Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Постаті українських діячів 20 століття / “Заради ідеї всього прекрасного і справедливого”

“Заради ідеї всього прекрасного і справедливого”

Тамара Скрипка

Якщо на твій клич не прийде ніхто –

Тоді вирушай сам.

Сам вирушай, один вирушай,

В путь вирушай сам.

Рабіндранат Тагор

(у перекладі Н. Світличної)

Кожна доба в історії України означена постатями видатних жінок. Доба, в якій 8 листопада 1936 р. в селі Половинкине на Луганщині в сім’ї околгосплених селян Меланії і Олексія Світличних прийшла на світ дочка Надія, була чорною від смерті семи мільйонів українських селян. І тому у спогадах про брата Івана сестра з жалем писала, що „хотілось би почати з глибокого коріння нашого роду, але де воно, те коріння? Старобільщину як частину Дикого Поля заселювано щойно в XVII ст., а в селі, де третину корінного населення забрав один лише 1933 рік, нелегко відшукати навіть усні перекази про предків”.

Роки війни принесли у дім нові біди. У той період родина жила у нашвидкоруч пристосованому до життя хлівці, оскільки хату окупували німці. Тоді ж, у 1943 р. стався трагічний випадок з Надійчиним старшим на сім років братом Іваном (у його руках розірвався вибуховий механізм), що болем закарбувався в її пам’яті. До семирічної школи діти Світличних (окрім Івана і Надії, була ще середуща сестра Марія) ходили за 4 кілометри у другий кінець села, а середню освіту здобули в сусідньому містечку Старобільську. Надійка спогадів свого дитинства не вияскравлювала, бо було воно нелегким. Село аж до 60-их років не мало електрики, хати опалювали соломою, кукурудзяними качанами, кизяками. Та все ж виснажені голодомором вкрай бідні батьки спромоглися дати усім трьом дітям вищу освіту. Відтак у 1958 р. Надія закінчила філологічний факультет Харківського державного університету ім. О. Горького. У той же рік почала працювати учителькою, а згодом директоркою середньої школи в селищі Антрацит на Донеччині. Працювала також бібліотекаркою у селі Байдівцях і Половинкиному на Луганщині.

У 1964 р. Надія переїхала до брата Івана у Київ. Жила на вулиці Уманській разом з ним і його дружиною Леонідою (Льолею) в однокімнатній квартирці, яку В. Симоненко називав „голубником". Саме тут розпочався її найважливіший життєвий університет під опікою наймудрішого Учителя – брата Івана.

В однокімнатному „голубнику” Світличних у столиці України збирався гурт людей, які діяльною незрадливою любов’ю посвятилися Україні – Іван Світличний, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Дзюба, Євген Сверстюк та інші. Душею цього гурту був Іван Світличний. І серед них тендітні й молоді Алла Горська і Надійка Світлична були жінками неймовірної на той час сміливості, силою обставин брали на себе багато того, на що чоловіки не наважувалися. Це ж тепер може здаватися, що то була проста і звичайна справа: зійшлися і вирішили створити Клуб творчої молоді, розповсюджувати „самвидав”. А насправді – звідки ж постали ті спалахи свідомості під 350-літнім повсякчасним тиском русифікації і нищення, звідки це все взяло свої корені посеред придушеної страхом інтелігенції і заляканої голодом України? Звідки взявся цей рух в Україні, де все мусило мовчати про Україну? Вочевидь та свідомість для них була природною. А дикі, нелюдяні кривди, заподіяні комуністичним режимом українському народові, тільки запекли кров’ю цю свідомість, яка виявилася у таких вибухах, як Дзюбина праця „Інтернаціоналізм чи русифікація?” як Симоненкова і Стусова поезія, як моральний авторитет Світличного…

Саме за ці „ідеї всього прекрасного і справедливого” [З листа Надії Світличної на адресу з’їзду КПРС 1 квітня 1966 р.: „Мій брат був і залишається для мене ідеалом людини, захопленої ідеєю всього прекрасного і справедливого”] у 1965 році Іван Світличний, уже відомий науковець, критик, редактор, залишився без праці. 30 серпня 1965 року його заарештували і ув’язнили без суду. Через вісім місяців звільнили як „безпечного для суспільства”, сподіваючись таким чином скомпрометувати його авторитет в очах однодумців, ув’язнених в Мордовських таборах. Однак, влаштуватися на працю за фахом не вдавалося, і переслідування не припинялися. А у ніч з 12 на 13 січня Івана Світличного заарештували вдруге за „антирадянську аґітацію і пропаґанду” й засудили на сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання.

