєва”. Вчений історик Афанасьєв виступав з лекціями на вельми поважні теми. Так, наприклад, у березні 1899 р. у Києві він мав відчит на тему “Відносини Франції та Італії за Наполеона III”. У косачівській домашній “академії” історичні науки стояли високо. Коли для Ольги Леся Українка спеціяльно написала підручник з історії стародавніх народів Сходу, то вже ж його рукописом мусила користуватись і Оксана й, мабуть, ще молодші діти. А Ольгу ж то Леся заставляла читати навіть цілу монографію у кількох томах з історії Рима! Вона теж просить таку компетентну в історії Ольгу дістати порядні конспекти з уроків історії, які в гімназії вели старшокласники, для Оксани, а то вона “засохне на Іловайці” (тобто на підручнику Іловайського, того самого, якого колись у Луцьку переміг їх старший брат Михайло ще дитиною у диспуті на історичну тему). У Києві живе а й такий ерудит в історичних науках, як старший Лесин та Оксанин брат Михайло.

У взаємовідносинах Лесі та Оксани були й певні труднощі, які доводилось враховувати й долати. Це – їх характери, різниця віку.

Не завжди сестри були разом. Дедалі Леся Українка все частіше, гнана хворобою, прощається з “рідним куточком” на Волині й Києвом та Гадячем. У 1898 році вона цілу довгу зиму лікується в Ялті.. Несподіваний приїзд Оксани до неї справив багато радості. “ був мені дуже милою несподіванкою, мені чогось і на думку не спадало, що Оксаночка може приїхать! Ліля не здалась мені ні худою, ні блідою, якою я чогось-то думала її бачити, а от Уксус, – не знаю, може, се я од нього одвикла, вразив мене своїм витягненим, “імпресіоністичним” виглядом”. Милі, дорогі гості поселилися в Лесиній кімнаті й на канапі досипали недоспані в поїздах ночі до 12 години дня. Леся все робила для того, щоб вони якнайбільше побачили цікавинок у Криму. Вона делікатно спрямовує їх до домівки свого улюбленого поета Надсона: “нехай їдуть, воно ж таки слід”. Пішки ходили Ліля й Оксана в Чукурлар до Лесиної літньої домівки – “там їм дуже сподобалось”. Леся втішається, що Уксус “дуже радий з своєї подорожі”, бо ж, підсумковуючи перед сном враження, “промовив, зітхаючи, з полегкістю: “Яка б я тепер була нещасна людина, якби не поїхала” (тобто не приїхала до Лесі в Крим).

Леся разом з Оксаною писали писанки, які справили на оточення величезний ефект. У родині ж так цінувалися всілякі художні домашні промисли – і вишивання, і мистецтво писанкове, і шиття суконь…

Повні вражень, поверталися сестри з Криму від Лесі пароплавом через Одесу – сестра відправила їх таки морем, незважаючи на переляк матері, бо якийсь слабовитий панич умер на пароплаві під час подібного рейсу. Та Леся знала мамину перечуленість на тлі дітей. А подорож пароплавом і коротша на одну добу, і менше втомлива. Вона ж так раділа, що дівчата відпочили, посвіжіли, що “мої “гусі” навіть поправились за цей час, а Уксус навіть не такий блідий став”, – дає вона справоздання матері, яка весь час дрижить за своїх численних діточок.

Ялтинська родинна зустріч ще більше зміцнила посестерні відносини. Чутлива Леся не могла не помітити, що інколи закрадалося й певне відчуження між нею й Оксаною та Миколою. Питання щирости, відвертости у стосунках до молодших дітей у листі до Лесі зачепила й “рідна по крові і духу” Ольга. Лесю Українку втішав кожен новий крок у наближенні до молодших Косачів. Тут вона виявляла особливій такт. Свою вдачу характеризувала вона перед Кобилянською як суто волинську – екстенсивну, позбавлену експансивности. Тому могла здаватись людям індиферентною. У своєму максималізмі стосовно вимог до себе вона, звичайно, перебільшувала. Кожен, хто перебував якийсь час з Лесею, спостерігав, що люди при ній ставали ліпшими.

