Початкова сторінка

Тамара Скрипка

Персональний сайт

?

Проза

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

Як прозаїк Леся Українка дебютувала у жанрі образка, що є типом фрагментарної малої прози – твором обмеженим у часі центрованим навколо певного місця й певного моменту. “” має авторське визначення “образок з життя” й своєю будовою цілком відповідає йому. Це – образок-сценка, розмова двох селянок – Мотрі і Пріськи на тему “жіночої недолі” в родинному житті. Дівчину віддають заміж, не питаючи її згоди, вона навіть не бачила свого судженого – “батьки заручили й повінчали”. такий порядок цілком задовольняє Пріську Чугуїху, яка підвладна фаталістичному розумінню долі й видає за таким правилом заміж і свою дочку, незважаючи на її протест – плач. Авторка не виявляє свого ставлення до цієї діалогічної сценки відверто, лише друга співрозмовниця – Мотря – осуджує фаталістичну філософію “долі”. Безумовно, осуджує її й авторка, малюючи безталання силоміць виданої дівчини за гіркого п’яницю.

У такій же “фольклористичній” манері виконаний і другий “образок” – “”, який має підзаголовок “Спогад”. “Згадалось мені, як тихого весняного вечора сиджу, було, в своїй одинокій хатині на хуторі, серед степів харківських, та згадую свою рідну Волинь і шлю до неї свої думки сумні”. “Зарисовка” своєрідної “вечірньої години” подана через звуки-пісні й розмови селян. Над усіма невеселими, хоч і весняними, співами превалює мотив молодости, краси й жаги кохання. Цей “музичний” образочок Лесі Українки перегукується з аналогічними творами інших авторів – “На крилах пісні” М. Коцюбинського, “На хуторі” С. Васильченка.

Леся Українка якось обмовилась, що вона вміє фантазувати казки у величезній кількости. На жаль, не використала вона свого дару на повну потужність, усе ж хист авторки “Лісової пісні” в казковому жанрі проявився в кількох прозових творах.

Серед них – просто таки блискуча казочка для дітей “”. Вона покликана привабити малого читача не лише своїм дидактичним спрямуванням – придивлятися до життя й самотужки розуму набиратися, а й захоплюючими пригодами – мандрами горобчика у пошуках розуму, його зустрічами з птахами, знайомством з ними. Кожен птах має свій характер, свою вдачу – і свою “філософію”, кожен так і сипле афоризмами – висновками з власного досвіду. Тішить читача над усе витончений добродушний і милий гумор. Ми спостерігаємо пластичну картинку запеклої бійки двох горобчиків… за три конопляні зернятка! “Герої” бились-бились і навіть в азарті пристрастей забули, за що вони б’ються, а “розумна” курка скористалась ситуацією – вона не лише поживилась недоглянутим добром, а й вичитала задирливим горобчикам свою гдирливу мораль. Кожен птах максимально персоніфікований. Горобчик знаходить до кожної такої “особистості” окремий підхід і форму чемности. Курку він величає “матусю”, зозулю – “тіточко”, бузька – “пане”, ґаву – “дядино”, сову – “пані”, сороку – “панянко”… Персонаж чи герой пташиного світу прорікає свою життєву мудрість в афоризмі відповідної йому тональности. “Дурні бились, а розумні поживились”, – чваниться своєю проворністю нібито розумна курка. “Як у мене свого клопоту нема, то чужого й сама не хочу”, – відповідає горобчикові зозуля-сибаритка. Ґава настільки безглузда, що й на афоризм не здобулась: “А я до того розуму не дуже, бог з ним”. “Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине”, – висловлює свої сентенції прославлена за розум сова, – тип “вченого” як якоїсь “речі в собі”, який не бажає ділитись знаннями з іншими. Скрекотуха-сорока схильна лише деморалізувати інших: “Без розуму легше в світі жити, та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба! З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись”. Нарешті крук-філософ неначе узагальнює оту “притчу про нерозум” такою справді мудрою сентенцією: “Поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш”. З свого власного досвіду нарешті порозумнілий горобчик зробив і свій висновок і повчання: “Біда навчить”.