У травні 1972 року тридцятип’ятилітню Надію майже щодня викликав на допити у КҐБ слідчий Сірик. Вранці вона відводила до дитячого садочка дворічного сина Ярему, йшла на допит, а увечері забирала його. Забравши, дзвонила до братової. 18 травня дзвінка не було, і згідно домовленості й заяви, яку лишила Надійка на випадок арешту для Леоніди (аналогічну в КҐБ), дитину вона доручала своїй матері й братовій. Стурбована Льоля дитини у садочку не застала. Влада, з її лозунгами „діти – наші квіти”, „все – для дітей”, жорстоко використала Ярему для шантажу. Через дві доби Л. П. Світличній одна з працівниць садочка відважилася сказати, що дитину відвезли у Ворзельський сиротинець поблизу Києва. Лише через десять днів хворого наляканого Ярему віддали родичам – Леоніді і Меланії Іллівні, мамі Надії. Перебуваючи у слідчому ізоляторі КҐБ, у перервах між допитами Надійці дозволялося читати книжки. Самозрозуміло, у бібліотеці КҐБ була переважно російська класика. І от в одному з оповідань М. Пришвіна про оленя, в якого зрізали панти, її вразила фраза: „Принизливих ситуацій не буває, якщо сам не принизишся”. Цю фразу вона взяла за кредо свого життя. Тут лише схематично подано перебіг усіх подій того зловісного у житті Надійки 1972 року. Та певна, якщо б знайшовся режисер, який відважився б відтворити у кінематографі епізод за епізодом події життя Світличних у 1972-му, глядач не витримав би напруги…

Повернувшись через чотири роки з Мордовського концтабору, Надійка не мала спокою – система в особі вірнопідданих служак і сексотів КҐБ переслідувала її на кожному кроці, принижували гідність. Достойна свого брата: непідкупно тверда і принципова, завжди готова платити високу ціну за свою позицію – Надійка не зраджувала своїх принципів за жодних обставин. Вона спокійно приходила на допити і суди побратимів – бо справа їх чиста і праведна.

А могло б усе укладатися по-іншому… Залякані писали ж покаянні, розпиналися ж, що не проти партії та її вождів, присвячували ж їм свої твори, отримували ж за це винагодори і нагороди… Та не Світличні. Саме завдяки завзяттю й непохитній волі Надійка та її близьке оточення розминулися з пристосуванцями постхрущовської, тобто брежнівської, епохи. У ті роки більшість приятелів і знайомих, зустрічаючись випадково з Надійкою на вулиці, розбігалися, як миші, а в міському транспорті боялися кинути й погляд у її бік. Тим більше, що Іван Світличний ще відбував свій другий термін.

Відтак після ув’язнення Надія, не маючи київської прописки, не могла знайти працю. Перед загрозою нового арешту за „дармоїдство”, вона змушена була влаштуватися замітачкою (єдина праця, на яку приймали без помітки в паспорті про прописку). Отже, становище щойно звільненої дисидентки і сестри неформального лідера національно-визвольного руху опору 1960-70-их рр. виглядало безнадійним. У листах до неї, використовуючи езопівську мову й пишучи про модерне мистецтво, західноєвропейський модерн, брат Іван мав на увазі відмову від совєтського громадянства і виїзд з країни. Це був єдиний вибір у ситуації непокори системі. І Надія Світлична прийняла рішення залишити СССР.

У 1977 році Софія Геврик отримала листа від представника консульства США у Києві (існувало лише рік), що її сестра Надія Світлична [Насправді Надія Світлична не була сестрою Софії Геврик, а знайомою. Приїхавши до США, вона з дітьми жила майже рік у Т. і С. Гевриків] звертається з проханням посприяти переїзду до неї. Тит і Софія Геврики, причетні до цього ж національно-визвольного руху опору 1960-70-их рр. як „кур’єри” дисидентського „самвидаву”, одразу ж здогадалися, у чому справа і дали згоду на „об’єднання родини”. Тоді ж Надія Світлична на уродинах Б. Антоненка-Давидовича познайомилася з Павлом Стокотельним. І 16 квітня 1977 р. він поєднав свою долю з небезпечною для совєтської держави жінкою Надією Світличною. Таким чином, вона автоматично дістала київську прописку, і КҐБ втратило можливість звинуватити її у „дармоїдстві” і „пришити” за це статтю совєтського кримінального кодексу.