Це промінювання Лесиної особистости й взагалі родинної культури Косачів-Драгоманових ушляхетнювало й Оксану, сестричку досить таки химерної вдачі. Леся якось обмовиться, що Оксана найменше з них усіх ладить з матір’ю. За Оксану Леся просто таки боролась. Ось з якою делікатністю ділиться вона “завоюваннями” у культурі своїх взаємин з Оксаною:

– пише сестрі Ользі, – а, може, через те, а може, й так якось більш признається до мене і часто закликає мене гулять в ботанічний сад або на бульвар, приходить в мою хату просто на розмову, раз прийшла слухать, коли я мамі щось із уліт читала, сама заявила бажання вчитися знов зо мною по-англійськи. Се мене дуже радує, бо ти знаєш, як мені прикро було, що Оксана і Микось так “чужо” відносились до мене. Микось, правда, і тепер досить неприступний, та все-таки.”

Оте “вчитись знов зо мною по-англійськи” свідчить про те, що й Оксана пройнялася родинним запалом вивчати іноземні мови, – Леся або вчила її, або вчилася разом з нею англійської. Напише раз, що їхні дівчата не відважуються якось говорити чужими мовами, але, очевидно, потрапили б. У кожному разі коли йтиметься про Оксанине навчання за кордоном, то проблема викладової мови – іноземної ж – і не ставилась. Проймається четверта дитина Косачів якоюсь мірою й літературними інтересами сім’ї: “за переклади береться Оксана” (бо Леся абсолютно не має часу). Далі ми дізнаємося, що вона перекладала, між іншим, з української на російську Яцкова. “Яцків тепер “наймодніший” з молодих белетристів в Галичині, так що Оксаночка трапила в самий курс, почавши його перекладати”, – шле радісну звістку матері про актуальність Оксаниних перекладацьких починань Леся Українка із Сан-Ремо в 1902 році після особистого знайомства з Михайлом Яцковим у Львові. Вона дала й докладнішу характеристику цього модного тоді новеліста, який починав успішно писати в дусі різних мистецьких напрямів – реалізму й модернізму. Писав часом чудно, але, на думку Лесі, частіше таки гарно. Один із співавторів (І.О.Денисюк) цієї книги розпитував Михайла Яцкова про його зустріч з Лесею Українкою. Ветеран нашої літератури з доброю осяйною усмішкою пригадав (а мав чудову пам’ять аж до смерти), як то він зустрівся з нею недалеко будинку, де було Наукове Товариство ім.Шевченка. Поговорили щось з півгодини, не більше, бо “вона кудись квапилася”. “Одягнена скромно, тоненька, в очах затамована енергія”…

Леся Українка погоджується з Лілею, що треба, нарешті, зруйнувати традицію “невідвертости з нашими меншими”, що походила “не з байдужости, а скоріше з надміру discretion. А тепер “з Оксаною діло теж іде на лад, вона мені недавно зовсім “дорослого” і щирого листа написала”. Оксана вразлива і потребує особливого такту в розмові з нею. Це Леся Українка завжди має на увазі й намагається нічим не вразити цієї мімозної індивідуальности, хоч не усіма виявами характеру молодшої сестри задоволена. Шукає причин її психологічного стану.

“… – продовжує вона викладати Ользі свою педагогічну “лінію” – як їй сподобалась моя відповідь, але я писала їй щиро без жадних педагогічних штук. Мені шкода Оксаночку, що вона якось так нидіє. При її малоекспансивній і, треба сказати, не дуже альтруїстичній натурі ся обстановина може ще більше заставити її нагороїжитись проти всіх. (…) До того ж Оксана нездорова нервами, я в тім певна, бо в неї ненатурально пригнічений настрій…”

