«Лісова пісня»
Іван Денисюк, Тамара Скрипка
“” Лесі Українки виникла на основі українського і світового фольклору, міфології, а безпосереднім тлом для неї послужив мальовничий закуток природи, своєрідний заповідник поліської краси – урочище Нечимне, що в селі Скулин. В одному з листів до матері Леся Українка згадує, що мавка і над Нечимним їй мріла, коли вони ночували там у дядька Лева Скулинського.
Прекрасне озеро в лісових нетрях біля Скулина “відкрила” Косачам дівчина Олександра з того ж таки села, яка служила у них робітницею. Вона запросила господарів до себе в гості. Олена Пчілка відразу ж організувала “експедицію”, везучи туди своїх дітей підводою глибокими лісовими бродами. Сестра Лесі Ольга згадує: “Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибирався з бидлом на літо. То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером… У дядька Лева в Нечимному була хатина і шопа на сіно з трьома стінами і стріхою, з четвертого боку шопа була відкрита якраз у бік озера. В тій шопі на сіні ми ночували, тоді були саме місячні ночі, і Леся навіть і вночі мала перед очима той краєвид з “Лісової пісні”, який був би найдокладнішою декорацією до неї, коли б я була малярем та намалювала його, як пам’ятаю досі”.
“Лісова пісня” зродилася з туги за рідним краєм. Писала цю драму-феєрію Леся Українка далеко від Волині, у грузинському місті Кутаїсі, коли стан здоров’я не дозволяв їй жити в краю дитинства, юности. Усе пережите, перемріяне, просвічене через серпанок ностальгічних споминів втілилось у “Лісовій пісні”. “Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними”, – говорить сама авторка про спонуку до праці над цим твором.
У “Лісову пісню” Леся Українка вклала “цвіт душі” і з серця “те, що не вмирає”. Це не звичайна драма, це не тільки драма-поема, а й драма-пісня, – ніжна, як голос сопілки, пісня поліського замріяного, задумливого лісу, зворушлива, глибока, мудра.
“Лісова пісня” вражає нас красою мрії, самоцвітами думки, музикою мови. Вона відкрила світові чар поліської природи і дивоцвіти душі українського народу. Це “пісня пісень” Лесі Українки і всієї нашої драматургії. Ще у 1914 році Л. Старицька-Черняхівська у рецензії на цю драму-феєрію визначила вагу її у світовому мистецтві: “Без страху перебільшення можна твердо сказати, що твору, рівного красою “Лісовій пісні”, не тільки в українській та російській літературі, а й в європейській зараз немає”.
Про те, що саме Нечимне стало колискою “Лісової пісні”, її живою декорацією, стверджує текст чернетки драми-феєрії, у якій це урочище згадується тричі: “Ліс Лович-старезний, густий предковічний…”, і далі: “…то берег лісового озера Нечимного”. Дядько Лев застерігає Лукаша, “щоб до пізна не барився над Нечимним, бо може лихо спіткати, та й удень самому не дуже безпечно”.
Подорож до Скулина Ольга Косач-Кривинюк відносить десь до середини 1880-х років. А взагалі таких поїздок було декілька і не лише у той період, але й значно пізніше, у 1890-х роках. Саме про ці пізніші подорожі писала наймолодша Лесина сестра Ізидора:
“Їздили й ми до села Скулинь, де теж мали знайомих селян. Пригадую, яке це було глухе поліське село в порівнянні з Колодяжним! Воно мало якийсь архаїчний вигляд, в ньому було багато курних хат. Заміжні жінки ходили з обтятим волоссям, чоловіки в повстяних шапках, малі діти влітку в самих довгих тільки сорочках, підперезаних крайкою і т.ін.
Спинялися ми в Скулині в одного знайомого. Це був дядько Лев, прототип дядька Лева в “Лісовій пісні”. Коли 1911 р. я з сестрою Ольгою прочитали вперше “Лісову пісню”, то відразу перед очима обом нам став скулинський дядько Лев і пригадались давні враження від перебування в Нечимному. Дядько Лев на літній час перебирався щороку в урочище Нечимне (близько від Скулина), де він пас свою худобу. Там він мав шопу на сіно, що стояла на березі типового для Волинського Полісся озера зі смарагдовою зеленню, низькими берегами й трясовиною. У цій шопі на сіні ми й ночували. З вечора довгенько сиділи при багатті і слухали розмову дядька Лева з нашою мамою і Лесею, а потім, лежачи на сіні, довго вдивлялися крізь відчинені двері в чарівну картину, що являла собою озеро, пастовень, ліс при місячному світлі, та вслухалися в дивні звуки нічних птахів”.
