Самотня жінка, яка любила красу

Тамара Скрипка

Життя Людмили Морозової – це ніби гра долі, в якій поєдналися радість і журба, добро і зло, любов і ненависть, слава і забуття. Народилася Людмила 6 липня 1907 р. у Києві. Її мати, Тетяна Морозова, походила з шляхетної родини Зарембів із Полтавщини. Батько також народився в Україні, та його дід був німцем, а бабуся француженкою. Людмилу та її нерідну сестру Анастасію виховувала мама. Про батька Людмила згадувала вкрай рідко. Відомо лише, що за фахом він був адвокат, колекціонував мистецтво, у часи Гетьманату належав до оточення гетьмана Скоропадського, за що був розстріляний більшовиками

1912 року Людмилу віддали в один із кращих навчальних закладів Києва – жіночу гімназію О.Дучинської, у 1919 р. перейменовану на 56-ту трудову школу, яку вона закінчила 1924 р. У гімназії молода Наталія Полонська викладала історію й захопила Людмилу Морозову древньою Елладою. Дружні стосунки з учителькою «ангельської краси і залізної волі» підтримувалися також завдяки належності обох до парафії церкви Св. Магдалини, що була на розі Микільсько-Ботанічної і Паньківської вулиць у Києві. Н.Полонська, яка згодом стала визначним істориком, першою жінкою-академіком, завжди була для Людмили Морозової близькою й рідною людиною, що навіювала їй «силу, любов, святість і повагу» [Далі в тексті наводяться цитати з листів Людмили Морозової до Н.Полонської-Василенко та її чоловіка О.Моргуна, що збереглися в архіві Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку].

Першою Людмилиною вчителькою була відома художниця Анна Крюгер-Прахова. Професійну мистецьку освіту Л. Морозова здобула у Київській художньо-індустріальній школі (19251927) та Київському художньому інституті (факультет станкового малярства, майстерня Ф. Кричевського, 1928-1931). Роки навчання в цих мистецьких закладах припали на добу українського культурного відродження, що з найбільшою силою проявилося, окрім літератури, в українському образотворчому мистецтві.

Портрет Людмили Морозової	Л. Морозова. Букет. Картон / олія

Художньо-індустріальна школа й художній інститут були тоді центром бурхливого мистецького життя і народження нових мистецьких угрупувань. Вчилася Морозова у відомих педагогів М. Козика, Ю. Михайліва, К. Єлеви, братів Кричевських. Вони належали до того кола художників, завдяки яким українське мистецтво сміливо виривалося з-під впливу російських художників-передвижників й орієнтувалося на європейські модерні течії. На формування стилю і творчої особистості Морозової незаперечний вплив мав Федір Кричевський. Хоча серед його учнів були такі майбутні знаменитості, як В. Костецький, Т. Яблонська, С. Отрощенко, Г. Меліхов, С. Григор’єв, Л. Морозова за силою свого таланту посідала серед них одне з найпочесніших місць. Учитель не лише з повагою ставився до студентки з оригінальним талантом, а й був закоханий у свою найздібнішу ученицю, красуню з довгим золотавим волоссям і блакитними очима. Не випадково портрет Людмили пензля Ф. Кричевського купила Третьяковська галерея.

Надзвичайну обдарованість, новаторство Людмили Морозової визнавали тоді, за малим винятком, усі. Її картини періоду 20-30-х вражали досконалістю імпресіоністичної манери письма. У 1935 році вона успішно дебютувала як малярка на виставці «Мистецтво Радянської України» у Харкові.

Ще в роки гімназійної юності Людмила понад усе цінувала духовну свободу. Відтак не хотіла пристосовуватися до нової влади, до нового способу мислення, ніколи не йшла на моральні компроміси. Разом з І. Моргілевським, професором історії архітектури, і М. Макаренком, археологом, обмірювала до знищення споруду Михайлівського Золотоверхого собору й рятувала після вибуху залишки мозаїк, фресок та ікони. Кожного вечора після закінчення праці ці одержимі люди прощалися один з одним, наче назавжди, бо не знали, чи зустрінуться наступного дня. І того фатального серпневого вечора, коли зруйнували Михайлівський Золотоверхий, Морозова разом із ними з даху Св. Софії спостерігала за вибуховою хмарою, під якою щез Храм. Наступного дня професор Моргілевський зайшов в аудиторію художнього інституту – розридався і не зміг читати лекцію.