Передбачення глибокого психолога справдились. Стан нервового нездоров’я незабаром в Оксани загостриться. Можна уявити і стан безмежного неспокою Лесі Українки й інтенсивність її переживань за хвору, коли навіть звичайна застуда сестри так її хвилювала: “Я попрошу, щоб ти мені частіше писала про Уксуску, – мене дуже вразила звістка, що воно слабе. Маю надію, що, може, простуда не дуже серйозна”. І тривожні рядки листа з Палермо (червень 1902 року): “ не сходить Оксана з її істерією, часом така турбота за неї бере, що і сі золото-рожеві пейзажі темніють. Вже в тисячу раз краще, коли я сама слаба! Ах, та що вже говорити…”. Істеричні напади, безсоння, якийсь пригнічений настрій і прикре відношення до всього і до всіх – ось які симптоми Оксаниної хвороби констатує Леся у листі до Кобилянської. Вона прагне забрати сестру до себе в Італію, але тим часом хапається ідеї Запруддя: послати Оксану у цей теж благословенний поліський закуток. Дійсно, заспокійлива тиша природи й урівноважений спосіб життя в домі тітки Олени Тесленко-Приходько приглушує нервову збудженість Оксани.

Проте слід закріпити здоров’я. Старша сестра гаряче підтримує проект Оксаниної поїздки за кордон. На родинній раді обговорюється теж питання вищої освіти Оксани, можливости її здобуття у Мюнхені, де навчалися двоюрідні брати молодих Косачів. Леся переконує батька, що Мюнхен не такий страшний, як він думає, “бо німецький загальний триб життя, напевне, і кузенів “прикоротив”, і натуральну жвавість молодечу в рамки академічні поставив, а як Оксаночка з ними там побачиться, то се їй навіть не завадить”. Оксана їде за кордон з тіткою Оленою Тесленко-Приходько та її чоловіком, живе майже місяць у Мюнхені. Усе товариство, включаючи й племінників, відвідує Лесю Українку у Сан-Ремо. По дорозі Оксана з супутниками звідала Венецію та кілька інших італійських міст, кидається там у вир карнавальних розваг. Частина компанії їздила і до Рима. Життєрадісна, бурхлива компанія наповнює буйним гамором тиху Лесину “відлюдну” й аскетичну домівку. Вона захоплює з собою і Лесю Українку у дальшу подорож по Європі, повертаючись до Мюнхена. Леся й Оксана мають намір побувати у Швейцарії в Цюріху. Тут Оксана їде подивитись на знаменитий водопад (Леся бачила його раніше). На зворотній дорозі сестри заїздять до Праги, де перебував Михайло Кривинюк, Ольжин чоловік. Сестри Лілі на той час там не було, тож їй Леся пише 31 травня 1903 р.: “Оце всі швендяли по Празі. Оксана і Михайло ще підуть, а я посиджу”.

Від пригніченого настрою Оксана перейшла до мажорно-збудженого. Леся про це пише Кобилянській із Сан-Ремо: “ тепер зо мною в хаті. Вона вже одужала, не сумує і не капризує, і всі кажуть, що вона має вигляд здоровший від мене. Геть наче одмінилась дівчина: сміється, бігає, всім інтересується”. Серце матері віщує у цій другій психічній крайности дочки нову небезпеку, але Леся Українка намагається переконати батька, що побоювання матері (“занадто жизнерадостна, а се непевно”) безпідставні: “Я не бачу ні біди, ні небезпечности, “непевности” в тім, що Оксанина “жизнерадостность” стала “надто вже велика” – в 20 літ то ніколи не може бути “надто”, а тільки нормально, треба тільки, правда, щоб Оксана впорядковано їла і пала, а радість не завадить”. І ще для більшого запевнення додає: “Я буду Оксану глядіти, скільки мога, бо я ж не менш інтересуюся її здоров’ям, ніж ви всі, – я таки їй “не совсем чужая”…