Однак, край “Лісової пісні”, не зважаючи на його дикі пущі, болота, був здавна заселений. Села, в яких бувала Леся Українка, не раз згадуються у документальних матеріалах з 16 століття. Так, у “Донесении возного о вводе княгини Курбской Александры Семашковны во владение имениями, оставшимися по смерти князя Курбского 1583 мая 24” в реєстрі володінь княгині у волості Ковельській, Вижівській і Миляновичівській згадується “дворець Гридковичі, дворець Шайно, дворець Хотешово, дворець Нюйно, дворець Туличів” з селами: Красна Воля, Мощона, Дубова, Облапи, Гойшино, Вербка, Бахово, Скулин, Білин, Стеблі, Мостища, слобідка Верхи, село Смідино, замок Вижва, село Стара Вижва, Воля, двір Миляновичі, села Паридуби, Седлище, Годевичі, Зелево, Туровичі, Клевецьке.
А щодо Скулина та урочища Нечимлого, то ми маємо досить широку оповідь про драматичну подію на тому самому місці, де через триста років сидітиме у своїй хижі дядько Лев, якого відвідає Леся Українка, подію, що сталася тут восени 1577 року. Про це досить мальовничо повістує “Жалоба князя Курбского о нападении Андрея Монтолта на землю Скулинскую, грабеже и разбое 1577 сентября 23”, опублікована в книзі “Жизнь Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни” – Київ, 1849.
А саме, того 1577 року 12 вересня феодал Андрій Монтолт, як це було у звичаях того часу (вести безнастанні міжусобиці), нападає на землю Скулинську, що належала другому феодалові – Андрію Курбському. Напав зі слугами своїми та з помічниками “конно-збройно”. Наїхав “моцно ґвалтом – розбійним обичаєм на власний ґрунт мой скулинский”. Наказав спалити буду в лісі, будників побив-помордував і поранив, а інших, пов’язавши, повів з собою. А клепки, витесані за півтори року – “полътора захцика” – всі попалив. Андрій Курбський викликає на місце злочину комісію, яку очолив возний Григорій Вербський (всього п’ять чоловік). Комісія поїхала “до леса, прозываемого урочищом Нечамъли”, там побачила вісім місць, “де клепки попалены и одно знати коньцы клепковые позоставалы”. А на дев’ятім місці була громада клепок, спалених наполовину, які після від’їзду Андрея Монтолтова “подданые скулинские ратовали” (рятували – тут вкрався у твердій вимові “р” “волинізм”). А на десятому місці “видели есмо громаду клепков немалую”, під яку, як видно, “лучина с огнемъ была подложона”, але дошки не згоріли, очевидно, тому, що їх загасив дощ. Усіх дощок згоріло “полътора зехцинга”, які продавалися того року в німецькім місці Ельбінг по шістдесят золотих польських. Крім згорілих і напівспалених клепок, комісія оглянула “у подданых скулинских, то єсть у Тараса рану в голове над ухом правымь крывавую битую, а на плечи левомъ рану синюю битую. У Федька рану на шии на стороне левой синюю битую”. Крім нанесених ран, наїзник загарбав “сокер буднихъ” шістдесят, “пил великихъ десєть”, “котловъ кухонных два”.
Селян вели з собою, але вони “от великого збитя и мордованья” не могли йти – їх грабіжники завели за село Скулин і в лісі недалеко села “замертвых покидали”. Лише на другий день під вечір сусіди познаходили їх.
Така кривава баталія розгорілася серед дрімучої пущі, так познущалися з предків, земляків дядька Лева. Ми бачимо, що не така вже незаймана була ця місцевість – лісопромисли кипіли, поліські клепки звідси йшли на торг до Балтійського моря, де місто Ельблонг. Але нас над усе це минуле землі Скулинської більше цікавить назва урочища й озера: іменувалося воно чотириста років тому Нечамлі. Етимологія слова загадкова. Старше покоління скулинців називає його Нечимле, а молодші вживають топонім Нечимне, за яким стоїть спроба народної етимології: “таке глибоке, що нічим не можна зміряти”. Розшифровування значення старовинного “Нечамлі” з усією очевидністю пізнішого походження. Правильніше буде, отже, писати Нечимле (а не Нечимне, чи Нечімне). У Лесі Українки в рукописі – Нечімне, очевидно, згідно тодішнього пом’якшення звука “ч” (“чі”, а не “чи” і т.п.).
До Скулина Леся Українка їхала через Уховецьк. Скулинці розповідають, що саме на одній з галявин урочища біля озера стояла хатина дядька Лева. Пам’ятають про нього як про людину розумну, знаючу, доброго оповідача.