Таким чином, у легкій, забавній, доступній для дитини формі втілена ця дидактична оповідка-притча. Слугують авторці численні народні приказки і прислів’я, злегка модифіковані й відшліфовані. Безперечно читач, врешті-решт, виявить симпатію до горобчика, який з нерозумного бешкетника став мудрою й працьовитою “людиною”, запопадливим господарем і прекрасним сім’янином. Можна відзначити один іронічний нюанс – у кожній новій зустрічі горобчик спочатку якийсь принизливо-чемний, а при розставанні він може злегка й нагрубити тому, хто не вислухав його належним чином і відмовився розуму навчити. Але хто не має недоліків? Сенс оповідки в тому, що її “негативний герой” переборює свої вади, сам здобуває й виховує в собі позитивні риси характеру, тобто, як люблять висловлюватись великі критики, “проходить еволюцію”. Це справжній мистецький шедевр дев’ятнадцятирічної Лесі Українки, чудовий внесок у дитячу українську літературу.

Менш забавна, але глибша за сенсом казкова прозова мініатюра “”, символічна проекція якої надає творові філософічності. У доступній для дитячого сприймання формі авторка майбутніх філософських драм веде мову про такі контрасні начала, як темрява і світло. Мотив світла проходить не лише через першу поетичну збірку авторки “Досвітніх вогнів”, у якій у якнайширшому вияві сублімується такий характерний для Лесі Українки мотив прометеїзму. Та все це – надто високі матерії. Але як про них розказати малечі? Тут допомагає нашій авторці ота поетична конкретика, зачерпнена з повсякденного життя. Філософічна оповідка – парабола “Метелик” починається приземлено-побутовою фразою: “Бідний нічний сірий метелик сидів в темному льоху за бочкою з капустою”. Не просто за бочкою, але й за наповненою капустою. У льоху мешкав і лилик.

Але яка несподівана проекція образів мешканців льоху – метелика і лилика! Вони, як і птахи в казці “Біда навчить”, персоніфіковані. Це характери! Лилик – характер самозадоволеного, тупого й обмеженого та ще й пихато-бундючного філістера-міщанина. Він “неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика, – сказано, “нерівня!” Лилика цілком влаштовує його темний спокійний куток, у нього нема ніяких поривів, ніяких мрій, йому ніколи не сняться жодні сни. “Та й нічого не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити”.

Метелик має іншу вдачу – це вогнепоклонник, опанований жагою світла, того світла, яке його понурий неговіркий сусіда-лилик, коли б сила, крилами згасив би навіки. Не думаючи про загибель, метелик летить у саме полум’я. Краще згоріти на яскравому вогні, ніж скніти у темряві. “Хто ж бачить смерть у сяєві?” Через два десятки років пізніше цей мотив краси і повабу вогню з неперевершеною мистецькою силою заяскравіє у “Лісовій пісні”, де головні герої виступлять в ореолі “вогненного дива” чи спрагнені його. Так поженеться Лукаш за світляками, які таять принаду і красу, водночас небезпеку і смерть. Чи ж не таїть вогонь як начало, як явище, водночас життя і смерти! Сонце – гігантський вогонь – джерело життя і смерти (про можливість його руйнівної сили, про те, що сонце може все спалити, писали Шевченко, Грінченко, звичайно, в алегоричному плані).

Є підстави вважати, що й “” – “казка для дітей” – теж писалася на Волині. Вона примикає до ранніх прозових казок Лесі Українки, створених тут. Авторка ще не звертається до народної міфології рідного краю, а заселює квіти західноєвропейськими ельфами (ми бачили граціозний Лесин переклад гайнівського фантазування про ельфи). Проте метаморфоза людини в рослину – у даному випадку хлопчика у квітку рожевого маку, уявлення про те, що квіти говорять,- ці мотиви Леся Українка взяла з рідного фольклору. Інкрустується й уривок таки з поліської пісні (на це вказують форми “метяно”, “плетяно”):

,

Ще й хрещатим барвіночком

дрібно плетяно.

Новаторство Лесі Українки у цій лектурі, призначеній для дитячого читання, у тому, що, використавши прийом фантастичного польоту у сні, авторка знайомить найменших читачів з працею і побутом робітниць та їх здоровими естетичними замилуваннями. Дівчина Мар’яна не любить тих штучних квітів, які вона змушена на фабриці робити, зате любовно плекає свій зільник, вирощуючи чорнобривці, тою, любисток, руту, повну року, барвінок і “білу лелію”.

