Логотип персонального сайта Т.Скрипки
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Постаті українських діячів 20 століття / Михайло Черешньовський: штрихи до портрета

Михайло Черешньовський: штрихи до портрета

Тамара Скрипка

Мистецтво – універсальне і не знає вузьких меж Батьківщини, проте мистець – син нації, а її переживання та страждання не можуть бути йому чужі.

Баттістіні

Творчість Михайла Черешньовського належить до епохальних явищ українського мистецтва. Його могутній талант наполегливо й болісно пробивав собі дорогу серед складних перипетій XX-го століття. Маестро залишив настільки значиму спадщину, що заслуговує ґрунтовного, всеохопного дослідження. Ця книга, яка виходить у світ заходами його дружини Людмили Черешньовської (з дому Білокрис), є збірником статей, спогадів, фотоматералів про Михайла Черешньовського, нагромаджених упродовж життя на еміґрації, і є, по суті, згустком тієї пам’яті, яку берегла й береже українська діаспора у наш складний час. Тому у вступній частині до книги “Михайло Черешньовський” хочеться віддати належне не лише вагомості доробку мистця для української духовості, а й тим обставинам (історичним і культурологічним) еміґраційного життя, у яких він творив. Великою мірою до виходу книги спричинилося зростання інтересу в Україні до історії й культури нашої еміґрації. У цьому простежується та сама логіка, якій підпорядковувалося життя української громади й Маестра – логіка служіння Вітчизні, розуміння вічної єдності й непроминальності нашої культури на всіх її теренах і поза ними. Цією ж логікою керуються “останні могікани” української громади (адже еміґрація старіється), передаючи в дар Батьківщині крупинки її пам’яті, які вдалося вберегти у тривожній подорожі дорогами зарубіжжя. Еміґрація мала великі духові й культурні джерела, яких позбавлялися ми – в Україні – натомість або замулюючи природні, або творячи штучні, або вливаючись у чужі. То чи варто нам відмовлятися від цього притоку, якщо він оживлює головну ріку життя – історію культури й духовості нашого народу, його держави. Одне з найчільніших місць у цьому притоці посідає Михайло Черешньовський як мистець виняткового таланту, як людина високого патріотизму, як взірець безкорисної відданості мистецтву, Батьківщині та її народові. Він був тим вібруючим та емоційним фоном, поза яким уявлення про культуру української еміґрації було б неповним. Укладаючи матеріал, редактор намагався відібрати найістотніше: щоб читач відчув поваб особистості М. Черешньовського, його імпульсивність, безмежну доброту і щедрість, живий розум, чесність і безпосередність.

Сподіваємося, що цей збірник матеріалів про Михайла Черешньовського буде одним із втрачених камінчиків великої мозаїки української культури, яку спільними зусиллями намагаємось реставрувати для себе і прийдешніх поколінь, сповнені надії й оптимізму.

Так, се Вкраїна…

Можна спинитись… годі блукання…

Все буде добре… Рідний мій край

вкупі зо мною одужав від злигоднів,

небо не хворе, не плаче, не хмуриться,

люди веселі і я… не будіть.

Все буде добре.

Еміґрація для нації є поважною втратою. Зокрема – політична. Єдиною причиною й спонукою чи не найбільшого її потоку з України за всю державну і недержавну історію стало рабство, духове й фізичне, спричинене більшовицьким режимом. Оскільки територію України було захоплювано більшовиками у два етапи, то звідси – перша (1920) і друга (1939 – 1944) хвилі еміґрації. Якщо першу хвилю еміґрації можна назвати поспіль політичною, то друга мала науково-мистецьку домінанту. Більшовицька напівграмотна напівінтеліґенція була абсолютно неспроможна конкурувати з істинними майстрами духово-творчої праці, з одного боку. З іншого – диктатура мас була принципово ворожою до всіх вищих типів духовості й творчості, тобто до елітарності. Ці два фактори, по суті, спричинилися до винищення мозку української нації – її еліти – у 1930-х роках на території Радянської України політичними репресіями. Саме тому “ощасливлена золотим вереснем” 1939 року інтеліґенція Західної України уже не мала жодних надій та ілюзій щодо нового режиму. Правда, під час війни й вона заплатила добру данину політичним ілюзіям, після краху яких вибору не лишалося. Радше, він був між життям і смертю: життям на чужині, або смертю на рідній землі під пресом сталінського терору.