Через рік Надійка отримала від консульства США папери на виїзд. У жовтні 1978 року з немовлям Івасем і восьмилітнім Яремою виїхала до Риму (Італія). А 8 листопада на летовищі ім. Д. Ф. Кеннеді їх зустріли представники української громади. Наче велика рідня, українська громада в особі окремих осіб та організацій одразу ж заопікувалася нею й дітьми. При сприянні Тита Геврика Надія Світлична отримала стипендію Українського Наукового Інституту Гарвардського університету.

Та залишаючи країну, ні Надійка, ні її чоловік Павло не знали, на який час їх розлучає доля і чи побачаться взагалі. І справді, ОВІР (інституція, яка видавала дозвіл на виїзд за кордон) ставила усілякі перепони, щоб Павло не зміг відвідати родини. На партійних зборах установи, де він працював інженером, розглядалася його характеристика. Тут згадався і його батько – ворог народу, і покладання квітів до пам’ятника Шевченкові 22 травня. На щастя, про причетність Павла до руху опору, про його контакти з дисидентами, про ризиковану для нього поїздку в Ростов-на-Дону з переписаною у зошит працею Юрія Бадзя „Право жити” і переданою Б. Нагайлові, що перебував там на міжнародній книжковій виставці, ні партійним співробітникам, ні ґебістам не було відомо. І через півтора року Павлові Стокотельному таки дали дозвіл на виїзд за кордон як чоловікові „запроданки”, а отже, – „недостойному іменуватися совєтською людиною”.

Подиву гідна громадська і професійна діяльність Надії Світличної у США. Вона активно виступала перед громадою, виступала зі свідченнями про порушення прав людини в СССР на конференціях і нарадах різних рівнів, включно з державними, зокрема зустрічалася з президентом Р. Рейганом.

Від 1979 р. вона була співзасновником, виконавчим директором і видавцем організації „Людські права в XX ст.” (Закордонне представництво Української Гельсінської групи ). У 1980–85 рр. упорядковувала місячник „Вісник репресій в Україні”, в якому інформувала про переслідування інакодумців в Україні, про ситуацію з українськими в’язнями. Бюлетень виходив також англійської мовою у перекладі Марти Скорупської. Зусиллями Надійки організація „Людські права в XX ст.” видала ряд інших видань: „Документи Українського Патріотичного Руху”, „Інформаційний бюлетень”, „Юрій Литвин”, тези праці Ю. Бадзя „Право жити”.

У 1981–1994 роках Надія працювала редактором радіо „Свобода”. Саме на „Свободі” вона вповні розкрила свій журналістський талант і продовжила місійну працю для України. Саме тут визначився великий обшир її внеску у дисидентський рух. Приємний голос Надійки, із своєрідними оксамитовими модуляціями, бездоганна вимова по-особливому впливали на слухача. Її „Погром з продовженням” будив наші приспані уми.

З ефіру „Свободи” Надія Світлична відкрила для нас Василя Стуса. Його поезія звучала у її проникливій декламації. Надійка не тільки відчувала Стусову поезію нервом своєї душі, вона пам’ятала його голос і дикцію, намагаючись відтворити вплив його карбованого слова на слухача.

Надія Світлична також упорядкувала збірку поезій Василя Стуса „Палімпсести”. І сьогодні мало хто знає, що укладалася книжка з переданих з тюрми тоненьких цигаркових папірчиків, списаних дрібним Стусовим письмом, які міг відчитати не кожен. І за цю копітку роботу бралася завжди безвідмовна Надія Світлична. Окрім цього, упорядкувала твори правозахисників і політв’язнів М. Горбаля, Г. Снегірьова, М. Руденка, Ірини Сеник, Я. Лесева.

Природа обдарувала Надію також поетичними і малярськими здібностями. Вона пробувала писати поезії. Та, очевидно, її пієтет до братового таланту і друзів-поетів був перешкодою для її поетичної творчості. На жаль, мало збереглося проб поетичного Надійчиного ориґінального і перекладницького пера. А з Аллою Горською вона виявляла своє мистецьке обдарування, допомагаючи викладати мозаїки у Донецьку, виконувала самостійні ескізи, невеличні мозаїчні елементи.

Високий професіоналізм Надії Світличної як журналістки і редактора належно оцінили у незалежній Україні, відзначивши премією ім. Василя Стуса (1992 р.) і найвищою нагородою України – Шевченківською премією (1994 р.). А Українська Вільна Академія Наук у США обрала її дійсним членом. З 1995 р. Надія Світлична була постійним учасником і доповідачем Григоренківських читань.

