Музейництво і музеї в Україні

Тамара Скрипка

Музеї – гордість і слава кожної нації, її еліти. Відомі музеї є культурними символами міст, на території яких розташовуються. Чи можна говорити, наприклад, про Париж, не згадавши Лувру, або – про Нью-Йорк, оминувши Метрополітен.

В Україні музеї як самостійні одиниці виникають приблизно у 2-й пол. XIX ст., їх організація пов’язана з іменами В. Антоновича, М. Грушевського, митр. А. Шептицького, Д. Яворницького, о. Ю. Сіцінського та ін. До їх утворення спричинилися, в першу чергу, гуртки любителів української старовини та Земства. Завданням перших музеїв була не лише організація праці, а й охорона давніх документів, пов’язаних з історичним минулим України. Найбільш поширеними серед новостворених були музеї краєзнавчого характеру. Центром музейництва завжди залишався Київ. Серед найстаріших Київських музеїв слід згадати Всеукраїнський Історичний музей ім. Т. Шевченка (заснований в 1888 р.), з яким пов’язані імена найдостойніших знавців музейництва – М. Біляшівського і Д. Щербаківського. Однак засновниками цього першого музею були не вони, а В. Антонович, М. Ханенко, М. Терещенко та ін. Спочатку він мав назву Краєвого музею, згодом його перейменували в Мистецько-Промисловий і Науковий музей. В 1930-х рр. він називався Всеукраїнським Історичним музеєм, з домінуючим мистецько-ужитковим характером. Цей музей (як усі славні музеї світу) складався з окремих збірок відомих колекціонерів і цінувальників української старовини. Зокрема, художник І. Їжакевич подарував колекцію рушників, Н. Яновська – колекцію вишивок, Ханенки – килими й вишивки, Д. Щербаківський – колекцію килимів й вишивки. Найчисельнішою була збірка килимів: перед другою світовою війною вона нараховувала 1 тис. одиниць збереження.

До найстаріших музеїв також належить так звана „Збірка Ханенка”, яка відраховує свій вік з кінця 2-ої пол. XIX ст. Перед початком першої світової війни згідно заповіту власника ця збірка перейшла у власність м. Києва і дістала назву музею західно-європейського мистецтва. За часи панування радянської влади найвизначніші твори цього музею було продано до США. А під час другої світової війни німці вивезли з цієї збірки картини Рубенса, Ван-Дейка, Тіціана та ін. У той же час лишилася ще досить багата збірка творів італійських майстрів середньовіччя („Мадонна” Донателло, ранній твір Рафаеля) і велика збірка італійського фаянсу. Також залишилися твори іспанського, французького, голандського і фламандського малярства, мавританської кераміки, оригінальні гравюри Рембрандта та його учнів, єгипетська скульптура, юнацький портрет Марка Аврелія, твори німецького майстра Тішбайна.

У 1927 р. до Києва з Петербургу було перевезено музейну колекцію Павла Потоцького і поміщено в одному з двоповерхових будинків на території Лаври. Цей музей отримав досить дивну назву – „Музей України – збірка Потоцького”. Ця колекція мала надзвичайну цінність, адже до її складу входили зразки старовинних меблів з XVI ст. починаючи, понад 300 картин, збірка старих гравюр (біля 15 тис), колекція порцеляни і фаянсу, а також – родинний архів Потоцьких (від 1700 р.) з гетьманськими універсалами включно. В цій збірці були також автографи Т. Шевченка, його малюнки, частина книжок з його бібліотеки.

Особливе місце в українському музейництві займав музей, заснований В. Тарновським у Чернігові (збірка української старовини). До цієї колекції входили речі доісторичної доби з розкопок на території України, речі княжих та козацьких часів (зброя, знаряддя, клейноди, одяг, прикраси), а також – шевченкіана (рукописи поета, друки, фотографії, портрети, малюнки, особисті речі). Під час другої світової війни із цієї збірки пропала шабля гетьмана Івана Мазепи, його склянка, збірка старовинних портретів, рукописи Тараса Шевченка та багато інших цінних речей.

Подібна доля спіткала під час війни Полтавський музей, який теж займав одне з чільних місць в українському музейництві. Цей музей був заснований у 1891 р. Полтавським земством з ініціативи проф. Докучаєва як природничий музей. У 1906 р. Катерина Скаржинська подарувала музеєві свою колекцію (20 тис. експонатів), яку вона зберігала в маєтку в Круглику. На початку війни особливо цінні речі зі збірки Полтавського музею (двері іконостасу, кілька старовинних ікон, кілька дерев’яних статуй з козацької церкви, збудованої І. Калнишевським, збірка (біля 500) килимів) зникли.