Нелегко було залишати батьківщину, міняти узвичаєний спосіб життя на тягар невідомості. Часто сама ідея втечі з рідної землі приниженням ятрила душу. Однак еміґрація давала найнеобхідніше і найдорожче для людини відчуття – свободу. Лише на відстані десятиліть можна збагнути всю драматичність і трагедійність української еліти у той страшний своєю абсурдністю час 1920 – 30-х років та еміґрацію в 1940-х тої рештки, якій вдалося вижити. А Україна ще довго, протягом декількох поколінь, відчуватиме свою ущербність через ці втрати.

У такий спосіб залишившись без ґрунту, без власного коріння, діячі науки і мистецтва продовжували користуватися найважливішими правами творця: правом на вибір, пошук, сумнів, заперечення, розкутість думки. І це право вільної творчості дало змогу еміґрації в складних умовах таборів для переміщених осіб, а згодом у найбільших осідках постійного проживання творити в літературі, живопису, скульптурі, музиці, театральному мистецтві такі речі, без яких сьогодні неможливо уявити цілісної картини мистецького і духового набутку України XX-го століття. Тому критики, які у відірваності мистця від рідного ґрунту вбачають лише неґативні наслідки, мають розуміти, що ту відірваність компенсувало.

Знайомство з мистцем – це завжди знайомство з неповторним світом. І цей світ починається з дитинства, з того далекого часу, коли людина росте, як дерево серед дерев, як колос серед колосся, коли формується її характер і ставлення до навколишньої дійсності. Багато з пережитого і побаченого в ці роки має безпосереднє відношення до світовідчуття творця.

Михайло Черешньовський походить із найбільш західних окраїн України – з Лемківщини – з “землі вівса та ялівцю”. Його рідне село Стежниця Ліського повіту, де він народився 5 березня 1911 року, належить тепер до Польщі. (У середині 1940-х років злочинним актом Сталіна лемків насильно виселяли з рідних місць у різні реґіони Радянської України). У родині Матвія та Єви Черешньовських Михайло був первістком (за ним народилися сестри Катерина і Ганна та брат Іван). Дитячі роки майбутній мистець провів у рідному селі. З молоком матері ввібрав любов до “задуманої країни”, її живої мови, надзвичайну лемківську працьовитість і особливе світосприйняття горянина, саморегульоване природним ритмом. Адже міцною і витривалою мусила бути людина, щоб виростити хліб на камінні, щоб змірятись силами з гірською стихією. Дитинство було нелегке: рано залишився без батька (відтак виховання дітей і всі турботи по господарству впали на долю матері), рано спізнав ціну хліба насущного, ціну тої “вічної лемківської нужди”. Під впливом життєвих обставин зміцнювалась віра в те, що нема на світі нічого, чого не змогла б зробити людина, якщо захоче цього всім серцем, якщо віддасть цьому всі сили. Це і забезпечило невичерпність його творчої енерґії, давало наснагу. По суті, дитинство М. Черешньовського було тою окремою ниткою, якою виткане монументальне полотно національного життя лемків. У яких сім-вісім років уже мережив ножичком узори на патичках, різьбив з дерева фіґурки птахів, звірів. Ці дитячі роботи належно оцінив секретар Балигородського адвоката Осип Копач і посприяв вступові чотирнадцятилітнього Михайла на відділ церковної різьби й орнаменту Коломийської школи (директором був Володимир Кобринський). Там М. Черешньовський вивчав техніку рельєфного та круглого різьблення. По закінченню навчання він склав іспит різьбарського майстра. При вродженому мистецькому таланті, юнак був надзвичайно працьовитим, що дало можливість удосконалити техніку різьби по дереву до віртуозної майстерності та збагатити її гамою власних відчуттів. Михайло Черешньовський був мистцем-різьбарем з ласки Божої. Адже різьба по дереву була однією з традиційних домінант культури лемків. Без перебільшення, його руки творили у дереві музичну симфонію ліній, досі належно не поціновану. До звукових асоціацій його різьби спричинилося те, що Михайло мав неабиякий музикальний хист. Ще підлітком змайстрував скрипку і мріяв стати музикою. Однак став різьбарем, перенісши, подібно Орфеєві, особливий стан своєї душі в дерево і камінь.

Монументальність українських Бескидів і драматичність людських доль лишили в чутливій душі початківця-мистця глибокий слід. Зростала й міцніла в серці глибока любов до рідної землі – Лемківщини, яка й через століття рабства зуміла пронести свій вільнолюбний дух. М. Черешньовський у спогадах з дитинства з гордістю пише про той дух, що єднає його з селянином-лемком. Це відноситься й до мистецтва, в якому він завжди був чесний і добросовісний, як хлібороб.

