Початкова сторінка

Тамара Скрипка

Персональний сайт

?

Темнокрила качка

Тамара Скрипка

або як ми налагоджуємо співпрацю
з іноземними кінопартнерами

Ім’я української кіностудії імені О. П. Довженка відоме світові його «Землею» і «Тінями забутих предків» С. Параджанова. Поповнити цей список за понад півстоліття існування студія не змогла: не мала фільмів, котрі витягували б на світовий рівень. Були, безперечно, локальні перемоги: вдалі й добротні картини в межах скромного територіального простору. Могло бути б інакше, якби у свій час створили відповідні умови, а не перешкоди, С Бондарчукові, С. Чухраю, С. Параджанову. Здавалося б, зміна політичної формації і влади на Україні сприятиме прямому виходу кіностудії на міжнародні контакти. Здавалося б… Однак в реальності кіностудія живе все ще недавніми традиціями провінційності, периферійності, не спроможна самостійно діяти і вирішувати свої проблеми.

Не так давно, на початку 1992 року, директор (уже тепер бувший) Київської студії М. І. Черничук приїхав до Голівуду з благородною метою налагодження контактів для співпраці. У той час розміщення світил на голівудському небосхилі неабияк сприяло планам керівника української кіностудії. Він зустрівся з представниками «Юніверс», найбільшої кіностудії світу. Джеральд Молен і Бранко Лустик запропонували пану Черничуку вигідну співпрацю у фільмі «Список Шіндлера», продюсерами якого вони були разом зі Стівеном Спілбергом. З кожних десяти найбільш касових фільмів міжнародного ринку кіно сім належать С. Спілбергу. А такі його фільми, як «Е. Т.», «Юрський період», дали по одному мільярду доларів прибутку.

Місцем для зйомок стрічки з вибору американських продюсерів випав на Львів, який найбільше відповідав описаному в сценарії сюжетному тлу. Прилетівши у травні 1992 р. до Кракова, представники американської голівудської фірми зіткнулися зі звичними для нас проблемами постсоціалістичної дійсності – ремонт летовища у Львові і страйк залізничників, а отже – відсутність чи то повітряного, чи то залізничного зв’язку зі Львовом. На подорож автом посол США у Польщі не дав згоди, знаючи звичайну бандитську небезпеку для авт з іноземними номерними знаками на прикордонних шляхах. Відтак перед голівудськими менеджерами Львів опинився за неподоланною Китайською стіною. Вони посилають п. Черничукові факс за факсом, телекс за телексом з проханням уможливити приїзд до Львова, хоча б через Київ. На їх запити директор кіностудії дає ввічливу й лаконічну відповідь («Указ»): «Повідомляємо, що зустріч з менеджерами Спілберга, згідно з нашою домовленістю, відбудеться у Львові 27 травня». І жодного слова у надісланому М. Черничуком телексі про те, в який спосіб представникам Спілберга дістатись до Львова умовленого дня. Незвиклі до «абстрактної» форми ведення ділових контактів, американські продюсери, виходячи з випливаючої реальності і реального місця перебування Кракова, такого близького по духу до Львова, – підписали контракт з польськими колегами. В такий спосіб 22 млн. доларів голівудських грошей, які з контрактом «їхали до Києва», лишились у Польщі, принісши тамтешній кіноіндустрії не лише 7 млн. доларів чистого прибутку, а й можливість для кіноспеціалістів стажуватись побіч професіоналів світового кіновиробництва.

Окрім того, ще одна фірма, яка знімає щорічно 9–10 стрічок для студії «Парамаунт», запропонувала п. Черничукові зробити фільм на кіностудії ім. О. Довженка. Директор кіностудії повіз із собою до Києва сценарій майбутнього фільму з тим, щоб, ознайомившись з ним, надіслати фірмі кошторис. Однак п. Черничук не вважав за потрібне навіть повернути сценарій, не кажучи вже про обіцяний кошторис, над яким, очевидно, ніхто не збирався трудитись.

Ці випадки змусили б замислитись над безповоротною фінансовою втратою не лише збайдужілих чиновників Міністерства культури, дирекцію Київської кіностудії, але й усіх, кому в майбутньому випала б можливість увійти у світ американської кіноіндустрії. Але після фіаско із С. Спілбергом, одним з наймогутніших продюсерів світу, чи можливе виправлення репутації ненадійного партнера. Якщо б і знайшлися в Голівуді бажаючі працювати спільно з українськими кіностудіями, то авторитет С. Спілберга стоятиме для них вище, ніж можливість навіть і вигідної співпраці. Така дійсність американського кіносвіту.

Однак виявляється, що наші кіномитці, як ті кіноадміністратори, на власних помилках не вчаться, а повторюють їх.