Саме тоді інтелектуальне життя в Україні затиснули щільним зашморгом. Зникали родичі, друзі, знайомі. Того ж року заарештували професора М. Макаренка, в експедиції якого на розкопах Приазов'я після закінчення інституту працювала художником Л. Морозова. У 1937-1938 роках вона була у складі археологічної експедиції І. Моргілевського у Сванетії. Після повернення з Вірменії поїхала у село Кирилівку на пленер і жила у родині Харитона Шевченка, племінника Тараса Григоровича. Свої роботи, створені в Кирилівці, Морозова присвятила 125-річчю з дня народження Кобзаря.

У страшні роки сталінського терору Л. Морозова також була у списках жертв НКВД, однак доля дарувала їй рідкісний шанс уникнути репресій. Постійно ховатися від дійсності, жити недомовленостями, напівпочуттями не ставало сил навіть такій сильній особистості, якою була художниця. І в серпні 1943 р. вона разом із матір'ю залишила місто, де народилася, де пройшли роки її молодості, де пережила голод 1921, 1932-1933 і воєнне лихоліття 1941-1943 років. Спочатку виїхала до Львова, де активно включилася в українське мистецьке життя, а через рік назавжди попрощалася з Україною. Шлях на чужину пролягав через Берлін, Дрезден, Карлсбад, Пілзень, табори для переміщених осіб в Ашафенбурзі та Берхтесгадені.

У той надзвичайно складний час таборова українська громада почувала себе живою пульсуючою силою. Активізувалося наукове й культурне життя, з погляду сьогодення варте більше, ніж подиву. Можливо, почуття втрати рідного ґрунту стимулювало працю, хотілося виправдатися, чому Україна там, а вони – тут. Людмилине особисте життя у таборовий період обернулося непередбачуваними втратами: під час бомбардування Дрездена пропало понад сто її полотен довоєнного періоду, наприкінці 1950 року померла мама. Та, як не парадоксально, з тяжких переживань художниці постав дар творення краси. Н.Полонській-Василенко вона писала: «Стараюсь жити глибоким своїм пізнанням краси, любові». Доробок Людмили Морозової 1945-1951 років надзвичайно плідний. Більшість її картин того періоду осіла в музеях і приватних колекціях Німеччини.

16 квітня 1951 р. почався новий етап у житті художниці: від берегів Європи відчалив пароплав з біженцями, серед яких була й Людмила Морозова, до Нового Світу. Спочатку Людмила тимчасово жила у помешканні своєї приятельки Погребінської на українському Давтауні у Нью-Йорку, а через два тижні оселилася у знайомих в містечку Іст Мідов. Кущі бузку, весняні квіти, вулиця, обсаджена кленами, нагадували Людмилі про Київ. Тут вона найнялася хатньою робітницею, а через рік змогла зняти невелику квартиру на Джамейці у Нью-Йорку, де влаштовувала чудові вечори-гостини для друзів із читанням поезії та музикою.

Л. Морозова. Півонії. Картон / олія	Л. Морозова. Жовті квіти. Картон / олія

Поволі культурне й побутове життя входило в нормальний ритм. Людмила сумувала за батьківщиною, але тішилася, що живе все-таки в Нью-Йорку, де завжди може «оглядати чудові виставки малярів з усього світу, чути найкращі концерти й ходити до церкви, щоб молитися…»

Протягом 22 років Людмила Морозова викладала живопис і рисунок в американській мистецькій школі. Праця у школі й членство в американських спілках художників сприяли виходу мисткині за коло української громади. На спільній виставці американських художників Людмила дістала відзнаку за свій «Автопортрет», пізніше, на іншій виставці, – дві медалі. Також її нагородили за портрет американського журналіста, про що написала «найпопулярніша американська газета».