Після закінчення Коломийської школи Михайло Черешньовський вступив до Краківського інституту пластичного мистецтва ім. Щепанського на відділ скульптури. Провчився там від 1932 р. до 1939 р. з вісімнадцятимісячною перервою, відбуваючи військову повинність в Армії Польській у Станіславові. Його вчителями у вищій школі були відомі скульптори Кароль Гомоляч, Здіслав Маційовський, Францішек Кальфас, які, безперечно, мали вагомий вплив на формування його естетичних поглядів. Знання, досвід і висока професійна культура цих майстрів злились в одну силу, під впливом якої виросло не одне покоління першорядних скульпторів. Слід відзначити, що у Польщі скульптура мала давні традиції і була розвинена врівень світової. Цей фактор також мав неабияке значення для освіти і вироблення стилю Михайла Черешньовського-скульптора. Та назагал, шлях мистця-українця в тогочасній Польщі був нелегким. Студента-українця з такою винятковою обдарованістю, як, наприклад, у Михайла Черешньовського, не лише іґнорувала, а й використовувала викладацька професура. І не завжди подолання цієї іґнорації сприяло мистецькій кар’єрі, яку легко було зробити, будучи поляком. І чи не любов до свого рідного краю, до своєї Лемківщини, затримала випускника польської вищої школи на рідному ґрунті й не дозволила влитись у чужий мистецький потік. Не менше тут важило і те, що у Кракові Михайло був активним членом української громади, молодіжного гуртка “Зарево”, а згодом ОУН. Спілкування з Богданом Лепким, Володимиром Кубійовичем, Іваном Зілінським, Юліяном Ґеник-Березовським ще більше посилило його відчуття українськості. Адже через мистецький Краків пройшли такі українські мистці, як І. Труш, М. Бурачек, М. Бойчук, О. Новаківський, С. Литвиненко, Г. Крук.

Творчий шлях М. Черешньовського уже зі студентських років заповідався нелегким. За період навчання скульптор створив понад тридцять робіт, які або безслідно зникали, попавши до рук професорів (напр., “Косар”), або ж розгубилися у вирі воєнного лихоліття. І тільки з деяких лишилися знімки, які вміщуємо в цій книзі. Але вже у тих студентських роботах відчувається намагання М. Черешньовського виробити в собі відношення до скульптурних форм як до синтезу природних об’ємів. Та все-таки по закінченню студій Михайло не зміг знайти праці за фахом. Гостро постало питання, що ж робити далі. От тоді й довелося організувати майстерню прикладної різьби у м. Болехові на Підкарпатті. (З Болеховом пов’язане й особисте життя: тут він запізнав Оксану Винник. Згодом, у 1944 році в них народилася донька Звенислава).

1942 року М. Черешньовський уперше взяв участь у 3-ій виставці Спілки українських образотворчих мистців у Львові. Робота його називалася “Мати з дитиною”. До речі, ліричність у такому чистому вигляді у творчості мистця більше не зустрічалася, оскільки М. Черешньовський уже в студентські роки цікавився модерними можливостями скульптурного вираження, про що, зокрема, свідчить стиль його ранніх робіт і деякі пізніші пошуки.

З початком війни почалися для М. Черешньовського нові випробування долі. Навесні 1942 року німці вбили його єдиного брата Івана, з яким ще рік тому різьбив погруддя Шевченка у м. Балигороді. Згодом довелося й самому змінити різець на зброю проти ворогів. У боротьбі за українську державність у надзвичайно складних і важких умовах війни він став вояком підпільного партизанського руху проти окупантів німецьких та імперсько-російських. Наприкінці війни Михайла Черешньовського разом із вісімнадцятьма тисячами лемків незаконно (адже територія вже належала Польщі) мобілізували до лав радянської армії і, необстріляних, перекинули на фронтову лінію. Михайло ж потрапив до штрафної роти, дванадцять разів був допитаний радянською розвідкою як потенційний ворог її народу. Він постійно “ходив по краю леза”, відтак вихід лишався один – “дезертирство“.