Однак у перші місяці війни чи не найбільше постраждав знаменитий Історичний музей ім. Поля в Дніпропетровському, засновником якого був Д. Яворницький. Його колекція (документи Запорозької Січі, рукописи Шевченка, Гоголя, Лисенка та ін.) була основою музейної збірки. Під час евакуації Дніпропетровська у вересні 1941 р. велику частину матеріалів музею було звалено у воду.

Великої руйнації під час другої світової війни зазнав Кам’янець-Подільський краєзнавчий музей. Заснований з ініціативи єпископа Леонтія у 1865 р. при Кам’янець-Подільській духовній семінарії, він згодом переріс у Подільський церковно-історичний музей. Найбільшою цінністю музею була збірка церковних літописів. Часи розквіту цього музею пов’язані з іменем о. Ю. Сіцінського.

Зазнали пограбувань під час війни також музеї Слобожанщини. Зокрема Харківський історичний, краєзнавства, мистецький та дві галереї. З історичного були вивезені запорозькі клейноди, дорогоцінні скарби київських князів, збірка скитського золота, готські речі, церковні цінності. З мистецьких галерей були вивезені німцями полотна нідерландців Патінгра, Скореля, фан Клевата, італійців – Ґвідо Рені, Домінікіно, українців – Шевченка, Трутовського, Васильківського, Пимоненка, твори майстрів XVIII ст. Лосенка, Боровиковського. а також Репіна.

Чималих пограбувань зазнали музеї України під час голоду на Поволжі у 1922 р. Приміром, з Києво-Печерської Лаври та Софійського собору у 1922 р. у фонд голодуючих були вилучені усі речі, оздоблені найбільшими діамантами. Зокрема, образ Архістратига Михаїла пензля Боровиковського в золотій ризі з діамантами, діамантова панагія, золота чаша з фініфтями 18 ст., а також були вилучені золоті та оздоблені дорогоцінним камінням речі, пов’язані з іменами Б. Хмельницького, І. Мазепи.

До речі, у 1930-х рр. (майже за півстоліття від часу заснування перших музеїв) на Наддніпрянській Україні нараховувалося 152 музеї. З початком другої світової війни деякі з них припинили свою діяльність, натомість активно організовуються нові, які зі зміною обставин самоліквідовувались.

Окреме місце в українському музейництві посідали меморіальні музеї. Одним з перших музеїв цього типу слід вважати музей-архів П. Куліша, заснований на початку 1900 р. в с. Мотронівці (Чернігівщина) його дружиною Олександрою. Після її смерті він перестав існувати, частина експонатів перейшла до родини, частина – земству.

До другої світової війни меморіальні музеї були у Кирилівці (музей Шевченка), в Полтаві (музеї П. Мирного і В. Короленка), у Сорочинцях (М. Гоголя).

У Львові перший музейний відділ було створено при Народному домі у 1870-х роках. В основу музейних фондів лягла збірка А. Петрушевича (історичні портрети, церковна старовина, рукописи, стародруки тощо).

У 1905 р. виник Національний музей у Львові організований митрополитом А. Шептицьким.

Поза межами України до музеїв, утворених за міжнародними стандартами (тобто в їх основу лягли колекції, які відповідають вимогам наукового музейництва) слід віднести діючий музей Церкви-Пам’ятника у Бавнд Бруку та музей, створений свого часу К. Лисюком у Каліфорнії (нині не існує, доля цінних експонатів цього музею майже загадково-детективна). Заснований з ініціативи Патріарха Мстислава, музей у Бавнд Бруку має дві унікальні колекції – К. Мощенка і самого Патріарха. К. В. Мощенко, за фахом архітектор-інженер, від 1904 р. працював у музейництві ( Київський історичний музей, Музей Полтавського земства, Лаврський музей). Він був не лише знавцем музейництва, але й колекціонером. Частину своєї цінної збірки перевіз зі собою на еміграцію й передав до музею Церкви-Пам’ятника у Бавнд Бруку. На еміграції видав наукову розвідку „Дім Галагана”, де описав колекцію господарів будинку та як українська козацька старшина та їх нащадки дбали про збереження пам’яток української старовини.

На жаль, ми дуже мало знаємо про діяльність і подвижництво наших колекціонерів, основоположників та науковців українського музейництва, переважна більшість з яких зазнала у 1930-ті роки репресій або фізичного винищення. Та й сучасна ситуація в музейництві України не викликає, м’яко кажучи, великого оптимізму. Та все ж хочеться вірити, що не лише в минулому в Україні були люди, які розумілися на мистецтві, а й нині є такі, що несуть на собі культурну відповідальність за збереження наших національних скарбів та мистецьких набутків світової цbвілізацїї.

Р. S. У надто побіжному огляді про розвиток музейництва на Україні, я торкнулася проблеми пограбувань та вивезення музейних цінностей лише під час війни. Загальновідомо, яких втрат зазнали усі без винятку музеї за роки радянської влади.

2002 р., для журналу «Віра» Об’єднання українських православних сестрицтв у США