“Непевний” берег озера, де “затягає й топить” людей і худобу, породжував фантастичні оповідання про різну “нечисту” силу. Про вовкулаків, куців, відьом, русалок можна почути ще й тепер у Скулині.
Тепер озеро “змаліло” й обміліло, але дуби й берези в урочищі буяють. Так, це той самий гай…
тут по гаю ходила,
по стежках на признаку
дивоцвіти садила…
Незримими устами, “голосом ніжним сопілки” озивається до нас тут сама Леся Українка.
Живою легендою передається з покоління в покоління пам’ять про Лесю Українку. Зокрема, розповідають у Скулині, що вона приїжджала сюди не раз, а в садибі дядька Лева жила два літа і навіть навколо хати насіяла квітів та оббила кімнату паперовими шпалерами. Ходила, взувшись у постоли, з місцевими жінками по ягоди, плавала на човні з племінником Лева Ярмилом. А урочище скулинці звуть тепер ніжно і тепло “Леся”. “Ви до Лесі?” – питають туристів.
Уперше Лесина драма-феєрія побачила світ на сторінках “Літературно-наукового вісника” у 1912 році з деякими пропусками та помилками. Випускаючи своє дітище на суд людський, авторка боялася звинувачень у “старомодній романтиці”. Проте її хвилювання виявилися марними, твір одразу помітила і відзначила тогочасна критика, хоча перші згадки про нього при всій своїй прихильности не торкалися сутности драми-феєрії. Лише після смерти поетеси Л. Старицька-Черняхівська у згадуваній анотації на перше окреме видання твору підносила “Лісову пісню” понад усе, написане у тогочасній світовій драматургії.
Прагнення дати повне і точне уявлення про характер поліських типів, одяг поліщуків, їх музику, природу зображуваного краю спонукало Лесю Українку підготувати допоміжний матеріал для постановників, який згодом увійшов в окреме видання “Лісової пісні” (1914 р.) з додатками підібраних авторкою народних мелодій та фотографій, що йшли під рубрикою “Типи й краєвиди волинського Полісся”. Згадаймо, що й Ольга Кобилянська теж давала докладні вказівки щодо одягу і типів, коли виникло питання екранізації повісти “В неділю рано зілля копала”. При цьому, однак, зауважимо, що локальний колорит, поруч з міфо-фольклористичним, – новий пошук Лесі Українки, далекий від натуралізму та старого етнографізму. І тому поетеса вболівала за можливе порушення рівноваги реального і міфологічного. Фотографії, надто детальні описи одягу, зовнішности поліщуків у ремарках служать засобом конкретизації, типізації, індивідуалізації, підвищення ролі місцевого колориту, який стає загальним. До певної міри, це був етнографізм (не біймося цього слова) на новому етапі, – як тенденція, характерна для новоромантизму. З одного боку – порив ins Blau, а з другого – заземленість у рідну місцевість.
До видання 1914 року увійшло шість фотографій. Портрет поліського юнака з усією очевидністю покликаний дати уявлення про візуальний образ Лукаша. На двох інших фотопортретах – жінки у поліському одязі. Саме такими мислила поетеса Матір і Килину. Цікаво, що на цих фотографіях П. Мостика, жителька села Запруддя, впізнала своїх односельців: Макара Мостику та Євдокію Шворак. На третій фотографії – мешканка села Колодяжного, яку теж упізнали односельчани, – Наталія Ковальчук. Вона довгий час працювала у косачівському господарстві, особливо знала Лесю Українку. Її дочка, яка зараз проживає у селі Волошках, передала фотопортрет матері 1949 року. Подібність між ним та ілюстрацією, яка у виданні, вражаюча. Про прототипа Лукаша запрудянці розповідають, що він загинув під час імперіалістичної війни. Озеро було ідентифіковане запрудянцями як Наболоцьке. Краєвиди з лісовими “озюрками” теж вельми характерні для цієї місцевості. Ще на одній фотографії маємо тип поліської хати-хижі.
При дослідженні матеріалів додатку “Типи й краєвиди волинського Полісся” виявилося, що не всі фотоілюстрації робилися спеціально для видання. Наприклад, фотокраєвид з лісовим озером позначений початком 1900-х років. Типи ж волинського Полісся, слід гадати, були зроблені на замовлення Лесі Українки. Автором фотографій був двоюрідний брат поетки Юрій Тесленко-Приходько. Він же автор останнього фотопортрета Лесі, зробленого під час її відвідин Києва у травні 1913 року, також поміщеного у виданні “Лісової пісні”.