І знову Українська Повстанська Армія. Засвітилась надія. Надія коротка, як мить. Мабуть, не було тих жахливих страхіть воєнного лихоліття, через які не пройшов М. Черешньовський. Навіть закінчення війни для нього ознаменувало чотиримісячний виснажливий перехід кордону і небезпечний рейд на Захід. Смерть уже не раз підстерігала його, але якась надзвичайна сила і витривалість лемка відводили її руку. Перед ним стелилася доля еміґранта. Чесько-німецький кордон Михайло Черешньовський перетнув немічний, виснажений і кволий. Його перенесли в табір Деґендорф, де у вересні 1947 р. інтерновано вояків УПА. Після тримісячного інтернування М. Черешньовський з невеликою групою осіб опинився в Міттенвальді. Тут Михайло після великої перерви одразу ж узявся до творчої праці. Однак сил вистачило ненадовго. Вкрай виснажений мистець потрапив до шпиталю. Саме там доля звела його з Людмилою Білокрис (родом з Катеринославщини), з якою одружився 22-го березня 1950 року.

У той надзвичайно складний час таборова українська громада почувала себе живою пульсуючою силою. Активізувалось наукове і культурне життя, з погляду сьогодення варте більше, ніж подиву. Можливо, почуття втрати рідного ґрунту стимулювало працю, хотілося виправдатися, чому Україна там, а ми – тут.

І на М. Черешньовського друга світова війна вплинула досить сильно. Він витримав роки воєнних страждань, втрат і безмірного болю, щоб осягнути свою життєву мрію – стати скульптором. Його не стримали ні перепони, ні розчарування, він, радше, ужив їх собі на користь, щоб сформувати свою ідеалістичну філософію й оптимістичний погляд на світ. Із тяжких переживань М. Черешньовського постав дар творення краси.

На його повоєнну творчість очевидний вплив мав неокласицизм, а саме емоційною безпосередністю, конкретністю теми. Він блискуче поєднав традиціоналізм із широким новаторським розвитком світового спадку. Його новаторство у скульптурі глибинне і масштабне художнім синтезом проблем людини і людства. На жаль, віддаючи належне величі М. Черешньовського, багато дослідників його творчості все ж недооцінили її значення для формування нових модерних основ українського мистецтва. Саме він повернув скульптурі стилістичну цілісність, загублену в соцреалізмі.

У таборах ДіПі М. Черешньовський розпочав свою творчу працю портретом як жанром менш об’ємним. Саме портрет давав можливість постійної праці в складних умовах і при обмеженості матеріалу. З іншого боку, систематична робота з натурою допомогла закріпити і розвинути навики, набуті у вищій школі. У цьому сенсі його праця принесла свої плоди, адже портретна творчість М. Черешньовського винятково цікава. Він творить у цьому жанрі роботи досить відмінних стилів, з гострим відчуттям свого часу і в розумінні людських доль (характерів), і в структурі художніх образів.

Саме у таборовий період Михайло Черешньовський створив портрети Степана Бандери (1948), провідника українських націоналістів, генерала Тараса Чупринки (1950), Володимира Винниченка (1950–51), письменника, мистця і державного діяча. Його герої сповнені одвічних пошуків національних і духових вартостей, таких близьких скульптору і воякові УПА. Зокрема, С. Бандера цікавить його не тільки як політик, провідник. Скульптора поперш усього захоплює колоритна особистість цієї людини, принципової в судженнях, несхибної в своїх переконаннях. У портреті В. Винниченка звертає увагу внутрішня напруженість, відчуття скульптором моменту максимальної концентрації духових сил. І все ж традиції “школи” ще відчуваються у романтичній одуховленості, возвеличенні образів, у їх монументальності; монументальність образу синтезувалася в нього з монументальністю пластики. У цих творах відчувається здатність автора до узагальнення. Скульптор подає нову концепцію образу як героїчно-драматичну. Драматизм цих робіт породжений внутрішніми протиріччями – це драматизм внутрішнього горіння. Героїка, незважаючи на деяку “інформативність” пластичного прийому (наприклад, тризуби на комірі), додає образові урочистого звучання. Стиль цих творів характеризується експресією образу і пластичного виконання. Особливо це відчувається в образі Т. Чупринки, де все: і підкреслено виразна частина чола, і чітко виліплені деталі (губи, ніс, волосся) – говорять про прагнення скульптора не лишати жодного пластично спокійного місця. Експресія досягається активністю всіх засобів виразу, включаючи фактуру матеріалу.