Українському фільмові «Голод 33» (режисер Олесь Янчук) випала честь репрезентувати вітчизняне кіно на фестивалі в Американському інституті фільму у Лос-Анджелес. Фільм викликав інтерес. Його демонстрували у Нью-Йоркському університеті, а також на приватних платних прокатах для українських емігрантів у містах їх найбільшого скупчення. З кінотеатру «Фільм Форум» (Нью-Йорк) надійшла престижна пропозиція на двотижневий показ «Голоду 33». Сюжет фільму відкрив світові невідому сторінку в історії українського народу – сталінський голокост 1932–1933 років. Америка чи не вперше, так би мовити, з офіційного джерела довідалась про смерть 7–8 млн. українців від голоду в період побудови соціалізму, про голодну смерть людей на найплодючішій землі колишнього Радянського Союзу. Після перегляду чимало найбільших нью-йоркських газет дали інформацію на фільм як сенсацію в сенсі сюжету.

Волтер Манлі, один з авторитетів у міжнародній дистрибуції неамериканських фільмів, зацікавившись темою, дав згоду представляти «Голод 33» на Американському кінофестивалі, який проходив з кінця лютого 1994 р. в Лос-Анджелесі. Поряд з Канським у Франції – це один з найпрестижніших кінофестивалів.

В. Манлі надрукував анотацію на цей фільм у журналах та газетах. Перегляд фільму в «Фільм Форум» проходив у грудні 1993 р., переговори з В. Манлі велись у січні 1994 р., кінофестиваль розпочався 24 лютого. Вочевидь терміни обмежені для українського ментального підходу до питання з усіх практичних і непрактичних сторін. Представники української еміграції, а також відомий голівудський актор українського походження Джон Поланс (Палахнюк), які налагодили ділові контакти між режисером фільму і дистриб’ютором, надіслали О. Янчукові угоду про участь «Голоду 33» на Американському кінофестивалі. І замість плівки фільму отримали факс такого змісту:

«Я отримав факс з пропозицією підписати угоду з фірмою з деякими уточненнями щодо реклами «Голоду 33». Мені здається, що все в порядку, але я нічого про такі угоди не знаю. Я також отримав з датою (березень 1991) інформацію про В. Манлі, вона справляє велике враження. Загальна моя реакція на наші розмови та інформацію, що я отримав про В. Манлі, вражаюча, але я не цілком розібрався в умовах згоди. Я маю застереження щодо поспішності у цій справі. (…) Раптом виходить, що я маю все підписати сьогодні, бо затримати час неможливо. Мені не подобається робити бізнес у такий спосіб, і була б дуже невигідною для мене будь-яка угода зроблена поспіхом. Я гадаю, що не варто укладати угоду зараз. Мушу обдумати інші можливості і тоді повідомлю про своє рішення на наступному тижні».

Цей факс був пересланий 19 лютого. 24 лютого відкривався кінофестиваль і В. Манлі мав би отримати плівку не пізніше 22-го. Коментарі на відповідь О. Янчука, як кажуть, зайві. Адже знову, як і у випадку зі С. Спілбергом, гору взяли не здоровий глузд, а особисті амбіції, завуальовані некомпетентністю в укладанні угод. Незрозуміло тоді, чим керувався директор кіностудії С. Воробйов, доручаючи «режисерові-постановнику Янчуку О. С. проведення переговорів і підписання угод на продаж або надання ексклюзивних прав на фільм на умовах, які будуть доцільні на його розсуд».

Змістом факсу О. Янчук підписується у своїй некомпетентності щодо покладених на нього обов’язків. Чи можна в такий спосіб легковажити долею фільму, власником якого є кіностудія. Зрештою, Україна, маючи таку унікальну можливість бути представленою на міжнародному кінофестивалі, знову лишилась на маргінесі. І чи маємо так багато фільмів, які могли б зацікавити світових покупців. Будьмо скромними, «Голод 33» має для них виключно сюжетну цінність. Режисерські здобутки стрічки аж ніяк не витягують на міжнародний рівень. Чи має режисер перспективу на світовий ринок за своїми майбутніми фільмами в цілком локальному заінтересуванні (судячи з планів на перспективу, які О. Янчук розкрив перед еміграцією)? «Здивувати» сьогодні кіносвіт з такими технічними і фінансовими можливостями, які має кіностудія ім. О. Довженка, практично неможливо.

Що втратив В. Манлі, давши власним коштом анотації на «Голод 33» у виданнях, розіславши понад 200 факсів з інформацією про цей фільм потенційним покупцям з усього світу, запрошуючи їх на перегляд? Абсолютно нічого. Чи приніс би фільм йому прибуток, а не втрати (адже реклама «поїдає» великі кошти), сказати важко. Вочевидь, маючи великий досвід у своїй роботі, В. Манлі розраховував на прибутки. Але ні кіностудія ім. О. Довженка, ні авторитет України як держави, звичайно, від прибутку В. Манлі не постраждали б. Чи в змозі кіностудія самостійно представляти свої фільми на міжнародних кінофестивалях, знаходячись у злиденному становищі? На жодні державні субсидії розраховувати не можна. Як інакше вийти із цього зачарованого кола, як не шляхом вигідних контактів із зарубіжними партнерами?