Доля усміхнулася їй, і Людмила Морозова мала шанс посісти місце однієї з найуспішніших художниць, якій пощастило вийти за межі українського культурного життя, що оберталося тоді навколо Літературно-мистецького клубу в Нью-Йорку (він належав Об'єднанню Мистців Українців Америки, членом якого була Морозова). Однак текст у тій «найпопулярнішій» газеті доводив художницю до розпачу, бо «скільки їм не товчи (американцям. – Т.С.), а написали заголовок «Російська малярка прагне повернутися до довоєнного ритму». Тепер мої мене почнуть розпинати». І російськомовна газета Новое русское слово» також назвала киянку Людмилу Морозову російською художницею. Людмилині спростування, що вона «є українським малярем, що до кінця свого життя розділить участь свого народу, особливо в нещасті, і ніколи не вибрала б собі кращої долі» не переконали упереджену частину громади й деяких колег-митців, котрі дистанціювали її після наданих публікацій. Завдяки надприродній силі й дивовижній витривалості Людмила не переставала малювати і виставляти свої картини. У тяжкі хвилини зневіри вона писала Н. Полонській-Василенко: «Боже мій! Намагаюся ніколи не задумуватися, що сталося з нашим життям. Але я не нарікаю. Я дякую Господу Богу за кожну мить і кожну хвилину, за все… Але, мої рідні, не дивлячись на мою страшну енергію в боротьбі, я зовсім, й чим далі, тим більше, підходжу від реального світу й реальних людей».

У художниці було постійне відчуття, що вона йде по попелу руїн минулого й живе наче в декораціях теперішнього. Реальність постійно переходила у спогади про минуле: «Життя тепер, як міраж, нереальне. Живу спогадами, і моє щастя, що навіть в холод я волію бути в своїй хаті одна… Тут, мені здається, є коло мене всі мої близькі і рідні. Іноді дуже близько відчуваю свою маму коло себе. Тут я можу малювати, молитися, думати…» Або: «Весь час у сні бачу Київ і рідних, уже майже всіх неживих. Живу не дійсністю. Ніщо тут мене не вдовольняє. Постійно думкою і душею літаю до Києва».

Морозова любила свою педагогічну працю, та цього заробітку не вистачало для прожиття. Довелося влаштуватися на цілоденну виснажливу службу в «American Express». Людмилі здавалося, що скоро від її «малярства залишиться тільки одне почуття і фарба… Пишу портрети в американському темпі за один раз. Написала декілька шкіців із Нью-Йорку, але на серйозну працю не маю надії – швабра, уроки все забирають… Може, було б краще залишити мистецтво й фізичною працею добувати гроші й тим більше допомогти своїм друзям».

Вона опікувалася Н. Полонською-Василенко, А. Грабовецьким й іншими знайомими киянами, що доживали свій вік у старечих будинках Німеччини. Через відомого піаніста С. Ріхтера надавала допомогу гімназійним приятелькам, які повернулися в Київ після заслання. Понад 10 років листувалася і надсилала дарунки сліпому Раю Репіну – внукові Іллі Репіна, – що лишився самотнім і був прикутий до шпитального ліжка в Регенсбурзі.

Л. Морозова. Весна. Полотно / олія	Л. Морозова. Весна в Гантері. Полотно / олія

Те, що художниця в таких нелегких умовах знаходила сили для творчості, було справжньою офірою. 8-22 січня 1956 року в Українському літературно-мистецькому клубі, що розмістився на другому поверсі будинку на розі Дев'ятої вулиці і 2-ої Авеню на Манхеттені, відбулася перша виставка Людмили Морозової спільно зі скульптором Сергієм Литвиненком. Її творчість репрезентували 122 картини. Художник і мистецький критик Л. Кузьма вважав цю виставку ретроспективною, оскільки тут були роботи, привезені художницею ще з України та Німеччини. Він підкреслював, що у творах Л. Морозової відсутні модні натоді в Америці манеризм і умовність.

У той період американський абстракціонізм диктував моду в мистецькому світі. Донедавна ще популярний імпресіонізм виглядав уже старомодно і прісно. Людмила могла, звичайно, здивувати публіку штучним експериментаторством, та свій шлях вбачала у вторинному імпресіонізмі, спиралася на художній смак і культуру свого покоління і знала мистецьку вартість фахового надбання. Адже в її далекі студентські роки імпресіоністична манера письма Кричевського якраз і була новим подихом вітру в старій школі академізму.