У цей же час поряд із відображенням героїчної індивідуальності вищезгаданих портретів, він шукає нових, синтетичних, типових образів. Наприклад, у серії жіночих портретів: “Дівчина” (1947), “Панна Ясінчук” (1948), “Ліда” (1948), “Берізка” (1948), “Дарка” (1949), “Нуся” (1949), “Жіночий портрет” (1949), “Рут” (1950). І пізніші – “Балерина Валентина Переяславець” (1973), “Артистка Віра Левицька” (1974), “Уляна Целевич” (1982), “Мисткиня Марія Стиранка” (1982). Його портретна ґалерія жінок представляє надзвичайно цікаве явище в скульптурі нашого часу. Ці портрети прекрасно ілюструють його мистецьку філософію. Цією серією скульптор скеровує розвиток свого мистецтва в інше русло, в якому відкриваються ще більші можливості для створення виразних самобутніх творів. Автор відмовляється від подробиць і акцентує увагу на головному – ліричності жіночого образу. Пластичне рішення цих творів внесло деякі зміни у творчість М. Черешньовського. Композиція портретів продиктована внутрішнім ритмом моделів. Вони контрасні за духом, характерами, темпераментом не схожих одна на одну жінок. Відповідно до змін у трактуванні образів змінюється пластична інтерпретація моделі. Співвідношення двох головних скульптурних мас – ледь видовженої в пропорціях шиї і обраного ракурсу голови в загальних рисах малює характер гордої і незалежної жінки. Сама будова скульптурних мас гладка, не експресивна. Тут уперше з’являється той лаконізм, який у серії модерних “Мадонн” стає визначальним. Моделювання форм відзначається точністю. Фактура м’яка, спокійна – підкреслює ритмічну активність окремих форм (напр., волосся), перетворюючись на об’єднувальний засіб.

М.Черешньовський. Портрет дружини. 1950 р.

Портрет дружини (1950). Бронза, вис. 42 см.

Ця єдність, в основі якої лежить сувора й динамічна тектоніка, засвідчує наближення Михайла Черешньовського до справжнього відчуття монументальних форм. Із серії жіночих портретів слід виділити “Портрет дружини” (1950), який підняв його творчість на найвищий мистецький щабель. “Портрет дружини” став, свого роду, арґументом у вічній суперечці мистецтва про критерій прекрасного. Пластика цього твору служить єдиній меті – одухотворенню образу, передачі чистоти внутрішнього світу моделі. Сувору, майже фронтальну, композицію оживлює ледь помітний нахил голови. Внутрішня зібраність у ледь опущених повіках, ритмічна плавність ліній волосся, а також гра світлотіні на гладкій поверхні матеріалу підсилює лірично-камерний настрій образу. Ця скульптура дуже цікава для розуміння еволюції світовідчуття художника, різноманітності його пластичної манери. Саме в цій роботі він сягнув обріїв світового мистецтва.

З’ява жіночої портретної ґалерії Черешньовського стала очевидним початком не тільки нового етапу української скульптури, а й предтечею модерного взагалі. Прагнення до художнього узагальнення – напр., “Косар” (1951), “Сівач” (1954) – патріотичного пафосу в портретних героях українського визвольного руху, ліричності жіночих образів – усе це вже різко відрізняло діапазон інтересів Черешньовського, масштаб його пошуків від усього, що складало українську скульптуру того часу.

У 1951 році мистець разом з дружиною переїздить із Німеччини до Америки, яка була тоді ще досить потужною помпою, що втягувала в себе потоки еміґрантів з усіх кінців світу. І хоча Новий Світ був абсолютно байдужим до українців уже з тієї причини, що Україна як така існувала для нього в кордонах Росії, однак він давав еміґрантам найголовніше – захист людських прав і свободу. Одначе всі українські мистці, навіть маючи добру європейську освіту, вимушені були задовольнитись скромним положенням, непоміченістю у світовій культурі, американській зокрема. До певної міри це і стало спонукою до організації на еміґрації своїх українських центрів культури і науки, які належно поціновували б їх доробок. Такими центрами стали Українська Вільна Академія Наук, Об’єднання Мистців-Українців в Америці (яким, до речі, 25 літ успішно керував М.Черешньовський), Наукове Товариство ім. Шевченка, Український Музей у Нью-Йорку. Це давало змогу культурній частині еміґрації жити тісніше, ближче, якось інтимніше, переливаючись з одного зібрання в інше, багато сперечатись, будувати плани, думати, працювати, намагаючись якнайдовше продовжити той стан інтеліґентности, який винесли із собою. У цьому зв’язку одним з найтяжчих завдань було, власне, збереження українськості, національного духу, збереження духової прив’язаності до України. І еміґрація цю місію виконала, чи, точніше, вистраждала. Гадаю, що М.Черешньовський саме тому й творив виключно в українському середовищі, не спокушаючись на жодні вигідні перспективи. А в Майстра такого рівня вони були. Зокрема, маестро І. Мештровіч запропонував йому співпрацю у найбільшій кафедрі Америки у Вашінґтоні. Та М. Черешньовський розумів, що саме культура нуртувала життя української громади, не даючи їй можливості перетворитися на застояне болото. І те, що мистець у таких нелегких умовах знаходив ще сили для творчості, було справжньою громадською офірою.