Лілеї належали до улюблених квітів Лесі Українки. Вони процвітали під вікнами “білого домика” в Колодяжному. Їх вона опоетизувала у казці “Лелія”, вкладаючи в “уста” квіток ритмізовану мову. Їх Леся оспівала й у вірші “На давній мотив”. Тут розкривається символіка квітки: “лілея біла – квітка чистої любови та надії”. Вслухаймось у ніжність ритмів, у яких колишуться лілії:

,

Що хитались в місячному світлі,

Мов гадали чарівнії мрії,

І пишались гордії, розквітлі.

І сіяли дивною красою,

Мов неповні, чарівничі квіти,

І блищали ясною росою,

Що горіла, наче самоцвіти.

Нарешті, найбільший прозовий твір раннього періоду творчости Лесі Українки – повість “” – теж частково писався в Колодяжному чи в Луцьку, коли авторці було близько двадцяти років.

Це був сміливий експеримент в українській літературі – повість з аристократичного життя. Сміливий тому, що довгий час вважалось нездійсненним і навіть непотрібним писати твори з життя інтелігенції. А тут – твір з так званих “вищих сфер”! Навіть Михайло Павлик радив юній авторці “знищити сю повість”. І в той же час Іван Франко вважав її найкращою річчю у тогочасному доробку Лесі Українки (привезла вона її до Львова у 1891 році). Франко ще не написав своїх “Основ суспільности”, але він збагнув потребу сатири на оті прогнилі й бундючні “основи”.

Не можна сказати, що Лесина повість – сатира у чистому вигляді. Скоріше складові її таланту відповідала іронія. У такому іронічному тоні й зображено псевдоаристократичний світ з його пихою, витребеньками, неробством, паразитизмом. Авторка розкрила всю ницість, фальш і моральну потворність “високих” сфер, зняла більмо з очей Софії, яка була засліплена облудним блиском аристократизму й надто швидко знахабніла у своєму новому стані, вийшовши заміж за князя. Але вона ж урешті-решт здобувається на акт протесту – вбиває свою гнобительку баронесу, у якої змушена служити компаньйонкою.

Образ баронеси – капризної й лицемірної старої аристократки з “бляшаним” голосом та її примітивним захопленням усім французьким художньо досконалий. Високопарний, патетичний стиль описів балів, суконь у французьких аристократичних газетах, що так захоплює баронесу, викликає комічне враження.

На композицію та стиль повісті “Жаль” вплинула та обставина, що вона була започаткована на домашньому літературному конкурсі – присутні писали твір на кинуте гасло – у даному випадку “канапка”, чи “кушетка”. В архіві Олени Пчілки зберігся рукопис оповідання “Кушетка”, а Михайло Обачний навіть надрукував своє, але під зміненою вже назвою.

Колодяженську атрибуцію має й фрагмент . Твір написаний за свіжими враженнями: улітку 1896 року Леся Українка, гостюючи у свого дядька-психіатра, відвідала заклад для психічно хворих у Творках під Варшавою.

Олена Пчілка вважала Лесине “Місто смутку” лише нотатками, “людськими матеріалами”, зафіксованими для написання якогось іншого більшого твору. Але такий твір – драма “” – теж з психіатричним мотивом – був написаний кількома днями раніше, “Місто смутку” становить неначе епілог драми. Зрештою, можна вважати його за цілком самостійний твір фрагментарного характеру, що повністю відповідає авторській дефініції його жанру – “Силуети”.

Це справді галерея силуетів, заштрихованих неначе з натури “профілів” з дивовижного світу, отієї Verkehrte Welt, як називає авторка, – світу психічної лікарні з її парадоксами. Оповідач сміливо вторгається у цей світ, веде розмови і знайомства з різними типами хворих, виявляючи милосердя й глибоке співчуття до цього типу недужих та розуміння їх як людей, як особистостей, гідних пошани, симпатії. Люди ці виступають як своєрідні філософи зі своєю парадоксальністю суджень, у декого очі “горять нелюдською тугою”. Усі вони не втратили людського й людяного. “Ось проходить передо мною молода поетеса з ясним хвилястим волоссям, з чудовими синіми очима, де так ясно блищать і зливаються в один промінь талан і божевілля, чарівні музикальні строфи ллються з її уст, так і віє од них гірським повітрям, гірською волею, раптом вони обриваються смутно-сатиричним жартом, повним божевільного юмору, і сміхом, похожим на плач!” У тексті тонко проведена ота шевченківська ідея, що “”. Авторка порівнює хвору, яка вдає королеву, зі справді коронованою особою і робить висновок: “Чим же гірша моя королева від інших коронованих осіб”? Прочитавши цей глибоко альтруїстичний фрагмент, ми ще раз вертаємося до діалектичного епіграфа, яким започатковано твір: “Мотто: “Де та границя, що відділяє нормальне від ненормального? Наукове питання.”