Стан здоров’я дозволив Оксані здобувати вищу освіту. Певний час вона навчалась на вищих жіночих (так званих Бестужівських) курсах у Петербурзі. Цей єдиний у Росії вищий навчальний заклад для жінок був заснований у 1876 році гуртком прогресивної інтеліґенції на чолі з К. М. Бестужевим. Після закінчення цих курсів його вихованки мали право викладати в жіночих середніх навчальних закладах. Проте Оксану Петрівну Косач за якусь політичну історію з курсів виключають. І тоді у жовтні в 1904 році вона виїздить закордон у Льєж (східна Бельгія) на навчання у політехнічному інституті. А перед тим відвідає Запруддя, яке так благотворно вплинуло на її здоров’я: “Оксана – з Києва – виїхала позавчора, а папа з нею, пробудуть у Запрудді днів 3, далі Оксана поїде далі (за границю), а папа ще побуде днів з 10 у Колодяжному, а може, й довше – його начальство виїхало на місяць, то він користає з того для устройства своїх діл”. Петро Антонович на Волині на цей раз пробув три тижні.

Оксана у Льєжі влаштувалася “не зле і не дорого”, “Льєжем довольна”, нарікала в листах тільки на те, що мало знайомих, а це Леся сприйняла з певною іронією – їй же доводилось жити на чужині без жодного знайомого! Знайомства – “річ набута”. “У всякім разі гаразд, що вона туди вибралась,” – радіє Леся з огляду на психічну рівновагу сестри, яка б могла, як і сама відчувала, втратити віру в себе без навчання. Оксана не встигла зібрати всі свої речі в Петербурзі, і Леся просить Ольгу це зробити й висловлює своє особисте скромне прохання: Оксана “обіцяла мені одну свою “зненавиджену” верхню кофту, то ви мені звідси вишлете”. Отак звичайно, як то буває між добрими сестрами…

У 1908 році Оксана Петрівна Косач одружується з своїм двоюрідним братом (кузеном, як говорили в сім’ї) Антоном Шимановським, сином батькової сестри Олександри (тьоті Саші) Шимановської. Вона часто проживала з своїми синами Тосею (Антоном) і Пашею (Павлом) у Колодяжному. Леся своїм кузенам допомагала у навчанні. У листі до Драгоманова від II лютого 1893 з Колодяжного так вона про це свідчить: “А я немало мучу тітчиних хлопців над німеччиною та іншим “просвещенієм”. Сама ж я тепера почала учитись малювання, а зо мною і Тося, і Олеся”…

Цікаво, що ці хлопці, сини тітки Саші, коли вони уперше приїхали до Косачів, на Олену Пчілку справили враження негативне: невиховані, дикі, негарні… Чи ж могла вона подумати, що колись один з них, оте “гидке каченя” з казки Андерсена, стане її зятем!

Оксана Петрівна не брала церковного шлюбу з Антоном Шимановським. Хоч такі шлюби між близько спорідненими родичами в аристократичних сім’ях не були рідкістю, проте російська православна церква робила великі перешкоди для їх оформлення. Леся Українка звернеться і до Ольги Кобилянської з питанням, чи не могли б кузени взяти шлюб на Буковині у православній церкві. Річ у тому, що неоформленість подружніх зв’язків завдавала великих клопотів і в Росії, і за кордоном. Заважало це передусім у трудовлаштуванні. Довелось обом – Оксані й Антонові – зазнати безробіття. Особливо їх матеріальне становище ускладнилось після народження дитини. У Софії в архіві Болгарської академії наук у фонді Івана Шишманова знаходиться лист Світозара Драгоманова від 30.VIII. 1913 року до Івана Шишманова з проханням допомогти влаштувати Оксаниного чоловіка на роботу в Болгарії. При тій нагоді подаються цікаві для нас дані з його біографії.

“Тося, иначе Антон Борисович Шимановский, принужден силой обстоятельств жить в Швейцарии и добывать средства к существованию частными уроками, а последнее лето он был руководителем по культурной части в экскурсиях учителей и учительниц, устраиваемых учебным отделом так называемого Общества распространения технических знаний, может быть известного вам весьма популярного в России просветительного учреждения, во главе которого стоит графиня Бобринская.