До 1970 року М.Черешньовський працював у нью-йоркській фірмі “Матта”, яка спеціалізувалася з виготовлення і реставрації мистецьких рам. Його високопрофесійна праця була безіменною і постійно використовувалася власником для реклами фірми. Для творчості у М.Черешньовського лишалися вільні дні та крихти часу після робочого дня. В Америці М.Черешньовський затвердився як класик не лише портрета, а й об’ємної скульптури і неперевершений майстер різьби. Тут постала безсмертна серія його Мадонн (“Мати Божа – Рятівниця”, “Мати Божа стояча”, “Модерна Мадонна”, “Мадонна на колінах”, “Мати Божа з дитям”, “Втеча до Єгипту”). Мадонни М.Черешньовського (зображення молодої жінки з дитиною) – сюжет, який безліч разів використовувався мистцями всіх часів і народів.

М.Черешньовський. Утеча до Єгипту. 1953 р.

Утеча до Єгипту (1953). Дерево, вис. 56 см.

“Ясних Пань” скульптора вирізняє не тільки привабливість лірично вираженої радості материнського почуття. М. Черешньовський володіє чаром творення поетичної атмосфери, яка зв’язує персонажів через тонкий психологічний підтекст. Жінка в русі, вона тримає, несе дитя, не притискаючи його до себе, як звичайно, а ніби відриваючи від себе, віддаючи його світу. Ліричність, чистота і величність перетворюють традиційний сюжет у хвилюючий твір мистецтва. У цьому плані Черешньовський виробив свій індивідуальний стиль, продиктований подихом нашої сучасності. В обличчі матері з ледь опущеними очима – складний психологічний, емоційний стан. Інтерпретація цього образу розкриває поетичну сутність, яка зв’язує тему материнства з загальнолюдськими проблемами. Ущільнені об’єми, деяка графічність драпіровок вносять елемент стилізації. Вражає гармонія, ритм, досконалість пластики, яка з величезною художньою силою виражає образ материнства. У всіх постатях Мадонн відчувається і гіркота, і тривога, і ніжність, і страждання жінки, а ще – вічність, любов, життя – те, що однакове для всіх – і тих, що тут, і тих, що там. Бо вона – Мати з дитям – свята і всепрощаюча. І як тут не згадати слова В. Барки про цю божедайну силу матері оновлювати покаяних!

“Знову людство припадатиме навколішках до стіп Мадонни в часи вогненного каяття і прагнення спокути, понурої зневіри і виклятості, оскверненості в смертельному ворогуванні, якому немає кінця. У неї вони будуть шукати надій на чудесне оновлення. Їй будуть дякувати за порятунок для серця, дитячої любови при вході в життя. Їй принесуть смиренну приготованість віддати останній віддих без нарікання, праведний екстаз в келіях і молитви героїв на димному шляху. Буде припадати, буде знаходити людство чудесне світло в собі”.

Дереворізьба ще на початку творчого зростання стала однією з граней потужного мистецького обдарування М. Черешньовського. Однак він був не народним умільцем, а високопрофесійним майстром мистецтва різьби. З цього приводу сам М.Черешньовський говорив:

“…бачите – наші традиційні сільські різьбарі були здебільша не справжніми мистцями, а лиш ремісниками. Вони одні від другого вчилися і копіювали традиційні взори, нового не творячи і навіть не вглиблюючись у значення символічного орнаменту. Мистецтво починається тоді щойно, коли зачинає діяти індивідуальне мистецьке почуття, ориґінальна творчість, замість ремісничого повторення” [Питляр, Орест. Розмова з мистцем.// Лемківщина. 1980. Ч. 1].

Шедевром мистця у цьому жанрі по праву вважається інтер’єр церкви святого Івана Хрестителя біля Гантеру. Його мистецькому різцю належить іконостас, панікадило, кивот, престіл, процесійний хрест, тетрапод, проповідниця. Прийоми лемківського різьбярства з відчутною багатовіковою традицією (рельєфна, барельєфна, кругла на пласка техніка) перейшли в індивідуальний професійний стиль скульптора.

М.Черешньовський. Пам’ятник героям (Елленвіль, США). 1962 р.