У 1996–2000 рр. Надія Світлична редагувала журнал Об’єднання Українських Православних Сестрицтв у США „Віра”. Журнал одразу здобув нове обличчя. Впродовж п’яти років читачі мали насолоду й радість від знайомства з добірними зразками літератури та мистецтва періоду „шістдесятництва", спогадами відомих людей повоєнної еміграції. За усіма рубриками, ілюстраціями, фотографіями – невтомна, копітка праця головного редактора, праця, яка ніколи не вкладалася у визначені години робочого дня чи робочого тижня, праця, сповнена професіоналізму, мудрості, творчості й любові до справи. Вболівання Надії Світличної за долю журналу проявилося й у тому, що, будучи хворою, не відмовлялася від обов’язків головного редактора доки не знайшла собі заміну.

У той же період Надійка працювала мовним редактором Українського Музею у Нью-Йорку. А від 1994 року – засновником Фонду Музею Шістдесятників у Києві. Музей став її дітищем і її болем до останніх днів життя. Сили відбирали постійні хвороби, а музейно-архівної роботи ставало все більше. Але Надійка ніколи не скаржилася, ніколи не згадувала про свої хвороби, доки вони не прикували її до ліжка.

Слід також відзначити й таку грань громадської діяльності Надії Світличної, як харитативна, доброчинна допомога потребуючим в Україні. Саме завдяки постійній і конкретній допомозі побратимам-шістдесятникам, студентам, сиротам, убогим інтеліґентам, школам, бібліотекам і музеям, в сучасній Україні Надію Світличну знають і шанують більше, ніж журналіста, редактора, упорядника.

Надія Світлична постійно відвідувала усамітненого й хворого Василя Барку у будинку для старечих осіб. Пригадується, як у період Різдвяних свят 2001 р. разом з Роксоланою Сірою і акторами Львівського театру ім. Леся Курбаса влаштували йому справжнє свято – колядували, співали ірмоси, молилися з ним.

На жаль, рамки статті не дозволяють вповні розкрити багатогранну діяльність і феномен її особистості. Та все ж найбільшим скарбом Надійки була доброта і любов. Сила її добрості притягувала людей. Чарівна скромність Надійки, її незраджуваний гумор, самоіронія, сонячні промені її усмішки гуртували навколо неї людей. Надійка була доброзичливою і толерантною до всіх: до кожного члена нашої громади і до усього гурту українців, разом з якими працювала на користь України. І особливо щасливою почувалася, що доля поєднала її з куренем пластунок „Верховинки”, яких любила як посестер.

Генієм доброти називали однодумці Івана Світличного. Генієм доброти була й Надійка, яка виросла з того ж самого ґрунту. Здавалося, що у неї не було ворогів. Адже навіть до кривдників своїх ставилася поблажливо, співчутливо. Вражало її ставлення до тих людей, з якими обставини розвели різними життєвими шляхами: ніколи не кинула їм жодного докору за інший вибір шляху.

Постать Надії Світличної наче освітила добу, в якій ми живемо. Була особистістю, яка дбала лише про добро для загалу, добро духовне, вкладаючи всі сили й віддаючи своє життя на цей вівтар. Вона назавжди лишиться світлим прикладом людини надзвичайної скромності, людини, яка виконувала свою життєву місію тихо, людини щедрої душі, яку здатні виявляти лише непересічні особистості, людини, гідної найбільшої пошани і симпатії. Надійка уміла слухати, розуміти і любити людей. Нехай її ключі любові відчинять наші серця для добротворення. А у тому справжньому світі, в який вона перейшла після смерті, нехай „гойдають тихо білі серафими На терезах своїх долонь” її світлу й шляхетну душу.

Жовтень 2006 р.

Іван Світличний

Коли померкнуть зорі многі

І сонце каменем паде,

А землю, води і людей

Обступить чорна ніч облогом;

Коли, мов гнаний іудей,

Полишений останнім богом,

Я руки простягну: нікого!

Наосліп кинуся: ніде! –

У тім безґрунті, безпричаллі

Непогамовної печалі,

Невикрутної самоти

Єдиносущною у світі

В моєму небі, у зеніті,

Зорітимеш, як перше, Ти.

(Улюблений вірш НС).

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1908

Модифіковано : 20.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.