Лида знает Тосю еще молодым человеком, а Ты, Ваня, встречался тоже с ним. Мика может тоже многое рассказать о Тосе, так как бывал у Тоси и Оксаны в [нрзб]. От себя скажу следущее: Тося окончил Уманское училище земледелия и садоводства – лучшее из средних сельскохозяйственных школ России, а по окончании его поступил на строительное отделение Роменского политехникума, прослушал полный курс, сдал почти все экзамены – осталось сдать в комиссии историю средневековой архитектуры и два-три предмета в роде бухгалтерии, [нрзб]. Также сданы все упражнения, чертежные, таксаторские и проч… Оставалось лишь сдать дипломную работу и получить диплом.

Но пришел 1905 год, и вопрос о дипломной работе был отложен до неопределенного времени. В 1906 году Тося был арестован в редакции газеты “Народное дело”, и так как нашли документы, доказыващие, что он был официальным представителем на всероссийском съезде учителей и деятелей по народному образованию, то его после годового заключения судили – приговорили к двум годам крепости. Освобожденный под залог, Тося промытарствовав полтора года в России, скрылся за границу. Из всего этого Вы можете составить себе представление о Тосе”.

Просячи влаштувати його, автор листа наголошує на тому, що

“Тося – человек общественный и литературный – сотрудничает и сотрудничал в различных изданиях – и с большим эстетическим вкусом. В силу разных обстоятельств Оксане и Тосе до сих пор не удалось обвенчаться. А у Тоси, как полагается, нет губернаторского паспорта”.

Ось ким був другий зять Олени Пчілки. Як і чоловік Ольги, він теж був революціонером і брав активну участь у суспільному русі. Цікаво, що на згаданому вчительському з’їзді був теж Якуб Колас.

Через складні сімейні обставини, очевидно, навчання Оксани Петрівни за кордоном було перерване. Ішла мова про її вступ то до політехнічного інституту в Києві, то до консерваторії, де певний час навчалась.

Восени 1910 року Леся Українка чекала приїзду Оксани до їхньої сестри Ольги для того, щоб перебути там “критичний момент”. Оксана Петрівна чекала дитини. Леся дає ряд схвильованих порад. Оксана тепер дуже повинна про себе дбати, “жертвуючи: навіть всякими іншими, своїми і Тосиними інтересами”. А через рік вона одержує від неї листа, зміст якого переказує Ользі. Там мова йшла про сплату Лесі приналежної їй частини з батьківського маєтку. Бачачи безперспективний матеріальний стан і Оксани, і Микося, Лариса Петрівна від них цього й не вимагала. Та брат і сестри розуміли, як необхідні хворій Лесі гроші для лікування – “на єгипетський фонд”.

“Вчора я дістала листа від Оксани, – , – де вона обіцяє вислати мені свою пайку, як отримає сама те, що їй належить. Притому вона прислала дві фотографії Оксани меншої – славненька “тюсіня”, похожа неначе більше на Дору, ніж на Оксану. Оксана дуже втішається її здоров’ям, та й я тішуся, тим більше що таки мало на се надіялась. Вони навряд чи приїдуть до тебе зимою, коли досі не приїхали, та таки й не слід би малої возити, коли холодно, нехай уже сидить “на теплих водах”.

Відколи в Оксани Петрівни появилася дочка, теж Оксана, то Леся їх обох називала “Оксанами”. А інколи Оксану-старшу – “кузена Оксана” (бо ж вийшла заміж за кузена). З гірким передчуттям писала вона закінчення листа Ользі 19 березня 1913 року: “Цілую тебе, Михаля і Оксаночок (чи то я їх побачу сеї весни?) А хотілося би та пора б!”

Та цій мрії вже не судилося здійснитись. Ні весною, ні літом Леся Українка вже їх не побачила: померла 1 серпня… Чи не в честь своєї сестри героїню своєї драми “” (вона гине-никне на чужині) назвала Оксаною? Оксані Петрівні Косач-Шимановській теж судилося померти за межами рідної землі – у Празі. Люди, які знали її зблизька, захоплювались високою культурою та інтелігенцією цієї жінки з роду Косачів.