Пам’ятник героям (Симон Петлюра, Євген Коновалець, Тарас Чупринка, Степан Бандера) в Елленвіллі (штат Нью-Йорк, США, 1962).

І третя грань творчості Маестра Черешньовського – монументальна скульптура. До початку роботи над пам’ятниками (1960–61 рр.) М.Черешньовський остаточно сформувався як творча особистість. Стало абсолютно зрозумілим, що українська скульптура поповнилась надзвичайно сильним майстром портрета. На той час до М.Черешньовського прийшло визнання громади. Воно було необхідне йому і як скульптору, і, що не менш важливо, як людині. Адже в такій атмосфері творцеві легше розкритись, дати волю вродженій емоційності та безпосередності. У його доробку – пам’ятник Героям визвольної боротьби українського народу в Елленвіллі (1962), пам’ятники Лесі Українці в Клівленді (1961) і Торонто (1974), проєкт пам’ятника Тарасові Шевченку в Вашінґтоні, проєкт пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому та інші.

М.Черешньовський та І.Косач-Борисова біля пам’ятника 
Лесі Українці в Клівленді. 1961 р.

Михайло Черешньовський та Ізидора Косач-Борисова біля пам’ятника Лесі Українці в Клівленді (США). 1961.

Пам’ятники Лесі Українці є чи не найбільшою творчою перемогою автора в ділянці монументальної скульптури. Робота над цими проeктами тривала довго, напружено, вдумливо. Маестро неодноразово зустрічався з сестрою поетеси Ізидорою Косач-Борисовою, ретельно студіював її родинний фотоархів. З іншого боку, входив у духовий світ Лесі Українки через її творчість.І цей процес увінчався справжнім успіхом. Пам’ятники Лесі Українці, виконані Михайлом Черешньовським, як ніякі інші, навдивовижу точно виразили фізичну подібність, одуховлену внутрішнім світом жінки, мислительки, творця. По суті, його концепція образу Лесі Українки – це правда її життя, возведена в правду мистецтва скульптором, який відчув діaлектику духового світу поетки. Корені цієї концепції – у світовідчуванні автора. Кожен скульптор володіє вродженим чуттям пластики, скульптурної маси. Черешньовський, окрім того, наділений рідкісним даром відчути і розкрити глибинну сутність людини. Слова М. Черешньовського, виголошені на вечорі з нагоди відкриття пам’ятника в Клівленді, уповні розкривають ролю творчого процесу в його житті:

“Людина почувається повноцілою, коли в ній, крім волі змагатися з супротивностями і надії на перемогу, є ще одробина щастя від здійснення намірених плянів. Такою людиною почуваюся сьогодні – я. Я щасливий, що мені вдалося довершити намічене діло і створити цей скромний пам’ятник великій поетці нашої нації”.

До речі, ці думки М. Черешньовського, мовлені у той час, коли в Україні не було жодного пам’ятника поетесі. А про монументи його роботи майже ніхто не знав. Лише небагатьох утаємничував у їх існування автор художньої біографії Лесі Українки Анатоль Костенко, який листувався з Ізидорою Косач-Борисовою. В одному з листів до неї він писав:

“А Леся Українка, яка вона чудова! Моя дружина перша звернула увагу на те, що вона боса – з-під спадаючої до низу сукні ледь помітна нога. Зараз же виникає, по асоціації, образ апостолів Мікельанджело. Авторові навдивовижу вдалося так добре виразити зовнішність постаті – вона одноразово і сучасна, і давня, сягає в майбутнє, а виходить з далекого минулого. Є щось у цій постаті вічнолюдське, як і в творчості самої ж Лесі Українки, в її темах і образах” (23.03.1968).

М. Островерха слушно підмітив, що пам’ятник Лесі Українці в Торонто роботи М. Черешньовського був найвищим осягом української монументальної скульптури того часу.

“Цей твір у нашому мистецтві за останні часи, після Олександра Архипенка – це найвищий осяг волюмін, форма, світлотінь, динаміка, фактура, психологічне схоплення типу, – це все дає вислів монументальности. В цім творі мистець дав нам мову старої, великої культури, що корінням сягає вона у стару Гелладу” [Островерха М. Беріжком мистецької виставки // Америка, 26 серпня, 1975].