Але виглядає, що ми, хоч і бідні, але горді, і будемо товктись у цьому «зачарованому колі» на власних амбіціях. Хай краще нас у світі кіно і далі не існує, але не дозволимо «наживатись» на наших фільмах. Хоча в реальності саме поняття наживи на фільмі «Голод 33» майже абсурдне. І якщо Олесь Янчук все ж таки підписує контракт через посередника Томаса Даніелса, людини нікому не відомої в світовому ринку дистрибуції, то можна тільки наперед констатувати велику втрату як для авторитету українського кінематографа, так і для фінансового стану кіностудії. Причому В. Манлі дозволив режисерові продаж фільму для української еміграції поза його угодою. Контракт, укладений через Т. Даніелса, такої згоди не дає. Отже гроші знову підуть не безпосередньо до кіностудії, а через кишеню Т. Даніелса, осідаючи там у вигляді відсотків, і лише решта дістанеться власникові фільму.

«Голод 33» став фільмом, який зробив уже перший крок вийти на складний світовий ринок зі сформованими писаними і неписаними законами, на які жодні закулісні угоди не мають впливу. Чи можна після цих двох випадків будувати серйозні плани з українською кіноіндустрією, яка скомпрометувала себе і перед Голівудом, і перед міжнародним ринком дистрибуції неамериканських фільмів.

У той же час, у голівудському журналі з’являються статті іронічно-глузливого характеру про кіностудію ім. О. Довженка. Скот Майєр і Анатолій Шварц, представники фірми «Удосконалена міжнародна торговельна компанія», вирішили укласти з кіностудією угоду про співпрацю. З метою висвітлення цієї події, а також для певного роду реклами на сторінках голівудської преси, заповзяті бізнесмени беруть із собою у заморську подорож кореспондента «Голівудського репортера» Джеймса Улмера. Виявилось, що «фірмачі» шукали в Києві не лише контактів з кіностудією ім. О. Довженка, але й ринок для збуту цементу, кави, можливостей для відкриття нічних клубів, агентств для страхування авт.

Через три місяці після візиту до Києва кореспондент поцікавився у Майєра і Шварца про результати контактів з кіностудією. Бізнесменам вдалося налагодити лише виробництво поліетиленових мішечків поблизу Києва, а щодо кіно нічого не вийшло. Звичайно, висміювалась не кіностудія, а невдахи «фірмачі», які не спроможні були оплатити навіть зворотний квиток для журналіста. Однак в дописі фігурує українська кіностудія ім. О. Довженка як така, що має справу з цілковитими аферистами у сфері кіноіндустрії, «удосконалювачами» міжнародної торгівлі. А могла б назва кіностудії прозвучати у цілком іншому контексті напередодні Американського кінофестивалю, представивши для участі «Голод 33». Цього не сталося.

Стався інший конфуз, до якого студія мала опосередковане відношення, однак її ім’я знову скомпрометовано фільмом «Фінальний конфлікт», відзнятим американською фірмою на Україні. У перші дні проходження кінофестивалю суд, згідно з позовом, наклав заборону (арешт) на прокат і продаж фільму, оскільки фірма не оплатила жодної копійки тим, хто брав участь і працював над фільмом. Ця інформація одразу ж з’явилася на сторінках голівудської преси. Таким чином кіностудія «брала участь» у фестивалі.

Можливо, не випадково, «Дісней» показує по американському телебаченні мультфільм під назвою «Темнокрила качка», герой якої на ймення Тарас Бульба розмовляє з українським акцентом. Цей величезний кримінальний мафіозі хоче знищити маленьку беззахисну Твенді Гвадел Меєр.

Не варто зайвий раз нагадувати, в якому стані знаходиться наша кіноіндустрія, очевидно, у ролі беззахисної героїні діснеївського мультфільму, яку мріє знищити свій, а не чужий Тарас Бульба. Сьогодні перед нею лишились дві можливості. Перша: перетворити квадратні площі в нічні казино та інші комерційні структури, отримуючи від цього мізерні копійки для конаючої кіностудії. І друга: зробити радикальний крок, реформувавши усі ланки кіноіндустрії, починаючи від призначення на керівні посади молодих рішучих людей, вільних від шаблонів управління старої бюрократії, з новим підходом до аналізу реалій сьогодення на кіностудіях України у світовому масштабі і можливостей співпраці, вигідної для всіх. Тим паче, що такі зірки Голівуду, як Д. Паланс, завжди сприятимуть цьому.

м. Нью-Йорк

Надруковано в журналі «Українська культура», 1994, листопад-грудень № 11-12. – С. 24-26.