Клавдія Дзундза, куратор виставки Л.Морозової в галереї «World Wide Art Gallery» на 57-ій вулиці у Нью-Йорку в березні 1994 р., слушно зауважила: «У 20-х роках ще жили й творили майстри Дега й Моне. Вони все ще продовжували експериментувати у цьому стилі, який винайшли і який ми тепер називаємо імпресіонізмом. Отож, поставивши Людмилу Морозову на її історичне місце, я усвідомила силу її робіт. Це був не той вихолощений імпресіонізм, що ми часто бачимо сьогодні, це був саме імпресіонізм. Він повний енергії і переконливості – він стосується кольору, світла, живописної атмосфери і є особливою ідеєю того, як ми бачимо речі. Це є експериментальне сприйняття в тому ж дусі, що було у намірах фундаторів імпресіонізму. Оскільки Людмила була частиною цього експерименту, її стиль залишився свіжим і сильним: він охоплює суть справжніх цінностей імпресіонізму» .

Головна тема картин Людмили Морозової – краса. У своїх роботах вона проявляла власні почуття, настрій, душу. Художниця не раз підкреслювала, що малює лише під впливом почуттів. Манера її письма широка, пастозна, міцна.

Журналіст І. Кедрин аргументовано переконував, що після передчасної смерті М. Кричевського саме Л. Морозова була найкращим репрезентантом імпресіонізму. Перелік групових і персональних виставок Людмили Морозової вражаючий, гідне подиву й її працелюбство. Щороку художниця готувала по одній-дві виставки, здобуваючи все більше прихильників своєї творчості у США, Канаді та Європі.

У 1962 р. Людмила Морозова придбала у Гантері, штат Нью-Йорк, будинок із одним акром землі й ділянкою лісу, де мріяла поставити каплицю. Краса цього гірського селища, де вже мешкало понад 60 українських родин, захопила художницю «тишею і неземним подихом інших світів». Після гамірного Нью-Йорка там для неї був справжній рай. Своє обійстя у Гантері Людмила жартома називала «моя маленька Полтава». Вона тяжко працювала, щоб зробити оселю придатною для життя і творчої роботи. В невеликому будинку художниці було близько 300 полотен із живим подихом Гантера і красою божественної Еллади, кольоровими пахощами виплеканих нею квітів, яблук і горобини.

У 1964 р. Л. Морозова влаштувала велику виставку своїх картин. Продавши близько 150 робіт, вона здійснила вимріяну з дитинства подорож у Грецію – країну сонця і «неземної краси». І хоча коштів було обмаль (довелося їхати вантажним пароплавом, жити в дешевих готелях, харчуватися переважно оливками, зігріватися спиртівкою), художниця була щаслива і не могла повірити, що її перебування в Греції – «реальність, а не мрія».

Греція вразила Людмилу Морозову дивовижною красою мозаїк і фресок у церквах візантійської культури. Захоплена природою і культурою цієї країни, художниця жила там зимою і навесні 1965-1966, 1976-1977, 1984-1985, 1987-1988 років. Навіть мріяла поселитися на острові Санторіні, де було багато церков і монастирів. «Живу ще цілком Елладою. Мій місяць на острові був надзвичайним, хоч погода і не була така добра. Але там я мала надзвичайні Служби Божі в останній Страсний тиждень. Особливо зустріла Пасху… Санторіні мені нагадав наш незабутній дорогий Київ. Весь острів засіяний церквами… Вважаю свою подорож до Греції чудом і дякую Господа Бога за дарований мені цей дар… Це назавжди залишить мені силу моральну і віру…» Ці слова писалися в період розпаду СРСР, та Київ, де «обійняла б кожний камінець», Людмила Морозова не наважувалася відвідати – боялася відлякати образ минулого, яким жила. Зрештою, родинне гніздо, з якого, наче сполохана й зігнана пташка, вона відлетіла на чужину, зруйнували – повертатися було нікуди.

…Переїхати на острів Санторіні, що так нагадував Київ із його церквами, художниці не судилося, і свою життєву дорогу вона завершила в Гантері 1 березня 1997 року. Художниця заповіла поховати свій прах на Байковому цвинтарі біля рідних і друзів. Але – ще одна гра долі – місцем її останнього спочинку став цвинтар у Берківцях біля Києва. І знову – самотність…

Надруковано: Art Ukraine. 2008. – Ч. 3 (4). – С. 153-158.