Інший критик про пам’ятник Лесі Українці та його автора писав:

“Нам видається, що коли ми говоримо про велике мистецтво, то не можна забувати, що таке мистецтво творять великі мистці, поминувши як їх оцінює загал. Хто бачив пам’ятник Лесі Українці в Клівленді роботи мистця М. Черешньовського, той не заперечить, що з цього пам’ятника немов сходить на глядача така духова велич, що мимоволі хочеться поступитись, щоб зробити їй дорогу; хочеться приклякнути і склонити голову в глибокій пошані перед духовістю великої людини-поета. І тут, мабуть, треба сказати: це справді мистецтво великої міри” [І. Д. Наші мистці і пам’ятники. // Гомін України. Торонто, 20 жовтня 1962].

Окрім творчої праці, слід згадати педагогічну роботу М. Черешньовського (1979 – 80 рр.). Під патронатом Українського Музею в Нью-Йорку він провадив різьбарський курс, де діти (від 13 років і старші) вивчали традиційну різьбу Гуцульщини й Лемківщини, а також ориґінальні, учителем проєктовані взори.

Важко підсумувати, яка з граней творчості Михайла Черешньовського виявилася яскравіше, виразніше. Адже його творчість на рідкість різноманітна – монументи, станкові композиції, скульптурні портрети, дереворізьба. У кожному з цих жанрів він виступає автором видатних робіт. В усьому він був і лишається неперевершеним, бо його творчість безперервно розвивалась у рамках на рідкість цілісного світовідчуття. Одночасно на своєму історичному ґрунті М. Черешньовський продовжував традицію великих епох світової скульптури. Маестро по-своєму подолав академічний традиціоналізм пластики, синтезувавши його з органічними традиціями різьбарства. Черешньовського можна сміливо назвати неоклясиком української скульптури.

Часово творчість Майстра можна умовно поділити на два етапи: довоєнний та еміґраційний. У свою чергу, еміґраційний мав німецький (1947 – 1951 рр.) та американський (1951 – 1994 рр.) періоди. Німецький властиво був періодом таборовим, бо впродовж 1947 – 1950 років мистець жив у Мітенвальді, 1950 – 1951 рр. – у Мюнхені.

Деякі критики творчості М. Черешньовського підкреслювали ‘вплив “школи’, у якій він здобув засоби вислову і техніку володіння матеріялом”, вплив О. Архипенка. Однак, концептуальної спорідненості між Черешньовським-неокласиком і Архипенком-модерністом ніяк не могло бути. Щодо “школи”, то мистець цілком природно увібрав і синтезував традиції клясичної польської скульптури з одного боку, і з другого – культуру народного мистецтва Лемківщини.

Маестро Черешньовський, проживши значну частину життя за кордоном, був органічно зв’язаний з національною культурою України, з життям і долею її народу. Творчість М. Черешньовського відбила різноманітні стилі надзвичайно складного в своєму розвою мистецтва XX-го століття. Скульптор пройшов, по суті, всі етапи його еволюції. Навіть роботи сакрального циклу (різьблення в церкві Івана Святителя) позначені впливом стилізації, модерну. Разом з тим творчість М. Черешньовського характерна для нової епохи мистецтва – широта історичного мислення, прагнення охопити мистецький досвід народів і століть. В основі її лежить тяжіння до життя народу, поєднання національної традиції з модерною формою. Найвищого рівня вона досягла тоді, коли здійснилась єдність цих двох начал, позначена печаттю його таланту і майстерності.

Для нашої культури М.Черешньовський залишається найвизначнішим і єдиним скульптором-неоклясиком 1940 – 80-х років, інтеґрально зв’язаним зі світовим мистецьким розвоєм. Ґрунтовне, всеохопне дослідження феномену Черешньовського-скульптора чекає свого часу.

Xоча він не любив слави, працював тяжко і не задля неї, все ж чи стане він “пророком у власній вітчизні”, чи буде мати послідовників і шану, варту його життя? Адже Майстер постійно співвідносив себе із полишеною Батьківщиною. Вірив, що духовий вплив обов’язково променитиме з еміґрації в Україну.

Тіло Михайла Черешньовського знайшло вічний спочинок на чужині 20 липня 1994 року. І лише цвинтарна тиша Бавнд-Бруку час від часу болісно й самотньо схлипує над його могилою журавлиним

… кру-кру-кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру,

Кру-кру-кру…

Однак творча душа М. Черешньовського, втілена в його роботи, житиме, доки людство хвилюватиме краса.

Нью-Йорк, 1999

Опубліковано : Михайло Черешньовський. Статті. Спогади. Матеріали (Тамара Скрипка: упорядкування і вступна стаття. Олекса Біланюк: відповідальний редактор). – Нью-Йорк, УВАН у США, 2000.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1991 – 2018 Т.Скрипка

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3333

Модифіковано : 20.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.