Художній інтерес до проблеми божевілля виявляв багато хто з всесвітньовідомих письменників. Недарма у “Місті смутку” Леся Українка цитує слова божевільного короля Ліра з одноіменної трагедії Шекспіра. Цій темі присвячена й драма Лесі Українки “Блакитна троянда”, теж писана в Колодяжному. Образ поетеси, образ злиття в один промінь таланту й божевілля у прозовому фрагменті неначе стосується головної героїні “Блакитної троянди” – Любови Гощинської, яка заплуталась у тому світі, “де щастя і горе так божевільне сплелися”, як пізніше висловиться Леся Українка у непосланій епістолі .

Однак не самою проблемою хвороби і здоров’я цікава Лесина перша велика п’єса, хоч тут так майстерно передано настрій “хворого” століття – отакого fin de siècle – кінця віку з його нервозністю, ідеалами, з його неймовірною складністю. Ця драма в історії української літератури – явище етапне: перша високохудожня річ у нашій драматургії наскрізь інтелектуалістичного складу, п’єса з вищих, так би мовити, сфер. Леся Українка глибоко усвідомлювала потребу поширення обрію української переважно селописної драматургії та розширення сфери застосування української мови. У збереженому фрагменті якоїсь задумуваної літературно-критичної праці про театр авторка висловлює бажання вихопитись “поза тісну обору, в яку було замкнено українську літературу”, коли цензура частково не хотіла пускати на кон “сурдука і фрака” (хоч і тоді інколи було дозволено виставляти деякі п’єси з життя інтелігенції”. “Ми прагнемо бачити на театральному кону, – писала Леся Українка, – твори преславних письменників тих народів, що випередили нас своєю культурою, ми прагнемо бачити нові п’єси українських авторів, такі п’єси, щоб у них малювалося не тільки життя неосвіченої частини нашого народу, а життя всіх частей, усіх станів, усіх шарів нашого народу; ми хочемо, щоб театр і у нас, як і у інших народів, розширював наш розумовий виднокруг, освітлював ті питання, що турбують душу інтелігента наших часів”. І саме такою драмою, яка вимогам часу відповідала, і була Лесина “Блакитна троянда”. Героями її є люди інтелігентних професій – художники, літератори, лікарі. Вони відображають у своїх розмовах інтелектуальний стан доби, їм знані всесвітньовідомі соціологи, психіатри, поети, філософи, – їхніми сентенціями пересипаний український текст високоінтелектуального стилю, який був новаторським на той час, демонструючи могутні спроможности української мови до виразу тих ідей, що їх виробило людство. В іронічному аспекті потрактовано репліку одного з персонажів, який назвав український народ напівдикунами. Саме проти такого зневажливого погляду й була спрямована “Блакитна троянда”.

Маючи своїм предметом мотиви, мало зв’язані з якимось локальним колоритом, п’єса ця майже не торкається спеціально волинського життя. Проте при згадці про природу авторка майбутньої “Лісової пісні” зауважує устами свого персонажа (Ореста): “Недаром люди завжди старались заселити порожні ліси і води німфами, русалками, взагалі чимсь живим, хоч би й фантастичним, вимерлим”. Інший персонаж – Любов Гощинська – у зв’язку з розмовою про природу натякає (з ревності) своєму коханому про “русалочку з леліями річними в косах”.

Таким чином, Колодяжне виявилось напрочуд урожайним для художніх творів різних родів і жанрів, розмаїтих за проблематикою та артистичною формою, які обіймали широкі просторові й часові виднокола. Разом з тим ця місцина Волинського Полісся збагатила українську літературу характерністю свого колориту, індивідуальністю своїх мешканців. Та над усіма вищезгаданими творами Лесі Українки підноситься міцно вкорінена в “Полісся чар” унікальна у світовій літературі драма-феєрія – “”.